“Народила дитину в майже пятдесят! Ти зовсім розуму позбулась?” докоряли мені рідні по телефону.
Мені 46. Місяць тому я стала мамою двійні хлопчика Тарасика та дівчинки Марійки. Важко передати словами те, що я відчуваю, коли дивлюся на них. Щастя, радість, сльози усе це переповнює мене так, що аж серце болить.
Але ні моя матір, ні сестра не прийшли навіть на виписку. Родичі чоловіка теж ігнорували народження наших діточок. Усе через наш вік.
Колись я й не думала про дітей. Була молодою, гуляла, веселилася. Що ще треба дівчині для щастя? Вечірки, залицяння, безтурботні ночі. Життя здавалось таким легким.
Але в 22 я зустріла Ярослава. Високий, з бородою, в окулярах справжній красень. А який жартівник! За ним увесь час ходили дівчата, але він обрав мене. Це, звісно, підняло мою впевненість. У Ярослава була квартира, машина, сімейна справа його батьки володіли кількома магазинами одягу в Київі.
Я вже уявляла, як виходжу заміж у розкішній сукні, їдемо на медовий місяць до Туреччини. Але для нього це була лише примха. Я прожила в нього місяць, а потім він просто змінив замок, поки я була у салоні. Єдине, що він сказав: “Ми з різних світів”. Ніби я не людина, а старий черевик, який можна викинути!
Після розставання я дуже страждала. Втратила 15 кілограмів, виглядала, як тінь. Волосся випадало, доводилось носити перуку. Здоровя підвело через стрес почались проблеми з жіночим. Лікувалась, пила таблетки, навіть травяні відвари але марно.
Тому я зосередилась на роботі. Завжди любила малювати нігті, тому стала майстринею манікюру. Клієнтів було багато, заробляла добре. Взяла кредит, купила двокімнатну квартиру, потім машину. А в 33 роки відкрила власний салон краси.
Два роки тому я зустріла Олега. Він зайшов у салон розміняти купюру і це була доля. Ми одружились, почали мріяти про дітей. Але через вік нічого не виходило. Тому ми зважились на штучне запліднення. Я щодня молилась Богу, щоб він подарував мені дитину.
І Він почув мене. Я народила двійню, пологи пройшли легко.
“Ти з глузду зїхала? Які діти в твої роки?!” кричала мати.
“У мене скоро онуки будуть, а ти тільки за дитину взялась!” скандалила сестра.
Ніхто з родини не підтримав. У пологовому на мене чекав лише Олег та фотограф. Ми зробили кілька світлин і поїхали додому.
Діткам вже місяць. Ні матір, ні сестра не хочуть нас бачити. Кажуть, що я “ганьбила їх перед усіма”.
Але хіба це провина захотіти сімї? Хіба щастя має вік?
Жити треба не для того, щоб відповідати чиїмсь очікуванням, а щоб серце співало. І коли мої діти сміються я знаю, що все було не дарма.
