**Щоденник**
Мені було десять років, коли я зрозуміла: ті, хто дарує тобі життя, не завжди залишаються поруч. Це не був повільний розрив, не сльозливе прощання. Все сталося жорстоко у один день.
Вранці ще був дім, сімя, батьки. Ввечері мене залишили в дитячому будинку та пішли, не озирнувшись.
Жодних пояснень. Жодного обійняння. Ні слова про те, що повернуться.
Спершу я плакала. Потім сподівалася. Місяцями чекала.
Упевнена була це помилка, вони ось-ось прийдуть. Вірила, що вони мене люблять, що в них була вагома причина.
Але вони не повернулися.
З роками я змирилася: ніхто не шукатиме мене, не турбуватиметься, чи сита я, чи не холодно мені вночі.
Дитячий будинок не місце для ілюзій. Тут не говорять про любов чи родину, тут вчать виживати. Я бачила, як діти гаснуть під тягарем самотності, втрачають світло в очах.
Але я не зламалася.
Працювала, вчилася, будувала майбутнє власними силами. Дала собі слово: ніколи більше не залежати від інших.
І в мене вийшло.
Роки зусиль і ось у мене є все: маленька квартирка у Львові, стабільна робота, авто. Самотня, але сильна.
Думала, минуле поховане. Але воно має звичку повертатися, коли його не чекаєш.
**Тінь минулого**
Все почалось як звичайний ранок.
Я, як завжди, зайшла по каву до місцевої кавярні. Аромат свіжо змеленої кави, затишок життя здавалося спокійним.
А потім я побачила її.
Жінка стояла навпроти, не відводячи від мене погляду. Її напружені очі викликали тривогу.
Я відвела погляд, пішла далі.
Але наступного дня вона знову була там. І ще через день.
А потім під моїм будинком, нерішуча, наче хотіла зайти, але не наважувалась.
Одного вечора вона нарешті підійшла.
«Оленко Це ти?»
Голос тремтів, ледве чутний.
Я обернулася і світ завмер.
Я впізнала її миттєво.
Незважаючи на роки, зморшки, сивину в волоссі це була вона.
Моя мати.
**Жінка, яка мене покинула, тепер хоче повернутися**
Вона заговорила швидко, наче боялася, що я втечу, не почуювши.
Розповідала, як життя її покалічило, як батько спився, як вони втратили все.
А потім пролунала прохання, якого я очікувала.
«Мені нікуди йти Чи можу я залишитися з тобою?»
У неї не було нічого:
Ні грошей, ні домівки, ні рідних.
І вона хотіла увійти в моє життя.
Обіцяла піклуватися, готувати, бути матірю, якою не була.
Неначе все можна виправити одним словом.
Я слухала. Дивилася, як сльози котяться по її обличчю.
Але всередині не було нічого.
Ні гніву.
Ні жалю.
Лише пустота.
**Рішення, яке змінило все**
«Ти мене кинула». Мій голос був спокійним, але крижаним. «Пішла і не озирнулася. Чому ти вважаєш, що зараз маєш право повертатися?»
Її погляд потьмянів, плечі зігнулися.
«Оленко Я помилилася Мені було страшно Але ти ж моя доня.»
Я гірко посміхнулася.
«Твоєю донею я була 19 років тому. Тепер я для тебе чужа.»
Вона простягнула руку, шукаючи дотику, надії.
Я відступила.
«Будь ласка У мене більше нікого немає.»
Я вагалася. Лише мить.
Можливо, інший би пустив її.
Можливо, хтось би повірив.
Але не я.
Не їй.
Вона зробила свій вибір тоді.
Тепер черга була за мною.
«Більше ніколи мене не шукай.»
Вона не напрошувалася.
Лише похилила голову.
Повернулась і пішла.
Я дивилася, як вона зникає в кінці вулиці, чекаючи, щоб відчути щось.
Що завгодно.
Але не було нічого.
Ні полегшення.
Ні каяття.
Лише тиша.
Можливо, якби вона лишилася тоді, я б була іншою.
Можливо, знала б, що таке родина.
Але тепер уже ніколи не дізнаюся.
Минуле не змінити. Але майбутнє?
Воно належить мені.
І я вибираю йти далі. Сама.
