Він терпіти не міг свою дружину. Пятнадцять років разом і ось останній рік кожна її дрібниця почала його бісити. Особливо ця: лежачи ще в ліжку, вона простягала руки й говорила: «Доброго ранку, коханий! Сьогодні буде гарний день». Ніби нічого особливого, але її тонкі руки та обличчя, спухле від сну, викликали в нього огиду.
Вона вставала, підходила до вікна, дивилася кілька секунд у далечінь, потім знімала нічну сорочку й ішла в душ. Колись він захоплювався її стройністю, навіть її впертістю, що часом переходила межі. Але тепер її вигляд дратував. Одного разу він ледь не штовхнув її, щоб вона швидше прокинулася, але стиснув зуби й буркнув:
Швидше, бо вже замучила!
Вона не поспішала. Вона знала про його роман на стороні, навіть знала ту дівчину, з якою він крутився вже три роки. Час загоїв рани, але залишився гіркий присмак непотрібності. Вона пробачала йому злість, байдужість, його спроби втекти від власної старості. Але не дозволяла нікому красти свій спокій жила повільно, насолоджуючись кожною миттю.
Так вона вирішила, коли дізналася, що хворіє. Хвороба повільно пожирала її, і незабаром вона переможе. Спочатку хотілося розповісти всім розділити біль, полегшити собі тягар. Але найважчі дні вона пережила наодинці, змирившись із неминучим. Її життя втрачало кольори, але кожен день приносив нову глибину.
Знаходила втіху в бібліотеці півтори години їзди, але вона кожного дня пробиралася до полиці з вивіскою «Таємниці буття», яку причепив дідусь-бібліотекар, і шукала книгу, що, здавалося, мала відповісти на все.
А він тим часом біг до коханки. Там було яскраво, тепло, звично. Три роки він «кохав» її несамовито: ревнував, каявся, не міг без неї дихати. Сьогодні він вирішив: годі мучитися. Він ненавидить дружину час почати нове життя. Дістав з гаманця її фото й з пристрастю порвав на дрібні шматочки.
Домовилися зустрітися в ресторані там, де шість місяців тому святкували пятнадцятий ювілей. Вона прийшла першою. Він же заскочив додому, риючись у шафах у пошуках документів для розлучення. В одній із шухляд натрапив на темно-синю папку. Розкрив її а там купа медичних довідок, аналізів, результатів обстежень. Усі на її імя.
Думка вдарила його, як грім: вона хвора! Загуглив діагноз на екрані вискочило: «Від 6 до 18 місяців». Перевірив дати минуло вже півроку. Мозок відмовив сприймати решту. Лише одне вертілося в голові: «618 місяців».
Осінь була лагідна сонце гріло, не печучи. «Яке дивовижне життя», думала вона. Вперше за весь час, коли знала про хворобу, відчула жаль до самої себе.
Ішла вулицею, дивилася, як люди готуються до зими, чекаючи весни. Вона вже не побачить наступної. Образа, яку тримала в собі, раптом вирвалася сльозами
Він метушився по кімнаті, вперше відчувши жах перед швидкоплинністю життя. Згадував її молодою, коли вони тільки одружилися й мріяли про майбутнє. Адже він колись її любив! І раптом усі ті роки здавалися втраченими. Ніби попереду ще все молодість, щастя, життя
Останні місяці він не відходив від неї, переживаючи дивне щастя. Боявся її втратити, готовий був на все, аби вона залишилася. Якби хтось нагадав, що ще недавно він мріяв про розлучення, він би заперечив: «Це був не я».
Бачив, як їй важко, чув, як вона плаче вночі, думаючи, що він спить. Розумів немає страшнішого вироку, ніж знати свою останню дату.
Вона померла через два місяці. Він засипав квітами весь шлях від дому до кладовища. Ридав, як дитина, коли труну опускали в землю, і за кілька днів постарів на десять років.
Дома, під її подушкою, знайшов записку новорічне бажання: «Бути щасливою з ним до кінця». Кажуть, новорічні бажання збуваються. Мабуть, так і є, бо того ж року він написав своє: «Стати вільним».
Кожен отримав те, чого хотів ніби все відбулося за його власним сценарієм.
