Ранок поволі пробивався крізь щільно задерті штори, наповнюючи кімнату холодним сірим світлом. Олеся вже сиділа на краю ліжка, одягнена, зібраним волоссям, ніби збиралася у довгу дорогу. І це була правда. Це вже не була втеча. Це було прощання з тією версією себе, яка роками мовчала, копичила в собі втому, образи та брак простого людського тепла.
Вона взяла невелику сумку з коридору ту, яку брала лише у особливі моменти, і безшумно вийшла. Марійка спала. Звичайно. Після чергового важкого дня “у офісі” їй потрібно було відіспатися але її відпочинок завжди тримався на плечах мами, яка сама вже давно не знала, що таке спокій.
Олеся не залишила жодної записки. Нічого театрального. Вона просто пішла.
Сіла на потяг до Львова, де жила її сестра Соломія. Вони не бачилися більше двох років, а телефонна розмова напередодні була короткою:
Можу приїхати? Мені потрібно піти заради себе.
Соломія лише відповіла:
Приїжджай. Будь-коли. Не питай.
Будинок Соломії був затишним і світлим, пахнув свіжою кавою та випічкою. Тут ніхто не лаяв її за забутий сміття. Ніхто не скаржився, що вона “нічого не робить цілими днями”. Перші два дні Олеся просто спала. Насправді спала глибоко, без перерв, ніби всі роки втоми нарешті вимагали свого, наполягаючи на праві на відпочинок.
На третій день Соломія повела її до міста. У книгарню. Туди, де колись, у юності, Олеся мріяла працювати. Їй подобались книги, їхній запах, порядок на полицях. І, найголовніше, тиша.
У тебе є час. Можеш почати з будь-чого, сказала Соломія.
І Олеся почала. З гарної кави, зі збірки поезій, з прогулянки тихими вуличками. Почала з дрібниць, але таких, що мали значення: теплий светр, обраний для себе, добрий крем для рук, букет квітів просто так.
Тим часом Марійка надсилала повідомлення. Спочатку холодні:
“Хоч скажи, чи повертаєшся.”
Потім менш впевнені:
“Вибач, якщо зачепила тебе Я не помічала.”
І, нарешті:
“Мамо, я сумую. Давай поговоримо?”
Олеся перечитувала кожне повідомлення кілька разів. Потім закривала їх. Вона хотіла відповісти, але зрозуміла: вперше у житті вона не мусила поспішати з прощенням. Не мусила його імітувати. Марійка мала навчитися терпінню, яке її мама носила в собі десятиліттями.
Через тиждень вона повернулася до Києва. Не заради Марійки. А заради себе.
У порожній квартирі все стояло на своїх місцях. Марійки не було вдома. На кухонному столі лежала записка:
“Пробач мене. Я не вміла бути донькою. Чекатиму, коли будеш готова поговорити. Марійка.”
Олеся не плакала. Лише відчувала теплий комок у грудях. Незнайоме почуття: можливо, маленьку надію. Але тепер вона знала напевно: пробачення не обовязок. Повагу треба заслуговувати. А справжнє кохання не потребує жертв.
У наступні місяці Марійка приходила все частіше. Спочатку мовчазна, незграбна. Приносила квіти, потім готувала. Потім питала щиро:
Мамо, хочеш, щоб я сьогодні щось для тебе зробила?
Це не було ідеально. Не значило, що все виправлено. Але це був початок.
Олеся навчилася казати “ні”. Одного разу, коли Марійка без прохання розвісила білизну, Олеся довго подивилася на неї й усміхнулася.
Дякую тобі, Марійко. Вперше я відчуваю, що ти мене бачиш.
Марійка опустила прищіпки та міцно обійняла матір. Щиро.
Я бачу тебе, мамо. І мені шкода, що це забрало так багато часу.
У душі Олесі та болюча тиша, що супроводжувала її роками, нарешті перетворилася на добрий спокій. На той, в якому вона вже не була самотньою.
Адже найважче не знайти в собі сили піти. А навчитися залишатися, коли тебе нарешті починають бачити.
