Іди на кухню! почула я від чоловіка і не змогла мовчати.
Марія дивилася на екран телефону. Богдан писав уже четвертий раз за півгодини: «Дурна, візьми трубку».
Вона сиділа за кермом учбової машини інструктор пояснював, як паркуватися. Телефон знову задзвонив.
Можна відповісти? Чоловік хвилюється.
Звичайно.
Богдане, я за кермом
Чому не береш? Я ж дзвоню!
Не можна розмовляти під час
Так, зрозуміло. Права важливіші за чоловіка. Коли додому?
За годину.
А вечерю хто готуватиме? Чи самому доведеться?
Інструктор відвернувся, імітуючи, що не чує.
Зараз приїду, приготую.
От і добре. А то вже подумав, що у мене тепер бізнес-леді замість дружини.
Дома Богдан гортав стрічку в телефоні, лежачи на дивані. Три місяці, як він залишився без роботи, казав, що це тимчасово, але справи не рухалися.
Ну що, як твої уроки водіння? Складно?
У його голосі звучала знайома насмішка.
Нормально. Сьогодні вчилися паркуватися.
Ого, як серйозно. Ціла наука, так?
Марія зайшла на кухню. У раковині стояв брудний посуд його сніданок.
Богдане, може, нарешті розберемо коробки? Вже лютий, а ми ніби щойно переїхали.
Він відірвався від екрана.
А що там розбирати? Сама впораєшся.
Можна разом. І разом прибрати
Богдан підвівся і наблизився. У його очах блиснуло щось холодне.
Іди на кухню!
Сказав тихо, але так виразно. Не крикнув. Саме сказав і ця тиша була страшнішою за будь-який крик.
Марія завмерла.
Що ти сказав?
Те, що почула! Готуй вечерю!
Ми ж про коробки говорили
Про що? Ти просто нудно скаржилася. Я сказав впораєшся сама.
Щось обірвалося всередині. Не від образу від усвідомлення. Вона згадала новорічний корпоратив у його друзів, де він був душею компанії, жартував, догоджав усім жінкам. А потім у машині сказав:
Чого сиділа мовчки? Ніяково було?
Я не піду на кухню!
Він здивовано підняв брови.
Що?
Не піду!
Маріє, не заважай. Ми ж нормально спілкувалися.
Нормально? Коли востаннє ти зі мною розмовляв по-людськи?
Богдан поклав телефон.
Які претензії? Я просто пожартував.
Пожартував? «Дурна, візьми трубку» це жарт?
Ну, а що, не можна дружині написати?
Можна. Але не «дурна».
Господи, та яка різниця! Ти ж розумієш, що я не зі зла.
Розумію. Тому й мовчала весь цей час.
Марія сіла на край ліжка.
Знаєш, що сьогодні інструктор сказав? «У вас міцні руки». Уявляєш? Міцні. А вдома я боюся попросити допомогти з коробками.
Боїшся?
Богдан засміявся.
Та годі тобі!
Боюся. Бо знаю ти знайдеш спосіб показати, що я нічого не варта.
Нічого подібного! Це ти все вигадуєш.
Вигадую? А памятаєш, як при гостях казав, що я «в автошколі бавлюся»?
Та це ж було смішно!
Тобі смішно. А мені соромно.
Богдан сів поруч.
Слухай, якщо тобі не подобається, як я говорю
То що?
Двері там, де й були.
Тиша. Марія дивилася на нього. Він не вибачався. Не пояснював. Просто показав на двері.
Добре.
Вона встала. Дістала з шафи валізу. Стала складати речі.
Що ти робиш?
Те, що ти запропонував.
Куди поїдеш?
До Тетяни.
Побігаєш, потім повернешся. Як завжди.
Як завжди?
Жінки люблять драми. Грюкнути дверима, поплакатися подругам.
Марія поклала у сумку документи, косметику, зарядку.
А потім прибігти назад!
Вона підійшла до коробки з весільними фото. Дістала знімок вони в РАЦСі, щасливі.
Ось тут би ти так зі мною розмовляв?
Богдан глянув на фото.
Там були люди.
А тут хто?
Тут сімя. Можна розслабитися.
Марія акуратно поклала фото назад. Застебнула валізу.
Розслабитися Зрозуміло.
Почекай. Давай обговоримо.
Що обговорювати? Ти вже показав, хто я для тебе вдома.
У передпокої наділа куртку. Богдан стояв босий, у домашніх штанах.
Та годі! Усі сваряться.
Ми не сварилися.
Марія взялася за ручку дверей:
Ти просто вирішив, що тепер можеш.
Двері грюкнули. За спиною почулося:
Далеко не втечеш!
Через два тижні прийшло повідомлення: «Приїду завтра, як знайду час».
Подруга Тетяна похитала головою:
Навіщо тобі зустрічатися з ним?
Хочу переконатися, що я права.
Кафе біля вокзалу. Богдан запізнився на півгодини.
Як справи?
Сів, не вибачаючись.
Добре.
Де жи
