**Щоденник Нини Коваль**
Я була для сімї сина безкоштовною нянею та кухарем, поки не побачили мене в аеропорту Бориспіль з квитком в один кінець.
Ніночко, привіт! Не заважаю? голос невістки, Оленки, лунав у трубці штучною бадьорістю.
Я мовчки перемішувала ложкою давно простиглий борщ. Ні, не заважає. Я ніколи не буваю зайнятою, коли їм щось потрібно.
Слухаю, Олено.
У нас новина просто бомба! Ми з Андрійком квитки взяли, летимо в Єгипет на два тижні! Все включено, уявляєш? Так несподівано вийшло, гаряча путівка!
Я уявила. Червоне море, пісок, Андрійко й Оленка. А десь поза кадром їхній пятирічний син Ярик. Мій онук.
Вітаю. Щиро за вас рада, слова вийшли рівні, без емоцій, як прогноз погоди.
Ось! А ти Ярика до себе забереш, так? Йому ж у садок не можна зараз, там знову кір почався.
А ще в нього секція з гімнастики, пропускати не варто. І до логопеда запис на наступний тиждень, я тобі розклад у вайбер скину.
Вона говорила швидко, не даючи мені вставити й слова, наче боялася, що я встигну подумати й відмовитись. Хоча я ніколи не відмовляла.
Олено, я хотіла на Карпати зїздити на кілька днів, поки ще тепло почала я, сама не вірячи в цю слабку спробу.
На Карпати? у її голосі пролунало щире здивування, ніби я зібралася в Антарктиду. Мам, ну які Карпати, ти про що?
Тут онукові потрібна увага, а ти про гори. Ми ж не на розваги летимо, а здоровя підкріплювати. Морське повітря, вітаміни!
Я дивилася у вікно на дощовий київський двір. Моє морське повітря. Мої вітаміни.
І ще, без паузи додала Оленка, нам корм для кота доставлять у середу, преміум-класу, десять кілограмів.
Курєр буде з девятої до пятої, так що буди вдома, добре? І квіточки наші поливай, особливо фіалку. Вона капризна.
Вона перелічувала мої обовязки, як щось само собою зрозуміле. Я була не людиною, а зручною функцією. Безкоштовним додатком до їхнього ідеального життя.
Гаразд, Олено. Звичайно.
Ось і розумниця! Я знала, що на тебе можна покластися! щебетала вона, ніби робила мені велику ласку. Все, цілую, біжу валізу збирати!
У трубці задзвеніли короткі гудки.
Я повільно поклала телефон на стіл.
Погляд упав на календар. Там червоним маркером було обведено наступну суботу день зустрічі з подругами, яких я не бачила майже рік.
Я взяла вологу серветку й одним рухом стерла цю позначку. Ніби стирала ще один шматочок власного, непрожитого життя.
У голові не було ні злості, ні образи. Лише густа, холодна порожнеча й одне запитання: коли вони помітять, що я не просто функція, а жива людина?
Мабуть, лише тоді, коли побачать мене в аеропорту з квитком в один кінець.
***
Ярика привезли наступного дня. Син, Андрійко, заніс у хату величезну валізу онука, спортивну сумку з формою для занять і два пакети з іграшками. Він уникав мого погляду.
Мам, ми поспішаємо, а то в аеропорт запізнимося, швидко промовив він, ставлячи валізу посеред коридору.
Оленка влетіла за ним, уже в образі відпочивальниці легка сукня, великі сонцезахисні окуляри. Вона окинула мою скромну оселю швидким, оцінюючим поглядом.
Ніно, тільки не давай Ярикові занадто багато мультиків, краще почитай йому. І солодощів обмеж, а то він потім не вгамовний.
Ось список, тут усе розписано, вона простягнула мені складений аркуш. Режим, телефони логопеда, тренера, педіатра. І що готувати на кожен день.
Вона говорила так, ніби я вперше бачу власного онука. Наче я не сиділа з ним від народження, поки вони будували карєру.
Олено, я памятаю, що він любить, тихо сказала я.
Памятати одне, а дієта інше, відрізала вона. Все, Ярику, будь слухняний, не засмучуй бабусю! Ми тобі гарну іграшку привеземо!
Вони пішли, залишивши по собі шлейф парфумів і відчуття, ніби в хаті пройшов буревій.
Ярик, зрозумівши, що його залишили, розплакався. Перші дні перетворилися на нескінченний марафон.
Гімнастика на Подолі, логопед на Лівому березі. Капризи, сльози вночі й безкінечні «хочу до мами». Я валилася з ніг.
На четвертий день я наважилася подзвонити синові. Вони щойно заселилися в готель.
Алло, мам? Щось не так? Ярик у порядку? голос Андрійка був напруженим.
З Яриком усе гаразд, не хвилюйся. Андрію, я хотіла поговорити Мені дуже важко. Я не витримую такого ритму.
Може, знайдете когось, хто б допомагав на кілька годин? Я б оплатила половину.
На тому кінці дроту повисла тиша. Потім Андрійко важко зітхнув.
Мам, ну не починай, гаразд? Ми тільки прилетіли. Оленка й так нервова була перед відїздом. Яка ще допомога? Хтось сторонній? Ти ж бабуся
