Мені було десять, коли я зрозуміла, що ті, хто дарує життя, не завжди в ньому залишаються. Це не був поступовий відхід, не прощання у сльозах. Ні це було жорстоко.
Одного дня в мене був дім, сімя, батьки. Наступного мене залишили в дитбудинку й пішли, не озирнувшись.
Без пояснень. Без останнього обійму. Навіть без обіцянки повернутися.
Перші дні я плакала. Перші тижні сподівалася. Перші місяці чекала.
Я вірила, що це помилка, що вони ось-ось повернуться. Трималася за думку, що вони мене люблять, що в них була вагома причина.
Але вони не прийшли.
З часом я зрозуміла ніхто не прийде. Ніхто не запитував, де я, чи сита, чи не холодно мені вночі.
Дитбудинок не був місцем для ілюзій. Тут не говорили про любов чи родину тут вчили виживати. Я бачила, як діти ламаються під тягарем покинутості, втрачають світло в очах.
Але я відмовилася здаватися.
Я працювала, вчилася, будувала майбутнє власними силами. Поклялася, що більше ніколи не залежатиму від нікого.
І в мене вийшло.
Після років жертв і зусиль у мене нарешті було все, що потрібно: маленька квартирка у Львові, стабільна робота, машина. Я була сама, але мені ніхто не був потрібен.
Я думала, минуле поховане. Але воно має дивну звичку повертатися там, де його не чекають.
**Тінь минулого**
Все почалося в звичайний ранок.
Я купувала каву в маленькій кавярні, як робила щодня. Запах свіжо змеленої кави витав у повітрі, світ здавався спокійним.
А потім я побачила її.
Жінка стояла навпроти, дивилася на мене нерухомо. Її погляд був настільки пронизливим, що в мені все стислося.
Я відвела очі й пішла.
Але наступного дня вона була знову.
І ще через день.
Я помітила її біля свого будинку вона стояла нерішуче, наче хотіла увійти, але не наважувалася.
А потім, одного вечора, вона нарешті підійшла.
*«Наталю Це ти?»*
Її голос тремтів, ледве чутний.
Я обернулася і на мить світ завмер.
Я впізнала її миттєво.
Незважаючи на роки, на зморшки, на сивину в волоссі я знала, хто це.
Це була вона.
Моя мати.
**Жінка, яка мене покинула, тепер хотіла залишитися**
Вона почала говорити, не давши мені опомнитися. Її слова линули швидко, нерівно наче вона боялася, що я втечу, перш ніж вона встигне все сказати.
Вона розповіла, як життя її скрутило, як батько запив, як вони втратили все.
А потім пролунала те, чого я чекала.
*«Мені нікуди йти Чи можу я залишитися з тобою?»*
У неї не було нічого.
Ні грошей, ні домівки, ні родини.
І вона хотіла, щоб я впустила її у своє життя.
Казала, що буде доглядати за мною, готувати, бути матірю, якою ніколи не була.
Ніби все можна
