Ми з чоловіком позбавили себе всього, щоб наші діти мали більше. А тепер, у старості, ми опинилися зовсім самі.
Усе життя ми з Іваном відкладали кожну гривню, щоб наші діточки не знали, що таке біда. А тепер, коли сили вже не ті, а здоровя дало збій, ми отримали натомість лише тишу та холодні повідомлення в месенджер.
Ми з Іваньком знали одне одного ще з першого класу вчилися в одній школі у маленькому містечку на Волині. Одружилися, як тільки мені виповнилося вісімнадцять. Весілля було скромним, але веселим: горилка домашня, вареники з картоплею та бабусині пісні до ранку. Незабаром я завагітніла, і Іван кинув технікум, пішов працювати на два фірми лише б дитина не голодувала.
Грошей завжди не вистачало. Бували дні, коли обідали тільки вареною гречкою з цибулею, але ми не нарікали. Адже ми робили це для них для наших діточок. Коли старша донька Оксана захотіла вступати до Києва, ми продали стару «Таврію» та взяли кредит. «Нічого, говорили ми, як-небудь викрутимося».
Роки летіли, немов підгоєна «маршрутка». Діти виросли, розїхалися. А потім прийшла хвороба Івана мовчазна, повільна. Я годувала його, мила, сиділа в чергах до лікарів. А вони? Оксана казала: «Тату, я зараз на проекті, не можу приїхати». Наш син Тарас викладав у Instagram фото з Іспанії, а найменша, Марічка, яку ми відправили навчатися до Праги, відписала: «Мам, у мене сесія».
Найгірше було вночі. Я сиділа біля ліжка, тримала його за руку, слухала, як важко дихає. І розуміла: ми самотні. Вони забули.
Іван помер у дощовий жовтневий ранок. Стиснув мою долоню і прошепотів: «Дякую, Галю». Потім його не стало. Ніхто не приїхав. Ніяких квітів, жодних зворотних квитків.
Я сиділа в порожній хаті, дивилася на його взуття біля дверей і не вірила, що все так. Діти надсилали повідомлення: «Ти як, мам?» Але ніхто не зателефонував.
А потім у моє життя увійшла Даринка. Сусідка зверху, двадцятирічна, з кучерявим хвостиком і сміхом, як дзвіночок. Вона зайшла, бо переплутала квартиру, але залишилася на чай. Розповідала про роботу в кафе, про те, як важко знайти справжніх друзів. І раптом я відчула хтось мене слухає.
Вона приходила з пиріжками (трохи підгорілими), допомагала прибрати, розповідала смішні історії. Одного разу принесла малюнок із написом «Найкращій сусідці!». А в мій день народження, який всі забули, зявилася з тортиком.
Тоді я зрозуміла: кохання не в крові, а в людях, які залишаються поруч. Навіть якщо вони не твої рідні.
Тож якщо ви самотні не зачиняйте двері. Хтось обовязково зайде. Можливо, у светрі на три розміри більше, з історією про те, як вчора спалила суп. Але саме він стане вашою родиною.
