14 березня
Сьогодні місяць, як я стала мамою. Народила двійню хлопчика Тарасика та дівчинку Соломійку. Коли дивлюсь на їхні маленькі обличчя, у грудях розливається така теплина, що аж дух перехоплює. То щастя, то радість, то сльози все разом.
Але ні мама, ні сестра Ганнуся не приїхали навіть на виписку. Рідня чоловіка теж ніби зникла. Всі через наш вік.
Колись я й не думала про дітей. У двадцять років жила на повну клуби, танці, компліменти. Що ще треба молодій дівчині? Веселі компанії, коктейлі біля моря, нічні розмови до світанку. Життя здавалось таким легким.
Потім зустріла Юрка. Високий, з бородою, в окулярах справжній інтелектуал. Дівчата за ним ходили юрбами, але він обрав мене. Його батьки мали мережу магазинів у Києві, грошей було вдосталь. Я вже уявляла весілля в Карпатах, подорож до Туреччини…
Та Юрко виявився зовсім не принцом. Через місяць спільного життя він просто викинув мої речі з квартири, коли я була в перукарні. Сказав: “Ми з різних планет”. Ніби я не людина, а старий черевик!
Після розставання я закрилася в собі. Втратила 15 кілограмів, волосся сипалося, як осіннє листя. Лікарі розводили руками жіноче здоровя було зруйноване. Нічого не допомагало ні ліки, ні знахарки.
Тому я кинула всі сили в роботу. Відкрила свій салон краси у Львові, взяла кредит на маленьку двокімнатну квартиру. В 35 років нарешті відчула себе самостійною.
А два роки тому прийшов кохання Дмитро, мій сусід. Зайшов якось розміняти тисячу гривень, а залишився назавжди. Одружились, почали мріяти про дитину…
Бог почув моЇ молитви. Дві маленькі дитини, легкі пологи.
“Що з тобою не так? У твоєму віці дітей не заводять!” кричала мама по телефону.
“Ти сором родини! У мене вже онуки, а ти з дітьми!” гарчала Ганнуся.
Ніхто не приїхав. Тільки Дмитро чекав біля пологового будинку з квітами.
Але хіба любов має вік? Хіба гріх хотіти бути щасливою?
