“Бачу тебе, не ховайся. Що ти робиш у нашому підїзді?” кіт провинувато підняв погляд, тихо перебираючи замерзлими лапами біля невеличкої калюжі, що утворилася від талого снігу з його шерсті.
Ніхто вже не памятав, коли саме цей пухнастий бродяга зявився у дворі. Він жив тихо, майже непомітно, немов тінь гарний, хоч брудний і зхудлий. Лишень знали, що зявився навесні.
Дівчина годувала його, коли могла, піклувалася: у холод відчиняла двері у підвал, якщо вони були незамкнені, стелила старі речі йому під бік, а одного разу навіть мазала лапу зеленою фарбою, помітивши рану.
Так і жив кіт тихо, обережно, майже непомітно
Але одного дня побачив, як та сама дівчина у білій сукні, з квітами у волоссі, вийшла з підїзду під руку з нарядним чоловіком. Навколо люди, сміх, оплески. Усі сіли в машини, прикрашені стрічками, і поїхали. З того дня дівчини більше ніхто не бачив.
Кіт залишився сам. Від голоду вночі підкрадався до смітників у темряві було тихіше, і був шанс знайти щось їстівне, перш ніж повернуться бродячі собаки.
Найголовніше було уникати тих злих псів. Так він і виживав Аж поки не настали лютий мороз, і новий двірник не вигнав його з підвалу, постійно замикаючи вхід.
Куди йти? Замерзаючи, він намагався пробратися у підїзд. Але й тут його не хотіли: одні просто виганяли, інші штовхали, кричали. Ніхто не бажав впустити змерзлу тварину.
У розпачі одного вечора він заліз у крайній пятиповерховий будинок. Вже не мав сили ні боятися, ні сподіватися. Йому було все одно лише б не замерзнути цієї ночі.
Першою його помітила Єлизавета Степанівна, яку всі звали тітка Лиза. Жінка якраз хотіла перевірити поштову скриньку чекала квитанцію. Сувора, але справедлива, її поважали у дворі. У будь-якій суперечці вона сміливо говорила правду, тому й місцеві активісти її поважали.
Кіт, який потрапив у підїзд разом з кимось, притулився біля батареї у кутку сходів, ледь дихаючи. Шерсть його була обмерзлою, а в очах благання та втома.
“Бачу тебе, не ховайся. Що тебе сюди принесло? Замерз, голодний, так?” сердито промовила тітка Лиза.
Кіт провинувато підняв погляд, ледве ворушачи задубілими лапами, під якими повільно танув лід.
“Ну що ж із тобою робити Почекай”
Вона знала, що таке голод. Під час блокади її знеможені ноги ледве слухалися, але вона все ж піднялася до квартири й повернулася з мискою їжі, водою та старим, мільйоним вовняним светром.
“На, їж. Бідолашний, не бійся, не відберу”, зітхнула вона, спостерігаючи, як кіт, задихаючись, їв гречку з шматочками печінки.
Постелила светер, а сама пішла, зовсім забувши про квитанцію
Кіт, який уперше відчув себе в безпеці, вирішив: це його дім, а сувора, але добра жінка його господиня.
Щоб його не прогнали, як колись, він поводився тихо й дисципліновано, немов у минулому житті, коли був домашнім улюбленцем. Тітка Лиза навіть дала йому імя Мурчик.
Але не всім мешканцям сподобався новий сусід. З третього поверху спустилися Пастушенки. Едуард Альбертович зупинився перед тіткою Лізою, невдоволено оглядаючи кота.
“Що це у нас, зоопарк?”
Його дружина, закутана в розкішне хутро, демонстративно затулила ніс.
“Едіку, від нього смердить!”
“Виженіть його!” наказав чоловік.
Тітка Лиза випросталася:
“А чого б це? Він нікому не заважає. Нікуди не лізе лишається тут.”
“Гаразд, зараз викличу поліцію, санстанцію, його заберуть, а вам штраф випишуть. Це місце загального користування!”
“Чудово. А я звернусь до СБУ. Нехай перевірять, як живе справжній пан звичайний комірник, що щодня виносить дефіцит. Сусіди підтвердять. Тільки спробуйте його чіпати і вам буде кінець.”
З того дня кота не чіпали. Навіть рижий рикс Гоша, який завжди бурчав, проходив повз нього, ніби не помічаючи.
Минуло кілька тижнів, всі звикли. Але тітка Лиза знала: Мурчику і так небезпечно. Хоч він і лишався поруч із нею, але залишався безпритульним.
Жінка думала забрати його до себе, але кіт уникав квартир, немов боявся їх. Здавалося, колись з ним трапилося щось жахливе.
Тітка Лиза не настоювала, сподіваючись, що одного разу він сам наважиться увійти.
І справді, кожного разу, коли господиня зачиняла двері, кіт непомітно слідував за нею, прислухаючись, але далеко не йшов
У лютому, серед заметілей, Єлизавета Степанівна прокинулася від жаху не могла зітхнути. Біль пронизав її, навіть крикнути не було сили. Навколо ніби туман
Сусідів розбудив роз
