Досить бути зручною
От і домовились, Мотря! весело щебетала тітка Леся, промокуючи губи серветкою. Та серветка лишилася від торта, який я спекла спеціально до приходу гості, і на ній зявилося жирне плямце крему. Пятого травня зустрічаємося в тебе. Я свої ковбаски принесу, мариновані, фірмові! А ти вже, будь така добра, гаряче щось приготуєш. Все ж як не як іменинниця! Гості серйозні будуть, колеги Артемчика, люди поважні. Треба ж прийняти по-людськи.
Я, Мотря Сергіївна, сиділа навпроти та тримала в руках чашку вже холодного чаю. Дивилася на тітку Лесю й кивала. Кивала, а в голові думки про інше: що завтра квартальний звіт здавати, вдома закінчилося вершкове масло, що у Кості знову болить спина треба купити новий пластир. Моє серце було не тут. Тітка Леся говорила, поправляла свій фіолетовий шарф на шиї, дивилася поза мене, ніби вже розставляла тарілки на чужому столі.
На двадцять осіб, не менше, продовжувала вона. Постарайся, Мотре. Ти ж у нас, як завжди, майстриня. Памятаєш, як на весіллі Галини готувала? Все, до останньої крихти, зїли! Ото зараз так само. Я, звісно ж, допоможу. Керуватиму тобою.
Вона розсміялась коротко, уривчасто, як гавкіт маленького собаки.
Я теж усміхнулась. Бо так треба. Бо тітка Леся рідня зятя мого, Артема, чоловіка Галини, моєї доньки єдиної. Скандалити не було сенсу. Я завжди погоджувалась. Усміхалась.
Добре, сказала я. Домовились.
Тітка Леся поїхала о пів на девяту, задоволена і, видно, ситою. Я зачинила двері, сперлася спиною й завмерла на мить. В передпокої пахло чужими парфумами приторними, задушливими. З вітальні долинав телевізор: Костя, чоловік, дивився якусь передачу про рибалку, навіть не вийшов привітатися.
Вже пішла? крикнув він крізь шум екрану.
Пішла.
Та що їй треба було?
Я пройшла на кухню, почала мити чашки. Вода гаряча, майже обпікала. Рук не відсмикувала.
Свято буде, мовила я. Пятого травня. У нас.
У нас? Яке ще свято?
День народження мій. І ще в Артема щось там на роботі.
З вітальні щось пробурмотів, затих. Знову рибалка.
Витерла руки рушником, вже геть старим, з вицвілими півниками по краях. Я купила його років пятнадцять тому ще на ринку й досі не могла з ним розстатися. Подивилась і подумала: так і я вицвіла, з півниками. Висить собі й чекає, коли хтось прийде й об неї руки витре.
Зігнала цю думку й пішла дивитись, чим наповнений порожній холодильник.
Мені, Мотрі Сергіївні Кучеренко, через десять днів мало бути пятдесят. Кругла дата. Ювілей. Піввіку з яких тридцять пять добре памятаю. І за всі ті роки не пригадаю бодай одного дня, який прожила для себе. Не для чоловіка, не для доньки, не для мами, що спочила пять років тому, якій що вихідні борщ варила, не для свекрухи, яка жила на іншому кінці Лівого берега й вимагала уваги, як мала дитина. Тільки для себе. Жодного такого дня.
Я працювала бухгалтеркою в будівельній фірмі. Двадцять два роки на одному місці. Колеги поважали, керівництво цінувало підвищення не давали: «А навіщо? Мотря Сергіївна і так, мов тяглова кобила, впорається з будь-чим! Не скаржиться. Впорається».
Вдома все так само. Костя, пятдесят чотири роки. Інженер на заводі. Роботу свою не любив, але тримався «до пенсії недалеко». Дома відпочивав. Як він казав: «Я вдома відпочиваю». Тобто телевізор, телефон, диван, інколи гараж. Готувала я. Мила, прала теж я. За комунальні теж платила я. В магазин Мотря. Гостей зустрічала теж я. Костя не втручався і ми про це не сперечались вже багато років.
Донечка Галинка одружилась чотири роки тому. Артем хлопець роботящий, але сімя складна. Мама його давно померла, тато десь на Поліссі живе, зате тітка Леся сімя на двох. Влада в неї в крові, гучна, звикла, що її думака єде першою. Мене недолюблювала без причини: я для неї була надто спокійною, поступливою, а такі люди у владних лише бажання керувати викликають, але аж ніяк не повагу.
Галинка мене любила, та Артема сильніше. Й це нормально. Правильно, певно. Але коли доходило до вибору між маминим комфортом і Артемовим спокоєм Галинка завжди вибирала спокій зятя. Тихо, без конфліктів.
Так і жила я в трикімнатній квартирі на девятому поверсі панельної багатоповерхівки у Дніпрі, на житловому масиві Тополя. Скрізь однакові будинки, однакові двори, різні лише дерева їх ніхто не стриже. Жила і не скаржилась. На кого скаржитись? Для чого?
Після візиту тітки Лесі ще годину просиділа на кухні, рахуючи, скільки треба купити і зготувати на двадцять душ. Список став довжелезним. Витрати страшними. Я подивилася на цифри, написані на оберті старого чеку з “АТБ”, і щось гірке шпигнуло груди. Не біль просто вага, ніби хтось поклав мені на серце цеглину й забув зняти.
Я вимкнула світло на кухні та лягла спати.
Наступні девять днів я жила в режимі, який сама назвала “передсвяткова каторга”. Спочатку намагалась переконати себе, що все нормально, що я роблю це заради родини, треба лише докластися. Але на третій день сил не залишилося навіть на самообман.
Прокидалась о шостій. До роботи треба було щось вийняти з морозилки, скласти список покупок, подзвонити до доставки. Працювала до шостої, іноді довше квартальний звіт ніхто не відміняв. Потім на закупи: тягла важкі пакети з крупами, олією, мясом на девятий поверх ліфт у нас через раз. Вдома готувала, прибирала по кімнатах. Лягала о першій, другій ночі. Знову вставала в шість.
Костя це бачив, бачив, звісно: жили ж разом. Але дивився крізь мене. Один раз спитав: «Може, допомогти?» Я відповіла: «Справляюся». Він з полегшенням кивнув і знову втупився у смартфон.
Галинка зателефонувала у середу. Спитала, чи все готово, передала, що тітка Леся нагадала про гаряче та закуски. Я попросила: «Галю, може, хоч салати на себе візьмеш? Мені важко.» Галинка замовкла на мить: «Мамо, я ж працюю, і Артем теж. Але допоможемо накрити!» Допомогти означало: розкласти готове з каструль по тарілках. Я зрозуміла та промовчала.
За два дні до свята мила вікна тітка Леся минулого разу дорікнула, що на підвіконні пил. Стояла на табуретці з ганчіркою і думала, що востаннє мила вікна для себе років вісім тому, коли чекала маму в гості. Тоді було для мами. До того для свекрухи. Завжди для когось.
Нога зїхала, ледь не впала ледь встигла вчепитися у раму. Серце забилось часто. Посиділа на підлозі, дихаючи. Спина ниє, ноги ниють, голова гуде.
Я подумала: якби зараз впала й щось зламала перша думка у всіх: «А як же свято?..»
Від цієї думки стало так гірко, що аж розсміялася. Сміх був некрасивий, задиханий.
Я встала, домила вікно.
У ніч з четвертого на пяте травня спала три години. Решту варила, смажила, різала, розкладала. Запечене мясо по-домашньому, два види салатів, заливна риба (яку я не люблю, але тітка Леся просила), пиріжки з капустою (без них Костин двоюрідний брат Гриць не визнає свята). Торт спекла напередодні, бісквітний із вишнями це було моє улюблене. Єдине, що для себе зробила.
О сьомій з душу, вдягла те саме синє плаття, що берігла два роки. Поглянула в дзеркало. Під очима кола, що навіть тоналка не приховає. Губи сухі, руки червоні від миття. Але сукня гарна. Це я знала.
Ого, вбралась! кинув Костя, проходячи коридором. Молодець.
І все. Жодного “ти гарна”, жодного “з днем народження”, жодного “як ти?”. Просто “молодець” і далі пішов.
Гості почали сходитися з полудня. Тітка Леся прибула першою, з великою сумкою. Дістала свої легендарні ковбаски, банку маринованих огірків і коробку “Київських” цукерок від “Рошену”. Ковбаски й огірки одразу на стіл. Потім заглянула у кожну кімнату, кивнула.
Молодець, Мотря, повторила за Костею тітка Леся. Постаралася.
Потім взяла телефон і почала щось комусь диктувати.
До першої зібралися всі. Двадцять три людини. Я порахувала, коли всі сіли за стіл, складений з обіднього та двох письмових, застелений скатертиною, яку прасувала аж до півночі.
Я глянула на цих людей і зрозуміла: добре знаю максимум шістьох. Решта “колеги Артема”, “знайомі тітки Лесі”. Чужі за моїм столом, їдять мою їжу. Сидять на стільцях, які я позичила у сусідки Марії Іванівни з третього поверху, бо своїх на всіх не стало.
Тости почав Гриць. Говорив довго, плутався, згадував якісь історії з буремних девяностих. Усі сміялись. Потім тостував Артем, зять. Коротко: “Вітаємо Мотрю Сергіївну з ювілеєм, вона молодець”. Всі чокнулися, випили. Далі Артем довго звеличував свого товариша, Андрія, який теж сидів за столом; говорив про його досягнення. Я не дуже вникала.
Тітка Леся виступила заздалегідь підготовленою тирадою знову в стилі “Андрій такий-сякий перспективний”. Потім “і нашу господиню не забудемо, раз уже приймаємо тут”. Усі засміялися й випили.
Я всміхалась. За протоколом головна за столом. Піднімала чарку, “дякую” казала. А всередині щось повільно рвалось. Як вода, що закипає.
Мотря, солі немає! вигукнув хтось з кінця столу.
Я підвелася принесла.
Щось хліба малувато, кинув Гриць.
Я принесла. Ще у когось не було виделки принесла. Хтось закуски захотів інші побігла. Тітка Леся попросила воду винесла пляшку з балкону. Уся я у побіганках. Посидіти і хвилини не давали.
Тарілка моя стояла повна: їсти ніколи.
Одного разу я зібралася сказати тост. Підвелась, підняла чарку. Галинка, донька, помітила теж підняла. Але тітка Леся почала кричати щось про Андрія, всі повернулися до неї, Галинка опустила руку. Я теж сіла. Тост так і не сказала.
Гості їли, нахвалювали їжу: “Риба просто чудова!”, “Пиріжки бомбезні!”, “Мясо соковите, як так зуміли?”. Я усміхалася, розказувала рецепт так, приємно. Але й печально. Схвалюють кухню, не мене. Я там лише фартух та “подайте-налийте”. Не іменинниця. Обслуга.
Час ішов. За вікном травневе сонце, а люди за столом червоніли, гомоніли дедалі голосніше. Андрій вихваляв свою нову посаду. Тітка Леся гиготіла своїм гавкаючим сміхом. Костя був з Грицем, обговорювали рибалку.
Я зайшла на кухню по чергову порцію мяса. Зняла з духовки, руки тремтіли від втоми. Три години сну ось результат. Перед очима трохи плуталось. Поставила мясо, почала розкладати.
І тут гучний голос тітки Лесі, що аж віддававсь наказом:
Мотря! Ти там несеш? І сметану не забудь, закінчилась!
Не “Мотречко”, не “будь ласка”. Просто “несеш”, “захопи” як до кухарки.
Я зупинилася. Стояла з ложкою, не рухаючись. На кухні тиша. За вікном погойдувалась гілка старого тополя. На плиті чайник, ще повний.
Щось клацнуло всередині.
Не боляче. Просто. Як вимикач.
Я поклала ложку. Зняла прихватку. Повісила її на той самий гачок, де завжди. Взяла з собою мясо, сметану. Зайшла в кімнату.
Поставила на стіл.
Розігнулась.
Послухайте, мовила. Тихо, але поряднайшли люди обернулися. Послухайте, будь ласка.
Тітка Леся щось розповідала Андрієві, Галинка з подивом дивилась на мене. Костя не реагував.
Послухайте, повторила я трошки голосніше.
Цього разу обернулась і тітка Леся, з жалюгідним виразом на обличчі: її перебили.
Щось сталося? тон роздратований.
Я дивилась на цих людей: своїх і чужих. Чоловіка, який нарешті глянув. Доньку з келихом в руці, не розуміла, що діється. Тітку Лесю ситу, самозадоволену в ліловому шарфику.
Я хочу сказати кілька слів, сказала я. Сьогодні у мене день народження. Мені пятдесят.
Та вітаємо! крикнув хтось з кінця, кілька рюмок здійнялися.
Почекайте, зупинила я. Почекайте.
Стихло. Серце билося спокійно надто спокійно. Ніби рішення вже прийнято, і тіло його усвідомило раніше за думки.
Я останні десять днів провела в режимі “підготовка до чужого свята”. Я купила і приготувала все. Я мила вікна і прасувала скатертину, навіть стільці у сусідки Марії Іванівни просила. Все робила сама. Всі ці дні я була тут кухаркою для чужих людей. Я не сказала жодного тосту мене перебивали. Я вісім разів вставала зі столу, аби комусь щось принести. Останнє “принеси сметану”, як до прислуги.
Тиша, справжня, непевна.
Мотря, ти що? спитав Костя. В голосі розгубленість.
Мамо… тихо Галинка.
Тітка Леся набрала повітря готувалась до оборони. Я подивилась їй у вічі просто. І вона видихнула мовчки.
Я хочу вас усіх попросити, продовжила вже незворушно. Будь ласка, заберіть, що принесли, і далі святкуйте десь у кафе поруч, “Рідна хата” називається. Надішлю грошей на картку, щоб закрили рахунок. Тут, у моїй квартирі, сьогодні свято закрите.
Тиша. Хтось буркнув лайку півголосом, хтось почав збиратися. Тітка Леся глянула довгим докірливим поглядом, мовляв, “це ще згадаєш”, але вслух не сказала. Взяла сумку, банку з огірками теж прихопила, що мене навіть розвеселило маленькою внутрішньою посмішкою.
Галинка підбігла:
Мамо, що ти робиш? Це жах. Що тепер буде, тітка Леся…
Галь, перервала я спокійно, я тебе люблю, але зараз іди, будь ласка.
Донька дивилася на мене, як на чужу людину. І я відчула: справді чужа. Бо ця жінка, що стоїть біля власного столу і каже “іди, будь ласка”, справді вже інша.
Костя йшов останнім. Зупинився в дверях:
Ти здуріла? запитав без злості, майже з цікавістю.
Ні, відповіла я. Я, здається, нарешті отямилася.
Він не знайшов, що сказати, і вийшов.
Я зачинила двері й повернула замок. Постояла в коридорі.
Тиша була справжня. Щільна. Таке буває пізньої ночі чи рано-рано, коли ціле місто спить. Але зараз була три по полудню, травень, за вікном цвірінькали горобці просто в квартирі нарешті не було нікого, крім мене. І це відчулось як полегшений видих після довгого, занадто довгого затриманого подиху.
Я зайшла в кімнату. На столі страви, салати, хліб, чарки. Моя тарілка стояла повна, я так і не поїла.
Я взяла тарілку, не підігрівала. Взяла вилку. Пішла на кухню, там стояв торт. Бісквіт з вишнями. Я поставила перед собою мясо, шматок торта. Налила свіжого чаю.
Сіла.
За вікном гойдався тополь на травневому вітрі. Листя молоде, клейке, перше. Я дивилася на нього й їла мясо. Хороше мясо готувати я вмію, це правда. Як і казала тітка Леся, тут вона не збрехала.
Потім зїла шматок торта.
Бісквіт був повітряний, вишня гостра, крем ніжний. Я їла поволі. Ніхто не просив “Мотре, подай”, ніхто не дивився крізь мене. Просто я і торт, який я спекла для себе.
Вперше за скільки років.
Я не плакала. Думала, що повинна, але ні. Було щось інше спокійне й тверде, як земля під ногами. Нарешті тверде, не хитке.
Телефон не дивилась більше двох годин. Довелося поглянути.
Повідомлень було багато. Галинка тричі: «мамо, подзвони», «мамо, я не розумію», «ти хоч в порядку?». Від Кості: «це було неприємно». Від тітки Лесі нічого, що дивно. Від якихось незнайомих номерів мабуть, гості. Від Марії Іванівни з третього поверху: «Мотре, коли віддаси стільці?».
Відповіла лише Марії Іванівні: «Завтра поверну, вибач».
Галині написала: «Я в порядку. Не хвилюйся. Завтра поговоримо».
Костеві нічого.
Потім я неспішно прибрала стіл. Без злості, без поспіху. Склала усе у контейнери, поставила в холодильник. Посуд залишила замоченим. Винесла сміття. Скрутила скатертину. Занесла Марії Іванівні стільці вона відчинила у халаті, поглянула з цікавістю, питань не задала. Мудра жінка.
Повернулась прийняла гарячу ванну. Довгу, з піною. Лежала, дивилась у стелю. На стелі пляма ще від старого пориву, три роки обіцяли замалювати, так і не зробили. Три роки відкладали ремонт і три роки відкладали власне життя хіба це не одне й те ж?
Костя прийшов о десятій. Я чула, як він відмикає замок, як знімає взуття. Зайшов у спальню, зупинився біля дверей. Я читала в ліжку.
Ти розумієш, що накоїла? питає.
Так, кажу.
І?
І все, розумію.
Тітка Леся, Артем… скандал буде, ти думала?
Думала, відповіла. Костю, я дуже втомилася. Поговоримо завтра.
Він ще постояв і пішов спати у вітальню на дивані так було після сварок. Я чула шум, не пішла кликати його назад.
Вимкнула нічник, лягла в темряві.
Спала десять годин. Вперше за довгий час.
Ранок шостого травня був звичний: трохи сонця між шторами, горобці, запах кави з вечора поставила на таймер. Встала, випила каву, зїла бутерброд. Костя ще спав, з вітальні доносилось спокійне дихання.
Відкрила ноутбук.
Хотіла поглянути прогноз погоди а поряд у браузері вкладка, що лишилася з місяць сайт турагентства. Автобусний тур по Західній Україні: ЛьвівДрогобичЧернівціКамянець-Подільський. Вісім днів. У групі небагато людей. Я на мить замислилася, переглянула фотографії: золоті куполи, затишні вулички у червні, тиха вода у Дністрі.
Я ніколи там не була. Завжди хотіла. Кості таке не цікаво “на дачу краще”. А ми двадцять років поспіль тільки дача: буряки, картопля, баня.
Я подзвонила в агентство о девятій.
Вітаємо, ви дивилися тур Західна Україна, вісім днів? лагідно відповіла дівчина.
Так, кажу, скажіть, є ще місця на найближчу поїздку?
Є на чотирнадцяте травня. Одне.
Одне це якраз що треба.
Я оплатила тур карткою одразу, з телефону. Кілька хвилин сиділа, дивилась у вікно. На душі рівно, не радісно, не тривожно, просто рівно. Як буває після рішення, яке давно назрівало.
Дзвінок від Галинки:
Мамо, привіт. Як ти?
Все гаразд, відповіла я.
Мамо, треба поговорити. Тітка Леся образилась до глибини душі. Артем розстроївся. Це було так несподівано…
Я розумію.
Може, ти подзвониш тітці Лесі, вибачишся? Вона би заспокоїлася…
Ні, Галь, сказала я.
Пауза.
Як “ні”?
Я не буду вибачатися за те, що попрохала людей піти з моєї оселі у свій день народження.
Але ж, мамо…
Галю, підожди. Я взяла кавову чашку в руки. Вона була приємно темпла. Я хочу, щоб ти мене послухала, не як донька, яка хвилюється через Артема і тітку Лесю, а просто як людина.
Галинка мовчала.
Мені вчора було пятдесят. Я провела цей день як служниця на чужому святі. Мені було настільки погано, що руки тремтіли. Мене весь день перебивали, я не їла, мене не привітали. Мене попросили “захопи сметану” без “будь ласка”, без “дякую”, без жодного людського ставлення. І найгірше, що це дозволила я сама, що сама саджала цих гостей, накривала на стіл. Що двадцять років жила так, що ніхто навіть не питав, чи мені треба допомога.
З вулиці проїхав автобус. Голуб сів на підвіконня, хлопнув крилами й улетів.
Мамо, тихо, ти, напевне, права. Але так несподівано…
Я знаю. І мені несподівано.
Ти завжди так тепер будеш?
Я посміхнулася.
Не знаю, як завжди. Але купила путівку.
Яку путівку?
По Західній Україні. Вісім днів. Їду чотирнадцятого.
Довга пауза.
Одна?
Одна.
Мамо… майже пошепки.
Галю, це перша подорож у житті, яку я спланувала для себе. За пятдесят років нарешті почала.
Вона не знала, що сказати. Потім “Дзвони”. І відклала слухавку.
Костя дізнався про поїздку під обід. Я варила борщ. Спокійно йому сказала: купила тур, поїду на Західну Україну, восьмого дня не буде вдома.
Він дивився. Мовчав. Потім:
А мене не спитала?
Ні.
І як це розуміти?
Як хочеш.
Мотря, може, до лікаря треба?
Я посолила борщ, спробувала ложкою. Трошки додала.
Все добре, відповіла. Борщ через двадцять хвилин.
Він вийшов, походив по кімнатах. Замовк. Врешті включив телевізор. Життя тривало.
Наступні дні були неспокійні. Костя то мовчав, то підвищував голос: “ти збожеволіла”, “ти вже не така, як раніше”, “так нормальні люди не роблять”. Я слухала, не сперечалася, не виправдовувалася. Це дивно, бо раніше виправдовувалась за все. Тепер ні.
Галинка подзвонила ще раз тітка Леся відмовилася приходити в дім. Я кажу: “Ну й добре”.
Мамо, тобі не жаль?
Ні.
Але вона ж родина…
Галь, тітка Леся родина Артема, не моя. Моя сімя це ти. І Костя. І я думаю, як нам вчитися по-іншому жити. Не про тітку Лесю.
Галинка помовчала. Потім спитала про маршрут, готель. Маленький, але крок. Я відчула і розповіла.
Тринадцятого травня збирала чемодан малий, легкий, для однієї себе. Останній раз їздила тільки з Костею на море, але тоді пакувала все: чоловіка, себе, всіх. Тепер лише себе. Синю сукню теж кинула.
Костя зайшов у спальню, глянув на валізу, сів на край ліжка.
Значить, справді їдеш, не питаючи.
Їду.
Вісім днів.
Вісім днів.
Він потер чоло, зітхнув:
Там поїсти щось є? Я не дуже…
Костю, ти дорослий чоловік. У холодильнику їжі на три дні, все готово. Далі або приготуй, або замов доставку. Справишся.
Дивився на мене. Хотів сказати щось сердите чи образливе, але не став. Може, змінилася я так, що навіть у погляді це видно.
Гаразд, зрештою. Їдь.
Просто “їдь”. Без “щасливої дороги”, без “бережися”. Але й не “ти божевільна”. І це вже щось.
Я закрила валізу.
Ввечері подзвонила Галя, шкільна подруга. Живе у іншому районі, бачимося зрідка.
Мені Марія Іванівна вже розповіла, сміється. Ти всіх вигнала з дня народження.
Попросила піти, уточнила я.
Мотре. Молодець.
Пауза.
Справді?
Я тебе тридцять пять років знаю. Ти всю дорогу все тягнула. Рада, що нарешті…
Галь, без пафосу, сміюся.
Добре. Куди їдеш?
Західна Україна. Одна.
Одна?! задумалася. Я теж хотіла…
То їдь.
Та не пустить мій.
Галь, “не пустить” це коли тобі вісім, а маму боїшся. У п’ятдесят не пустить, якщо сама не підеш.
Галя розсміялась.
Ти вже інша, Мотре.
Може. Я просто втомилася бути зручною.
Всі втомлюються. Але ти зробила щось з цим перша.
Може, й ні. Просто ми про таке не кажемо, соромно.
А тобі соромно?
Я глянула у вікно: вечір, сусідні вікна, у когось жінка миє посуд, в іншому телевізор мерехтить.
Ні, відповіла. Не соромно.
Чотирнадцятого травня я встала о пів на шосту. Костя спав. Я зробила каву, приготувала бутерброди в дорогу, перевірила документи. Зібралася, взяла валізу. Синю сукню вдягла одразу зранку, бо чому б і ні: у пятдесят можна бути красивою навіть о шостій ранку.
Сіла у коридорі й ще раз поглянула на свою квартиру. Дніпро, девятий поверх, тополі під вікнами, пляма від затоки, рушник з півниками. Все знайоме.
Але сьогодні я, виходячи, була трішечки іншою, ніж вчора. І це стало правдою.
З кухні долинуло рипіння. Костя вийшов, у футболці й спортивних штанях, змішаним волоссям. Подивився на мене.
Уже їдеш?
Так, таксі чекає.
Він кивнув, мнувся. Потім сказав:
З днем народження, Мотря. Я тоді не сказав.
Я глянула на нього: пятдесят чотири, устале лице, сивина. Людина, з якою двадцять сім років разом. Не знала, як буде далі чи щось зміниться. Життя не серіал, де після турне іде щасливий фінал.
Дякую, Костю, просто.
Відкрила двері й вийшла.
Таксі вже чекало. Я завантажила валізу, вмостилася на задньому сидінні. Водій, молодий, спитав: “На вокзал?” “На вокзал”.
Дніпро прокидався. Вулиці мовчазні ще, машин мало. Травневе ранкове світло, свіжо. Дерева вкриті яскравою зеленню, аж ріже очі. Я дивилась у вікно давно не бачила оцих дрібниць: листя, небо, сонце, яке щойно виринає за дахами.
На вокзалі галас, люди з сумками. Запах гарячих пиріжків, оголошення по гучномовцю. Знаходжу перон, стаю на потрібне місце.
Потяг прибув вчасно.
Я знайшла своє купе, поклала валізу. Нижня полиця біля вікна добре. Сусіди літні люди, привітні. Жінка напроти дістала чай з термоса: «Будете?» «Пізніше, дякую».
Потяг рушив.
Дніпро поплив за вікном: будинки, дерева, гаражі Потім поля, ліс, неба стало більше. Я дивилась і не думала ні про що конкретно. Просто собі дивилась, дозволяла собі це вперше: не організовувати, не планувати, не рахувати чужі бажання просто їхати.
Телефон лежав у кишені, мовчав. Або й не мовчав я не дивилась.
Я думала: у Чернівцях я ніколи не була. В Камянці-Подільському кажуть фортеця така, що не повіриш, поки не побачиш. У Львові на площі я колись хотіла стояти і слухати, як грає міський годинник.
Двадцять років хотіла. Їду.
Жінка навпроти питає: “Далеко їдете?”
Я усміхнулась.
По Західній Україні.
Хороша справа, кивнула. Одна?
Одна.
Хоробро, з повагою.
А я не думаю, кажу. Просто давно треба було.
Поїзд їхав, нарощував хід. Поля змінювали ліси, небо було високе. Я відкинулась на спинку і трохи прикрила очі. Не щоб спати просто так, побути у собі.
Телефон тихенько задзвенів у кишені. Я глянула: Галинка написала “Мамо, все добре? Уже в поїзді?”
Відповіла: “У поїзді. Все добре. Не хвилюйся”.
Ще одне повідомлення від тур-менеджерки: “Вітаю, це Катерина, керівниця вашої групи. Чекатиму у Львові із табличкою. Щасливої дороги!”
Відповіла: “Дякую. Їду”.
Прибрала телефон. Глянула у вікно.
Поїзд йшов вперед. Десь позаду залишався Дніпро, квартира на девятому поверсі, рушник із вицвілими півнями, пляма на стелі, стіл зі скатертиною, яку прасувала майже до ранку. Попереду Львів, Чернівці, нові місця, вісім днів, які належать тільки мені.
Я не знала, що буде після повернення. Чи поговорю з Костею, чи все знову піде в тіні. Чи налагодиться з Галинкою. Чи напише тітка Леся, чи так і не напише. Я нічого цього не знала і ця невідомість була вже не страшна. Раніше невідомість завжди була загрозою. А тепер просто життя.
Яке триває. Своє життя.
Поїзд мчав вперед, надворі розгорталась Україна зелена, з білими плямами акацій, з жовтими полями. Я дивилась у вікно й думала: якщо наступного разу хтось скаже мені “захопи сметану” з тим самим тоном я, мабуть, усміхнусь. Ввічливо. І скажу “ні”.
Це маленьке слово.
Три літери.
Я вперше вимовила його всерйоз лише вчора.
Вчитись ніколи не пізно.
Життя лише зараз.
