Мамо, ти хочеш віддати нашу хату синові брата? А потім до мене прийдеш? Я тебе не впущу!
Навіть не мрій! Мамо, ти при собі? Сама чуєш, що кажеш? Він тебе одразу ж вижене, хіба не розумієш?
Марічко, не перечи мені! Я так вирішила!
Спочатку мати намагалася виглядати твердою, показуючи свою рішучість. Та потім розплакалася, бо глибоко всередині усвідомлювала, як нечесно ставиться до власної доньки.
Справа в тому, що син Тарас, молодший брат Марії, завжди був її улюбленцем. Олена Іванівна народила його, коли їй було за тридцять. А Марію у юності, під час першого шалого кохання.
Тому до доньки вона ставилася так: є і добре. Виховувала її переважно бабуся, бо Олена Іванівна тоді дала слово закінчити університет.
А Тараса вона планувала свідомо, коли вдруге вийшла заміж і насолоджувалася материнством.
Марія все це бачила. Та одного не розуміла чому мати настільки відверто показує, що Тарас їй дорожчий.
Зазвичай батьки приховують таке, а тут вона навіть не соромилася визнати, що син їй миліший.
А потім ще й дивувалася, чому між братом і сестрою ніколи не було теплоти. Невже справді незрозуміло?
Та й що казати. Тарасові з дитинства діставалося все найкраще. У той час як Марія мусила задовольнятися тим, що є, і навіть нарікати не сміла.
І грошей йому завжди давали більше. Адже він чоловік, то ж так і має бути. А те, що на кілька років молодший то нічого не значить.
Памятай! Тарас, коли виросте, сам зароблятиме і утримуватиме родину. А поки що я муся йому допомагати!
Мамо, а як же я?
А що ти? Твоє завдання гарно вийти заміж і триматися за чоловіка, рішуче сказала мати, розставляючи тарілки.
Марія заперечила, сказавши, що не збирається залежати від чоловіка і хоче розвиватися як особистість, у тому числі професійно.
Яку дурню ти несеш, Боже ж ти мій! Тобі самій не смішно?
А що тут смішного?
Хоча б те, що ніхто в нашій родині так не думав.
Значить, я буду першою.
Марія взагалі не розуміла логіки матері і не хотіла їй дотримуватися. Саме завдяки цьому незабаром вона зїхала на орендовану квартиру.
Цей крок став для неї наче глотком свіжого повітря. Бо жити під одним дахом із братом і матірю було вже нестерпно. І чим старшою вона ставала, тим гірше.
Але вони особливо не сумували. У хаті стало більше місця. Минуло ще пять років. За цей час Марія встигла взяти в іпотеку квартиру і виплатити її.
Тим часом Тарас досі жив із матірю і привів у цю ж хату дружину. Незабаром у них зявилася дитина.
За натурою Олена Іванівна була людиною, яка звикла задовольнятися малим. Але й ця її позиція з часом дала тріщину.
Уявляєш, доню, а сусідка наша посудомийку купила. Ну, не сама, звісно. Діти подарували.
Добре.
От би й мені таку, але бояся й заикнутись!
Чому?
Бо в Тараса зараз проблеми з роботою. Може, скоротиться, а дружина його, Наталка, у декреті сидить, отримуючи копійки.
До того ж, Тарас мав одну рису своїми грішми ділитися не любив. Його цілком влаштовувало жити на матчині гроші. Ніби продукти в холодильнику зявлялися самі.
Тарасе, коли в тебе нарешті прокине
