Ой, любі мої, який же був той день Сірий, мокрий, ніби небо розуміло, що в нашій Баришівці трапиться щось страшне. Я стою у своїй лікарнячці, дивлюся у вікно, а в грудях так боляче, ніби хтось серце стиснув у жмені й поволі здавлює.
Усе село наче завмерло. Собаки не гавкають, діти сховались, навіть невгамовний півень дядька Тараса мовчить. Усі дивилися в один бік на хату Ольги Петрівни, нашої баби Олі.
А біля її воріт стоїть машина, міська, чужа. Блищить, як свіжий поріз на тілі нашого села.
Забирав її Андрій, єдиний син, у будинок для літніх.
Приїхав він за три дні до того, виглажений, пахне дорогим парфумом, а не рідною землею. До мене зайшов першим, ніби за порадою, а насправді шукав виправдання.
Ганно Михайлівно, каже, дивлячись не на мене, а на шафу з ліками, мамі потрібен догляд. Професійний. А я? Робота, постійно в дорозі. Тут тиск, там суглоби Їй там буде краще. Лікарі, догляд
Я мовчала, тільки дивилася на його руки. Чисті, з манікюром. Цими руками в дитинстві він чіплявся за спідницю Ольги, коли вона витягала його з річки, синього від холоду. Цими руками він брав пиріжки, які вона пекла, не шкодуючи останньої ложки олії. А тепер цими руками він підписав їй вирок.
Андрію, кажу тихо, а голос тремтить, будинок для літніх це не дім. Це казенна установа. Стіни там чужі.
Але там спеціалісти! майже скрикнув він, ніби сам себе переконував. А тут що? Ви одна на все село. А якщо вночі стане погано?
А я собі думаю:
“А тут, Андрію, стіни рідні, які лікують. Тут ворота скриплять так, як скрипіли сорок років. Тут груша під вікном, яку твій батько посадив. Хіба це не ліки?”
Але вслух нічого не сказала. Що казати, коли людина вже все вирішила? Він поїхав, а я пішла до Ольги.
Вона сиділа на лавочці біля хати, пряма, як стріла, тільки руки на колінах тремтіли. Очі сухі, дивляться кудись у далечінь, на річку.
Побачила мене, спробувала посміхнутися, а вийшло, ніби оцту ковтнула.
Ось, Михайлівно, каже, голос тихий, як шелест сухого листя. Приїхав син Забирає.
Я сіла поряд. Взяла її руку холодна, жорстка. Скільки ж ці руки переробили за життя І грядки пололи, і білизну на річці прали, і Андрія свого обіймали.
Може, ще поговорити з ним? шепочу я.
Вона похитала головою.
Не треба. Він вирішив. Йому так легше. Він не зі зла, Михайлівно. Від свого міського кохання так чинить. Думає, добра бажає.
І від цих її слів у мене душа в пяти. Не кричала, не ламала руки, не проклинала. Прийняла, як і все життя і посуху, і дощі, і смерть чоловіка, і тепер це.
Увечері перед відїздом я знову зайшла. Вона вже зібрала вузлик.
Смішно сказати, що там було. Фото чоловіка, хустка, що я їй дарувала, та маленька ікона. Все життя у ситцевій торбинці.
Будинок був прибраний, підлога вимита. Пахло чебрецем і холодною золою. Вона сиділа за столом, на якому стояли дві чашки та блюдце з варенням.
Сідай, кивнула вона. Чаю випємо. Востаннє.
Ми сиділи мовчки. Годинник на стіні цокав раз, два Відмірював останні хвилини її життя в цій хаті.
І в цій тиші було більше болю, ніж у будь-якому крику. Це було прощання. З кожною тріщинкою на стіні, з кожною дошкою підлоги, із запахом герані на вікні.
Потім вона встала, підійшла до скрині, дістала згорток у білій тканині. Подала мені.
Візьми. Це скатертина. Ще моя мати вишивала. Нехай у тебе буде. На память.
Я розгорнула. По білому полотну сині волошки, червоні маки. Край обшитий вишивкою. У мене подих перехопило.
Ольго, навіщо?.. Забери Не рви мені серце. Нехай вона тут на тебе чекає. Вона дочекається. І ми дочекаємось.
Вона тільки глянула на мене своїми вицвілими очима, в яких стояла така туга, що я зрозуміла вона не вірить.
І ось настав той день. Андрій метушився, клав у багажник її речі. Ольга вийшла на ґанок у своїй найкращій сукні, у тій самій хустці. Сусідки, хто сміливіший, вийшли за ворота. Стояли, витирали сльози фартухами.
Вона оглянула всіх. Кожну хату, кожне деревце. Потім глянула на мене. І в її очах я побачила німе запитання: “За що?” І прохання: “Не забувайте”.
Вона сіла у машину. Гордо, прямо. Навіть не озирнулася. Тільки коли авто рушило, я побачила в задньому склі її обличчя.
І по щоці котилася одна сльоза. Машина зникла за поворотом, а ми ще довго стояли, дивилися на пил, що осідав на дорогу, як попіл. Серце Баришівки того дня зупинилося.
Минула осінь, зима пр
