“Візьми, тату, не заходь на моє весілля, там будуть лише багаті”: сказала дочка батькові-трудівнику, який виростив її сам
Микола Козак присвятив усе своє життя одній мето виховати дочку гідною людиною. Коли доля вдарила його по спині, і дружина померла від аневрізми, маленька Оленка залишилася на його плечах. Йому було ледь за тридцять, і з того дня він більше ніколи не думав про себе. Кожна крапля поту, кожна грошова копійка, кожен зітк усе це він віддавав дівчинці.
Жили вони на околиці Львова, у старенькій хаті, що залишилася від діда. Грошей завжди бракувало Микола працював на будівництві, іноді розвантажував вани, а в особливо холодні ночі сидів вартовим. Але робив усе, щоб Оленка не відчувала себе гіршою за інших. Одного разу вплутався в борги, аби купити їй мережий сукню для шкільного свята; іншого пішов голодним, щоб у неї були нові чітки. І щоразу, коли бачив її посмішку, розумів варто жити.
Найбільше памятав світлі зимові вечори Оленка чекала на них, ніби на диво. У школі були конкурси костюмів, скромні смачні вечері, подарунки без блиску, але з теплотою. Одного разу він витратив усі заощадження на білу, як сніг, сукню, і того ж вечора Оленка сяяла на шкільній вечірці, наче князівна з казки. Тоді вона обійняла батька й прошепотіла: “Ти найкращий у світі.”
Але час минав. Оленка зізнанням закінчила школу і вирушила до Києва навчатися. Все, як йому й снилося. Жила в гуртпожитку, підробляла звичайне студентське життя. Тале столиця почала її міняти. Спочатку зявився манікюр, потім дорогий одяг, знайомства з заможними. Відвідувала ресторани, спа-салони. Батько як і працював надсилав гроші, збирав посилки, дзвонив, просив приїхати. Та Оленка брала трубку все рідше.
Аж коли одного разу він отримав повідомлення. Без вітання, без смайликів. “Тату, будь ласка, не приїжджай на весілля. Там будуть лише багаті, а ти будеш не до ладу.” І все. Жодних пояснень, запрошень, навіть крихти подяки.
Микола перечитував ці слова знову і знову. Серце стихло. Він носив її на руках все життя. Ніколи не скаржжься, нічого не вимагав. Просто любив. А тепер їй було соріжень за нього. Сорім за батька, який, можливо, не вміє тримати келих шампанського, як ті багатії, але який ніс її на руках, коли вона горіла від гарячки.
Та все ж він сів на поїзд і поїхав. Не міг не поїхати не заради торта чи тостів, а щоб знову подивитися їй у вічі. На церемонії стояв осторонь, у пошарпаному піджаку, з букетом садових троянд, загорнутих у газету.
Коли молодята приймали вітання, він підійшов тихо, подарував квіти, поцілував ужжє в щоку й прошепотів:
Щасливої долі, донько. Живи гідно.
І пішов. Не чекаючи подяки, не вимагаючи пояснень. Відмовився принижуватися.
Оленка завмерла. Ніби час зупинився. Наречений щось говорив, гості сміялися, грала музика, але вона бачила лише спину батька, що віддалялася. Того самого чоловіка, який віддав їй усе, а вона відмовилася від нього.
Слізи полилися самі. Вона вирвалася з місця, кинулася за ним. Назвижріла біля виїзду.
Тату, прости мене. Не знаю, що мене взяло Я була дурна. Думала, що комусь заважу. Але соромилася лише сама себе. Прости Ти моя родина, ти любиш мене найбільше.
Він нічого не відповів. Просто обійняв. Міцно, мовчки. І в ту ж мить Оленка зрозуміла ніякі гроші не варті цих рук. Що в гонитві за блиском вона ледь не втратила головну річ безкорисливу любов того, хто любив її без умов. Завжди.
