Костю, ти що, з глузду зїхав? Гадаєш, я за гроші тебе до себе беру? Просто мені тебе шкода, ось і все.
Кость сидів у візку й дивився крізь запотелі вікна на пустий лікарняний дворик. Йому не пощастило палата виходила не на місто, а на внутрішній подвіря, де хоч і були лавочки та клумби, але людей майже не було.
До того ж стояла зима, і пацієнти рідко виходили на прогулянки. Кость залишився у палаті один. Тиждень тому його сусіда, веселого Максима, виписали, і з того часу хлопцеві стало ще самотніше.
Максим був душею компанії завжди розповідав кумедні історії, жартував, а ще вчився у театральному коледжі. З ним нудьгувати було неможливо. До того ж до нього щодня приходила матір і приносила дуже смачні домашні пиріжки, якими він ділився з Костом.
Тепер, коли Максима не було, палата набула холодних, непривітних відтінків. Кость відчував себе покинутим і непотрібним.
Його сумні думки перервала медсестра. Поглянувши на неї, він ще більше засмутився: замість молодої й усміхненої Олени прийшла сувора й похмура Людмила Степанівна.
За два місяці в лікарні Кость жодного разу не бачив, щоб вона посміхнулася. Її голос був такий самий різкий, як і вираз обличчя.
Ну що, засидівся? Марш на ліжко! гукнула вона, тримаючи в руці шприц.
Кость зітхнув, покірно підкотився до ліжка. Людмила Степанівна спритним рухом допомогла йому перелігти, потім різко перевернула його на живіт.
Штани знімай.
Він слухняно підкорився. Але не відчув ні болю, ні дискомфорту. Уколи вона ставила майстерно, і за це Кость щоразу мовчки дякував.
«Скільки їй років? думав він, спостерігаючи, як вона шукає вену на його руці. Мабуть, за шістдесят. Пенсія маленька, тому й працює. Може, через це й характер такий?»
Голка плавно увійшла в бліду вену. Кость лише моргнув.
Готово. Лікар був сьогодні? несподівано спитала вона, вже збираючись йти.
Ні, ще ні.
Ну, чекай. І біля вікна не сиди продує! кинула вона й вийшла.
Кость хотів образитися, але в її словах прослизнула турбота. Навіть така, але вона була єдиною, хто взагалі звертав на нього увагу.
Він сирота. Батьки загинули, коли йому було пять. У їхньому селі стався пожежа, і Кость вижив лише тому, що мати виштовхнула його крізь вікно в сніг.
Відтоді його життя дитбудинок, потім гуртожитк. Він звик до самотності, але іноді туга здавлювала серце. Після школи вступив до технікуму університет не склав. Одногрупники його не приймали: він був тихим, любив читати, а не гуляти.
Два місяці тому Кость послизнувся в переході й зламав обидві ноги. Переломи були важкими, але тепер його виписували.
Після обіду прийшов лікар.
Костянтине, переломи зростаються. За кілька тижнів зможете ходити. Виписуємо вас. Вас хтось зустріне?
Кость кивнув, але брехав.
Добре. Зараз покличу Людмилу Степанівну, вона допоможе зібрати речі.
Коли лікар пішов, Кость замислився: як він повернеться додому? У його гуртожитку немає ліфта
До палати увійшла Людмила Степанівна.
Чого сидиш? Збирайся.
Він поклав речі в рюкзак.
Навіщо лікареві брехав? несподівано спитала вона. Тобі ж ніхто не приїде.
Якось дістанусь
Ти ще місяць ходити не зможеш. Як житимеш?
Розберуся.
Вона раптом сіла поруч.
Костю, слухай поживеш у мене. Я живу за містом, але в мене вільна кімната. Поки не одужаєш.
Кость завагався. Вони ж чужі
Не соромся, різко відрубала вона. На візку в гуртожитку ти не виживеш.
Він згадав, як вона весь цей час по-своєму дбала про нього.
Дякую Але грошей у мене немає.
Людмила Степанівна розлютилася.
Ти що, з глузду зїхав? Гадаєш, я за гроші тебе беру? Жаль мені тебе, от і все!
Вони поїхали до неї.
Її будинок був невеликим, але затишним. Перші дні Кость соромився, але згодом звик. Тут було тепло, пахло хлібом і літом.
Минали тижні. Він почав ходити. Настав час повертатися.
Але одного разу, коли Кость збирав речі, на порозі його кімнати зявилася Людмила Степанівна. Вона плакала.
Може, залишишся? прошепотіла вона.
Він обійняв її.
І залишився.
А через кілька років на його весіллі вона сиділа на почесному місці як мати.
А ще через рік прийняла на руки онуку, яку назвали на її честь Людою.
