Запізнившись на потяг, вона повернулася додому без попередження й не стримала сліз. Пропустивши свій поїзд, Орина вирішила йти пішки, не повідомляючи нікого. Тільки переступивши поріг, вона не змогла стримати плач. Холодний жовтневий вітер бив у обличчя гострими краплями дощу. Орина дивилася на потяг, що віддалявся, і всередині неї розливався жаль. Запізнилася. Вперше за пятнадцять років регулярних поїздок додому запізнилася. «Ніби у кепському сні», подумала вона, машинально поправляючи розкуйовдане пасмо волосся. Перон був пустий і непривітний, лише жовті ліхтарі відбивалися у калюжах, малюючи химерні смуги світла.
Наступний потяг лише завтра вранці, байдуже повідомила касирка, навіть не подивившись на Орину. Може, автобусом?
«Автобусом Орина скривилася. Три години трястися по розбитій дорозі? Ні, дякую».
У сумці задзвенів телефон мама. Орина на мить зупинилася, дивлячись на екран, але не взяла трубку. Навіщо викликати занепокоєння? Краще просто повернутися, адже ключі завжди при собі. Таксі мчало порожніми вулицями, а місто за вікном здавалося декорацією ненатуральним, плоским.
Водій щось бурмотів про погоду й дорожні умови, але Орина не слухала. Всередині роївся дивний почуття ні тривога, ні радість.
Старий дім зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона вдихнула знайомі з дитинства запахи: печені картоплі з третього поверху, миючий порошок, аромат старої деревини. Але сьогодні в цю звичну симфонію вривалася фальшива нота.
Ключ із скрипом повернувся у замку, ніби двері опиралися. У коридорі було темно й тихо батьки вже спали. Обережно пройшовши у свою кімнату, Орина намагалася не шуміти. Увімкнувши настільну лампу, вона озирнулася. Усе як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку дитяча реліквія, від якої мати ніяк не могла позбутися. Але щось було не так. Щось невловимо змінилося.
Можливо, справа була в тиші? Не в звичайній нічній, а в іншій густій, липкій, наче прелюдія перед бурею. Здавалося, будинок затаїв подих, чекаючи чогось. Орина дістала з сумки ноутбук робота не чекала. Але, простягаючи руку до розетки, вона випадково чіпнула якусь коробку. Та зісковзнула з полиці, розкидавши вміст по підлозі.
Листи. Десятки жовтих конвертів з вицвілими штемпелями. І фотографія стара, зі зігнутими куточками. Молода мама ще зовсім дівчина! сміється, притулившись до плеча незнайомого чоловіка. Перша сльоза впала на знімок ще до того, як Орина усвідомила, що плаче.
Тремтячими руками вона розкрила перший лист. Почерк виразний, чіткий, зовсім незнайомий.
«Кохана Віро! Знаю, що не варто писати, але мовчати вже не можу. Кожного дня думаю про тебе, про нашу Пробач, навіть писати страшно про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Чи коли-небудь пробачиш мені за те, що пішов?»
Серце забилося швидше. Орина схопила наступний лист, потім ще один. Дати 1988, 1990, 1993 Уся її дитинство, усе її життя було виписане цими листами чужим почерком.
«бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем більшим за неї саму. Не наважився підійти»
«пятнадцять років. Уявляю, якою красун
Запізнившись на потяг, вона несподівано повернулася додому й не стримувала сліз.