Дядьку, візьміть мою сестричку вона зовсім не їла, хлопчик різко повернувся і завмер від несподіванки.
Цей ледве чутний, пронизливий голос, що пробився крізь галас вулиці, змусив Тараса зупинитися. Він спішив ні, летів, наче за ним женуться самі часи. Сьогодні мали ухвалити рішення, від якого залежали мільйони гривень. Після смерті Олени його дружини, його світла робота залишилася єдиним сенсом.
Але цей голос
Тарас озирнувся.
Перед ним стояв семирічний хлопчисько. Худий, з розкуйовдженим волоссям і заплаканими очима. На руках він тримав немовля, загорнуте в потерту ковдру. Дівчинка тихенько плакала, а хлопець пригортав її, наче був останньою її опорою.
Тарас вагався. Час не чекав, треба йти. Але щось у цих очах, у тому простому “будь ласка”, торкнуло його душі.
Де ваша мама? тихо запитав він, присідаючи.
Вона обіцяла повернутися але її немає вже два дні. Я чекаю тут, голос хлопця тремтів.
Його звали Богдан. Дівчинку Соломія. Вони залишилися самі. Ні пояснень, ні надії лише віра, за яку хлопчина тримався, як за останню рятувальну нитку.
Тарас запропонував їжу, викликати поліцію, звернутися до соцслужб. Але при слові “поліція” Богдан здригнувся:
Будь ласка, не віддавайте нас. Заберуть Соломію
І в ту мить Тарас зрозумів: він не може просто піти.
У кафе Богдан їв, наче не бачив їжі роки, а Тарас годував Соломію сумішшю з аптеки. У ньому прокидалося щось давно забуте те, що сховалося під холодом самотності.
Він набрав помічнику:
Відмініть усі зустрічі. Сьогодні й завтра.
Незабаром приїхали поліцейські Шевченко й Мельник. Питання, процедури. Богдан міцно стискав руку Тараса:
Ви нас не віддасте, так?
Не віддам. Обіцяю.
У відділку оформили тимчасову опіку завдяки соцпрацівниці Ганні Іванівні.
Лише до тих пір, поки не знайдуть маму, повторював Тарас.
Він повіз дітей додому. У машині було тихо. Богдан мовчки тримав сестру, шепочучи їй щось ніжне.
Квартира Тараса вразила хлопця простір, теплі килими, краєвид із вікна. Для нього це було казкою.
Сам Тарас почувався безпорадним. Він не знав, як годувати, коли годувати, як змінювати підгузки. Але Богдан допомагав колихав Соломію, наспівував колискові, вкладав її спати з досвідом, який не мав мати семирічна дитина.
Одного вечора Соломія не могла заснути. Богдан узяв її на руки, заспівав і вона затихла.
Ти вмієш її заспокоювати, сказав Тарас.
Навчився, просто відповів хлопчик.
Тоді задзвонив телефон. Ганна Іванівна:
Маму знайшли. Вона у реабілітації наркоманія. Якщо одужає, дітей повернуть. Якщо ні опіка перейде до держави. Або до тебе.
Тарас замовк.
Можеш оформити опіку. Або всиновити.
Він не знав, чи готовий бути батьком. Але знав, що не хоче їх втрачати.
Того вечора Богдан малював у кутку.
Що буде з нами? запитав він, не піднімаючи очей.
Не знаю, чесно сказав Тарас. Але я зроблю все, щоб ви були у безпеці.
Нас заберуть? Від тебе?
Тарас обійняв його. Міцно. Без слів.
Я не віддам вас. Ніколи.
Він зрозумів: вони вже були його частиною.
Наступного дня Тарас подзвонив Ганні Іванівні:
Хочу оформити опіку. Повноцінну.
Були перевірки, візити, запитання. Але він пройшов усе бо тепер у нього була мета. Два імені: Богдан і Соломія.
Коли опіка стала постійною, Тарас купив будинок за містом з садом, простором, співом птахів.
Богдан ожив сміявся, грав, малював, вішав малюнки на холодильник. Він нарешті був вільний.
Одного вечора, вкладаючи хлопчика спати, Тарас провів рукою по його волоссю.
На добраніч, тату, прошепотів Богдан.
На добраніч, сину.
Навесні оформили всиновлення.
Перше слово Соломії “Тато!” коштувало більше за всі його досягнення.
Богдан знайшов друзів, записався у футбольну секцію. А Тарас вчився заплітати коси, готувати сніданки, сміятися і знову відчував себе живим.
Він ніколи не планував бути батьком. Але тепер не уявляв життя без них.
Це було важко. Несподівано.
Але найпрекрасніше.
