**Щоденник Марії**
Головне вийти заміж вдало. Заможний чоловік це щастя.
Я була єдиною донькою у батьків. Тато мене оберігав, а мати пестила й постійно повторювала одну й ту саму думку:
Головне вийти заміж вдало. Заможний чоловік це щастя, наставляла вона мене, і я з нею погоджувалася.
Але де його знайти, того заможного? В університеті були гарні хлопці, звісно. І наречений у мене теж був із доброї родини.
Та батько стежив за мною суворо жодних нічних прогулянок, студентських вечірок, вилазок на природу. Все під контролем.
Незабаром мій завидний нареченько знайшов собі іншу вільнішу, цікавішу за мене.
Але потім настав захист диплома, і стало не до романтики.
Потім влаштувалася на роботу за татовою протекцією, а особисте життя налагоджувала за маминою порадою.
Мати знала, що робить. Єдина донька мусить вдало вийти заміж, і ось зявився наречений племінник її знайомої.
Марійко, придивись до цього чоловіка уважніше. Він доросліший за тебе. Але це плюс, а не мінус. Нащо тобі хлопчисько? Подумай сама. А Андрій Олегович чоловік серйозний. Має свою справу. Тобі й працювати не доведеться.
Але ж він уже був одружений, мамо! У нього є дочка, а значить, аліменти.
Нехай тебе це не хвилює. Дружина була нерозумною, до того ж вона з донькою давно в іншому місті. Це не проблема.
Знайомство відбулося. Батько мовчав. Він не втручався в жіночі справи з того часу, як я закінчила університет.
Нехай самі вирішують.
І, як не дивно, Андрій Олегович мені сподобався.
Десять років різниці мене не бентежили. З такою зовнішністю, як у нього, він і ще через десять років виглядатиме чудово.
Гарний, з манерами, одягнений із смаком.
Я теж справила на нього враження, і ми одружилися.
Мати зітхнула з полегшенням, виконавши свій обовязок, і почала жити для себе. Салони, магазини, подорожі з чоловіком у теплі краї тепер уже без мене.
А я, маючи перед очима гарний приклад, теж не відставала.
Чоловік заохочував мої запити. Тож я жила в радість собі.
А обовязки по дому зводилися лише до вказівок домробітниці, яка й так усе робила сама.
Але грім серед ясного неба вдарив так несподівано, що я й одужати не встигла.
У Андрія Олеговича не стало колишньої дружини. За якихось обставин я не цікавилася.
І він був змушений забрати до себе доньку!
Це було нечувано. Ось тобі й «не проблема»! І що тепер робити? Я відкладала народження своєї дитини на невизначений час, а тепер у моєму домі зявиться якась дівчинка, якій я мусила стати «другою мамою», як це називав Андрій.
Але вибору не було.
Чоловік моєю думкою не цікавився, просто поставив перед фактом і попросив проявити милосердя.
Дівчинка ж не винна!
Незабаром він сам поїхав за нею й привіз разом зі скромною валізкою та шкільним рюкзаком.
Софійка вчилася в третьому класі, була високою, тихою, майже мовчазною.
Зайвого слова від неї не почуєш, усе мовчки, усе тихо.
Але мене заспокоювало, що вона була схожа на батька. Точно його дитина, а не «нагуляна» тією колишньою
Життя у великому будинку з батьком, мачухою та домробітницею було для Софійки важким.
До такого вона не звикла!
Після вечері дівчинка кидалася мити посуд, питала, де віник, щоб підмести, сама прасувала свої речі. А мене все це дратувало
Батько, зайнятий справами, зявлявся вдома пізно, і йому було не до турбот.
Зі мною він не скупився на ласку, а Софійці діставалося хіба що погладжування по голівці та запитання:
Як справи в школі?
І все ж я відчувала, що тепер обмежена: не можу будь-коли піти з дому, відвідати свої улюблені місця, присвятити час собі.
Не зранку ж бігти на фітнес!
Треба виспатися, посидіти за компютером, переглянути соцмережі.
А потім приходила Софійка, і теж нікуди не втечеш: чоловік просив допомагати їй з уроками.
Тому я задумалася: може, запропонувати відправити дівчинку в якийсь гарний інтернат?
Але не наважилася, тільки запропонувала залишатися в подовженій групі:
Мені важко стежити за її уроками. Я ж не вчителька. А там вона все робить як слід. Це ж для її ж добра.
Але Андрій розлютився так, що я пошкодувала про свою пропозицію.
Так і тяглося: стосунки без душі, невдоволення, роздратування
А через два роки я народила хлопчика. Зявилося питання про няньку, але Софійці було вже майже дванадцять, і вона запропонувала допомагати.
І справді, кращої помічниці не знайдеш!
Вона встигала все і уроки зробити, і з Артемком пограти, і речі перепрасувати.
А потім і постільне лягло на її плечі, бо домробітниці Галі було вже за шістдесят, і вона швидко втомлювалася.
Я звикла до того, що Софійка на під
