Чому Марія почала вязати пінетки, вона й сама не розуміла.
Її дочці Катерині вже минуло сорок. Два роки тому та овдовіла, так і не познайомивши світ із своїми дітьми. Торік вийшла заміж знову, але чоловік був молодший і все твердив, що хоче пожити на власний розсуд, без поспіху.
Син Марії, Орест, давно оселився у Канаді й не збирався повертатися. Племінники вже виросли, але до власних дітей їм було ще далеко. У хаті не лунали дитячий сміх, не було й надії на малечу.
Якось у крамниці Марія побачила пряжу. Ніжні відтінки української вовни здались їй чарівними. Подумала звязати собі светр, купила тонкі спиці та гачок. Та несподівано для себе почала вязати пінетки.
До вечора перша пара була готова. Пряжі залишилось чимало. Наступного дня вона звязала чепчик, потім кофточку й штанишки з грудкою. Закінчивши набір, дістала стару скриньку з ґудзиками й вибрала найкращі у вигляді малесеньких сонечок.
Вона випрала речі у тазі з мяким засобом, акуратно розклала сушити на рушнику. Дивлячись на ці крихітні речі, Марія зітхнула:
Так і піду у вічність, не тримавши онуків на руках
Але раптом спала на думку:
Десь є дитина, якій це точно потрібно.
Вона відчинила ноутбук, шукаючи будинки малюка у своєму місті. Прочитала кілька новин, зібралась і пішла до крамниці за новою пряжею тепер у блакитних тонах.
За кілька днів вона звязала комплект для хлопчика. Потім ще десять пар пінеток і стільки ж теплих шапочок, кожну іншого кольору. Зібравши все у коробку, Марія вирушила до будинку малюка.
Без документів ми не приймаємо речі, пояснила жінка. Краще б привезли підгузки, вони завжди потрібні.
Марія стояла з вязаними подарунками в руках і плакала.
Гаразд, якось оформимо, згодом промовила працівниця. Ходіть, приміряємо пінетки на діток.
Марія брала на руки немовлят, гладила їхні ніжні щічки й надягала на крихітні ніжки пінетки. Старшим приміряла шапочки.
Повернувшись додому, розповіла чоловікові:
Там сказали, що краще привозити памперси.
Добре, відповів він. Завтра купимо. А тепер давай варити борщ.
Нам не віддадуть дитину, ми ж старі, мені 61, а тобі 62, сумно промовила Марія.
Може, й не віддадуть, але ж двері ніхто не зачинить, спокійно відповів чоловік. Можна домовитись, приходити, допомагати. Пінетки та шкарпетки навяжемо, вони знадобляться.
Там є близнюки: хлопчик і дівчинка. Світленькі. Їм майже два роки, задумливо сказала Марія. Думаю, їм підійдуть вязані костюмчики. Зараз ще великі, але діти ж ростуть. А пінетки вийшли їхнього розміру, я їх у вигляді черевичків зробила.
Підемо разом, запропонував чоловік. Я все влаштую, будемо їх відвідувати.
І справді влаштував. Чотири місяці Марія з чоловіком були волонтерами у будинку малюка. Вона вязала нові костюмчики й пінетки на виріст, а близнюки вже кликали її мамою. Але одного разу, коли вони прийшли, дітей там не було.
Уявіть, їх усиновили, одразу обох, розповіла працівниця. Ми зробили фото у ваших вязаних речах, і того ж дня подзвонила одна пара. Кілька місяців готували документи, і сьогодні їх забрали. Ми аж до останнього боялися, що не захочуть брати двох.
У Марії на очах виступили сльози.
Ну чого ж ти, дурненька, плачеш, лагідно промовив чоловік. Треба радіти.
Того вечора подзвонила дочка:
Мамо, ви з татом можете до мене заїхати? Потрібна допомога.
Щось із трубами? запитала Марія. Чи знову сусіди затопили?
Ні, треба зібрати ліжечко, відповіла дочка. Приїдете? Краще не телефонуйте, просто відчиніть своїми ключами.
Добре, приїдемо, кивнула Марія.
Вони сіли у свою «Таврію» й поїхали. Квартира дочки сяяла чистотою, а з кухні пахло свіжоприготованою їжею. Марія з чоловіком роззулися й перевзулися.
Пом
