Після смерті дружини я вигнав з дому її сина, який не був моєю кровю. Десять років потому відкрилася правда, яка зруйнувала все, у що я вірив.
Стояло осіннє вечірнє повітря, кімната була тихою, лише дощ стукав у вікно. Годинник на стіні показував десяту, але час ніби зупинився. Я стояв, холодний і пустий, а переді мною хлопець дванадцяти років, зі старим рюкзаком, що зїжджав з плеча.
«Остапе» вимовив я важким, як свинець, голосом. «Ти не мій син. Твоєї мами вже нема і я не маю зобовязань доглядати за тобою. Збирай речі й іди. Куди хочеш.»
Він не заплакав. Не благав. Не просив пояснень. Лише похилив голову, взяв сумку зі зламаною ручкою та вийшов за двері. Звук дверей, що зачинилися, пролунав у моїй грудях, як постріл, але я не дозволив собі відчути біль.
Тієї ночі я переконав себе, що зробив правильно. Що не можу тягти тягар, який ніколи не був моїм.
Моя дружина, Оксана, пішла раптово інсульт забрав її у тридцять чотири. Жінка, яка навчила мене любові, таємно колись кохала іншого. З того кохання народився Остап хлопчина, який ніколи не називав мене татом.
Коли ми одружилися, коли мені було двадцять шість, я захоплювався її силою, бо вона сама виховувала сина. Тоді я сказав собі: «Прийму її і прийму хлопця.» Але в глибині душі ніколи не прийняв. Кохання, яке не народжується в серці, не розквітає. Воно лише давить.
Коли Оксани не стало, все розсипалося. Що в мене залишилося? Нічого.
Остап завжди був чемним, тихим але між нами була прірва, яку я ніколи не подолав. Він не був моєю кровю. Не моїм спадком.
Тож через місяць після похорону я вигнав його з дому словами, що досі лунають у моїх кошмарах:
«Іди геть. Мені байдуже, чи ти живеш, чи помреш.»
Я думав, він заплаче. Що впаде на коліна. Але він лише вийшов, не обернувшись.
А я? Нічого не відчув. Ні жалю, ні провини. Лише пустоту.
Я продав наш дім. Переїхав у інший район, почав нове життя.
Справа пішла вгору, я зустрів нову жінку без дітей, без клопіт. Вперше здався, що знайшов спокій.
Іноді, у перші роки, я думав про Остапа. Не з любовю а з цікавістю. Чи живий він? Чи знайшов притулок?
З часом навіть ця думка зникла. Я навіть повірив, що він, можливо, помер на вулиці. І в жорстокій думці, яка переслідує мене й досі, прошепотів:
«Якщо помер то, можливо, так краще. Бодай не страждав.»
Але доля не прощає. Вона завжди стукає у двері.
Рівно через десять років задзвонив телефон.
Невідомий номер.
«Доброго вечора, пане Богдане Коваленко. Ви не проти відвідати відкриття художньої виставки у суботу? Тут є людина, яка дуже хоче вас побачити.»
Я ледь не поклав слухавку. Мистецтво мене ніколи не цікавило.
Але перед тим, як я встиг відмовити, голос додав те, що змусило моє серце застигнути:
«Хочете дізнатися, що сталося з хлопцем, якого ви кинули десять років тому?»
Коліна підкорилися. У горлі пересохло.
І в цю мить я зрозумів минуле, яке я намагався поховати, повернулося, щоб знищити мене.
Серце калатало. Я думав відкласти слухавку, забути дзвінок. Але в голосі незнайомця була твердість, яка мене зупинила.
«Хто ви? Чого хочете?» спитав я, намагаючись звучати рішуче, але голос тремтів.
З того боку тиша. Потім відповідь:
«Не я хочу щось. Але той, кого ви колись покинули має вам щось показати. На вашому місці я б не пропустив цього. Субота, вісім вечора. Галерея «Світанок».»
І звязок обірвався.
У суботу, супротив власної волі, я надів найкращий костюм і пішов.
Галерея була заповнена людьми елегантні гості, журналісти, спалахи камер. Я почувався чужим.
Раптом ведучий оголосив:
«Вашій увазі художник вечора: Остап Шевченко.»
Тіло знемило. Кров застигла.
На сцену вийшов високий чоловік зі спокійним, впевненим поглядом. Очі ті самі очі, що в дитини, яку я вигнав.
Він не подивився на мене відразу. Подякував публіці, розповів про виставку. Його слова були міцними, але в них ховався біль.
А потім, наприкінці промови, він сказав те, що змусило всіх озирнутися на мене:
«Ця виставка про невидимі шрами. Кожна картина тут про тих, кого відкинули, забули, покинули але вони вибрали жити. Перетворити біль на мистецтво. Я один із них. Бо рівно десять років тому мене вигнав із дому чоловік, який мав мене захищати чоловік моєї матері.»
Шум прокотився залою. Всі шукали очима того, про кого йшла мова. Я відчув, як обличчя спалахує, а підлога хитається.
Остап вперше за десять років подивився на мене прямо. І додав:
