“Бачу тебе, не ховайся. Що ти робиш у нашому підїзді?” кішка провинувато підняла очі, обережно переставляючи замерзлі лапки над калюжею, що утворилася від розталого снігу на її шерсті.
Ніхто вже не памятав, коли саме ця пухнаста бродяжка зявилася у дворі. Вона жила тихо, майже непомітно, як тінь гарна, хоча брудна й худа. Лише памятали, що прийшла вона навесні.
Дівчина іноді годувала її, як могла: у мороз відчиняла двері до підвалу, якщо вони не були замкнені, стелила старі шмати, а одного разу навіть помазала лапу зеленою фарбою, коли побачила на ній рану.
Так і жила кішка тихо, обережно, майже непомітно
Але одного дня вона побачила, як та сама дівчина у білій сукні, з квітами у волоссі, вийшла з підїзду під руку з чоловіком у святковому костюмі. Навколо люди, сміх, оплески. Усі сіли в прикрашені стрічками авто та поїхали. І з того дня доброї дівчини більше ніхто не бачив.
Кішка залишилася сама. Вночі, з голоду, вона підкрадалася до смітників у темряві було тихіше, і був шанс знайти щось їстівне, поки бродячі пси не повернулися.
Головне уникати тих злих псів. Так вона й виживала Аж доки не прийшли лютий мороз і новий доглядач, який вигнав її з підвалу, постійно зачиняючи двері.
Куди йти? Замерзла, вона спробувала прокрастися до підїзду. Але й тут її не чекали: одні просто виганяли, інші гукали й штовхали. Ніхто не хотів впустити дрижачу тварюку.
У розпачі одного вечора вона залізла до крайнього пятиповерхівки. Вже не було сили ні боятися, ні сподіватися. Їй було все одно аби не замерзнути цієї ночі.
Першою її помітила Єлизавета Степанівна, яку всі звали тітка Лиза. Вона жила на другому поверсі й саме перевіряла поштову скриньку чекала рахунок за квартплату. Сувора, але справедлива жінка, яку у дворі всі поважали. У будь-якій суперечці вона могла прямо сказати правду, тому й місцевий ОСББ її трохи боявся.
Кішка, яка потрапила всередину разом з кимось із мешканців, притулилася біля батареї у кутку сходів, ледь дихаючи. Шерсть була обмерзла, а в очах благання й виснага.
“Бачу тебе, не ховайся. Що тебе сюди принесло? Замерзла, голодна, так?” буркнула тітка Лиза.
Тваринка провинувато підняла погляд, ледве рухаючи задубілими лапами, під якими повільно танув лід.
“Ну і що з тобою робити Почекай трохи”
Вона знала, що таке голод. Її ноги, змучені ще в блокаду, ледве слухалися, але вона все ж піднялася до себе, а потім повернулася з мискою їжі, водою та поношеним вовняним светром.
“На, їж. Бідолашне створіння, не бійся, не відберу”, зітхнула вона, спостерігаючи, як кішка жадібно ковтає гречку з печінкою.
Постелила светер, а потім пішла, зовсім забувши про рахунок
Кішка, яка вперше добре погрілася, вирішила: це її дім, а сувора, але добра жінка її господиня.
Щоб її знову не вигнали, вона поводилася тихо й чемно, як колись у минулому житті, коли ще була домашньою улюбленкою. Тітка Лиза дала їй імя Маруся.
Але не всім мешканцям сподобався новий сусід. З третього поверху зійшли Пастушенки. Едуард Альбертович зупинився перед тіткою Лизою, невдоволено оглядаючи кішку.
“Що це за зоопарк у нас?”
Його дружина, закутана в хутро, демонстративно затулила ніс.
“Едік, від цієї кішки смердить!”
“Виженіть її!” наказав чоловік.
Тітка Лиза випросталася:
“А чого б це? Вона нікому не заважає. Нікуди не лізе буде сидіти тут.”
“Зараз викличу поліцію, санстанцію заберуть, і вам штраф випишуть. Це загальне місце!”
“Чудово. А я звернуся до ДБР. Нехай перевірять, як звичайний комірник живе, немов пан, і щодня виносить дефіцит. Сусіди підтвердять. Спробуйте лише кішку чіпати самі пожалкуєте.”
З того дня Марусю залишили в спокої. Навіть рижий “снайпер” Ґоґа, який завжди бурчав, тепер проходив повз, ніби не помічаючи.
За кілька тижнів усі звикли. Але тітка Лиза знала: Марусі так небезпечно. Хоча кішка й наближалася лише до неї, вона залишалася бродягою.
Жінка думала взяти її до себе, але Маруся уникала квартир, ніби їх боялася. Здавалося, щось страшне з нею трапилося.
Тітка Лиза не наполягала, сподіваючись, що одного дня кішка сама наважиться зайти.
І справді, кожного разу, коли господиня зачиняла двері, Маруся непомітно йшла за нею, прислухаючись, але далеко не заходила
У лютому, серед заметілі, Єлизавета Степанівна прокинулася від жаху не могла дихати. Біль пронизав тіло, навіть крикнути не було сили. Все навколо ні
