Ось адаптована історія для української культури:
Біля дверей ветеринарної клініки сиділа сіра кішка. Вона плакала, а біля її лап лежав крихітний кошеня
Жінка спокійно йшла вулицею, ведучи на повідку маленького песика. Був ясний осінній день: повітря дзвеніло чистотою, жовте й багряне листя кружляло, наче танцювало під музику невидимого оркестру. Настрій був легким і світлим. Але раптом
Раптом щось привернуло її увагу те, що неможливо було проігнорувати: біля входу в клініку сиділа сіра кішка. Вона жалібно нявкала, а біля неї лежав малюсінький кошеня. Час від часу вона підстрибувала і кидалася до перехожих, наче благала про допомогу. Вона кричала, просила, вимагала, але люди лише прискорювали крок.
Усі поспішали по своїх справах, не помічаючи або вдаючи, що не бачать крихітну, ледь дихаючу істоту на асфальті. Як часто буває: пройти повз чужу біду набагато легше. Але жінка зупинилася.
Вона нахилилася й обережно підняла малятко. Кошеня було таким худим, що ребра виступали під шерстю. Воно ледь дихало. В голові миттєво блиснула думка: «Що робити? Куди бігти?» Тоді мати-кішка підійшла ближче й, дивлячись жінці прямо в очі, тихо, але наполегливо нявкнула: «Допоможи врятуй»
На дверях висів листок:
*«28-го прийому немає. Вихідний.»*
Жінка збентежилася. Таксі? Гроші? Куди йти? Але, піддавшись інстинкту, вона штовхнула двері. І раптом диво: вони відчинилися.
У глибині коридору стояв високий сивий чоловік у поношеному білому халаті.
Будь ласка! скрикнула жінка. Допоможіть! Грошей у мене нема, але потім поверну. Адже воно загине і простягнула худе тіло.
Ветеринар обережно взяв кошеня й поспішно поніс до операційної. Жінка й кішка залишилися в коридорі, тремтячи від хвилювання. За кілька хвилин жінка помітила, що під халатом чоловіка, між лопатками, виднілися дивні горби. «Боже, бідолаха, горбатий», промайнуло в неї.
Ви так думаєте? раптом повернувся до неї чоловік і уважно подивився. Потім знову взявся за малятко.
Минуло кілька годин. Дихання кошеня стало рівнішим.
Ось бачите, сказав ветеринар. Воно виживе. Але йому потрібен догляд, ліки, тепло. На вулицю його вже не можна він подивився на жінку. І мати-кішка теж прискіпливо підняла на неї очі.
Та що ви! обурилася жінка. Звісно, я заберу їх додому. І маму теж. Ми з Барвінком, кивнула на песика, який спокійно сидів поряд, візьмемо їх у нашу сімю.
Лікар усміхнувся:
Тоді я дам вам усе необхідне. Гроші не потрібні. Вважайте, що вони вже сплачені.
Жінка здивувалася звертанню «панночка» адже ті роки, коли її так називали, давно минули. Але роздумувати було неколи. Вона взяла ліки, кошеня й рушила додому у супроводі вірного песика й кішки.
Минув місяць. Жінка набралася сміливості й вирішила подзвонити в клініку, щоб подякувати лікарю.
Так, алло, доктор Коваленко, відповів у трубці молодий, жвавий голос.
Вона розповіла історію врятованого кошеняти й подякувала за допомогу. Але лікар явно ніяковів. Після хвилини пошуків у компютері він сказав:
Вибачте, але я не памятаю вас. До того ж 28-го у мене був вихідний. Я відпочивав із родиною за містом. Можливо, ви помилилися, але це неважливо. Головне, що кошеня живе й знайшло дім.
Жінка в недоумінні опустилася на стілець. У цю мить врятоване сіре кошеня, яке вже видужало й стало улюбленцем сімї, стрибнуло їй на коліна. А на підлозі поряд сиділа мати-кішка й уважно спостерігала за нею.
І тоді в кімнаті зявився Він. Старий халат більше не приховував білих крил. Янгол усміхнувся.
Адже це ти сама врятувала його, сказав він жінці. Я лише трохи допоміг.
Кішка подивилася на Янгола й тихо замурчала.
Я зазвичай не допомагаю людям, ніби виправдовувався він. Але ви, кішки, такі наполегливі Гаразд, порушу правило ще раз, востаннє.
Він підморгнув кішці й розтанув у повітрі. У ту ж мить дзвінко задзвонив дзвінок.
У дверях стояв незграбний чоловік у старому комбінезоні, з ящиком інструментів.
Ви кликали? Я слюсар Капає кран?
Ні, я не кликала, усміхнулася жінка. Але якщо ви вже тут, полагодьте й ванну. Я заплачу.
Знову все переплутав бурмотів він і, ніяковіючи, увійшов у квартиру. Ставши на коліна, почав викладати інструменти.
Жінка мовчки принесла товсту подушку й підклала під його коліна.
Дякую, тихо сказав слюсар, а потім раптом посміхнувся. Його втомлене, неголене обличчя несподівано перетворилося: у ньому блисну
