Коли ми з мамою поверталися з базару, я помітив його першою.
Він сидів не під лавою, як звичайно роблять втомлені чи бездомні собаки, а прямо на сидінні в автобусній зупинці. Сидів, як людина спокійно, впевнено, уважно. Примружившись від снігового сяйва, вдивлявся в дорогу, час від часу піднімаючи голову й оглядаючи перехожих, ніби когось шукав. Не метушився, не гавкав, не намагався підійти просто сидів і чекав. Це було дивно майже по-людськи.
Мамо, глянь! потягнула я за рукав. Цуценя!
Воно було маленьке, худе, з великими вухами, трохи косооке й незграбне, як підліток, що ще не навчився керувати своїми довгими лапами. Але найбільше вразили мене очі втомлені, але не згаслі. У них була якась глибина. Щось, що не передати словами, але відчувається миттєво.
Мама оцінюючим поглядом обвела його й ледве чутно зітхнула:
Не чіпай. Напевне, повне бліх. Й щеплень нема. І в автобус його не візьмуть. Як підемо воно теж піде.
Та приходив автобус, потім ще один а воно все ще сиділо там. Переступало з лапи на лапу, інколи озиралося, але не зходило з місця. Ніби чекало. Ніби вибирало когось із натовпу. І коли воно подивилося на мене мені здалося, ніби я почула: «Ти ж прийшла за мною?»
Мамо, будь ласка я ще не вміла благати «по-дорослому». Лише дивилася на неї зі сльозами в очах, із стиснутим серцем. Воно замерзне
Мама закусила губу. Підвела очі до сірого неба. Потім знову на цуценя. І повільно видихнула:
Якщо до вечора його ніхто не забере, візьмемо додому. Але знай, це твоя відповідальність. Якщо тато розсердиться тобі пояснювати.
Я кивала, ніби від цього залежало чиєсь життя. Повернулася до зупинки, зняла шарф і, наче в ковдру, загорнула його. Воно не опиралося. Лише тихо видихнуло, по-дитячому, й сховало ніс у моїй куртці.
Вдома воно їло тихо, швидко, так жадно, що було боляче дивитися. Не з радістю з відчаєм. Кожна крихта, кожен шматочок ніби останній шанс.
Потім згорнулося клубком на старому пальті й заснуло. Ніби тепер можна. Не треба більше триматися, тікати, сподіватися. Тепер можна просто спати.
Як назвемо нашого героя? запитала мама, прибираючи порожню миску.
Я задумалася. І раптом згадала:
А сьогодні ж 12 квітня.
І?..
Гагарін, відповіла я.
Мама здивовано підняла брови:
На честь космосу?
На честь першого. Бо він мій перший. І справжній герой.
Мама посміхнулася, але імя прижилося. Гагарін лишився Гагаріним.
Спершу було нелегко. Кішка, побачивши його, зашипіла й сховалася в шафі. Бабуся одразу заявила, що тепер у домі «собачий дух». А тато, який був у відрядженні, дзвонив і лаявся, що в нього алергія, і що ми всі зїхали з глузду. Я слухала, кивала і не здавалася.
Гагарін поводився майже ідеально. Рідко гавкав, не вимагав уваги, не гриз взуття. Він просто був поряд. Постійно. Спокійно. Ніби йому було достатньо знати, що ми тут.
Він ріс. Вуха стали ще більшими, лапи витягнулися, він став кутастим, але душевно зворушливим. Коли я поверталася зі школи, він завжди зустрічав мене біля дверей не стрибав, не гарчав, просто дивився в очі, ніби питав: «Як пройшов день?»
Він відчував мій настрій. Коли я хворіла лягав поруч і не рухався. Коли плакала через проблеми приносив мяча. Ніби казав: «Не сумуй, пограй зі мною.» А коли я з кимось сварилася сідав поруч і клав голову мені на коліна. Він просто був там.
Тоді зима була справжньою. Великі заметілі, лютий мороз, річку за шклою вкрив товстий лід усі каталися на ковзанах: діти, дорослі. Ми з Гагаріном теж майже щодня ходили туди. Я кидала йому сніжки, він ловив, бігав, ковзався по льоду. Було дуже весело.
Того дня я пішла сама. Подруга захворіла, мама запізнилася з роботи. Сніг падав великими пла́стівцями, навколо була біла тиша. Лише мій крок хрустів по твердому снігу.
Гагарін біг попереду, петляючи між кущами. Я підійшла ближче до річки. Лід був рівний, красивий, трішки потрісканий але здавався міцним.
Я зробила крок. Потім ще один. І раптом тріск.
Я навіть не встигла скрикнути.
Все провалилося під ногами. Вода охопила мене. Холод вдарив у груди. Паніка. Руки ковзалися, нічого не вдавалося вхопити. Лід ламався. Усередині мене кричало. Я не розуміла, що робити, де вихід.
І раптом поштовх.
Мене тягнули за куртку.
Я повернула голову. Гагарін.
Він вчепився зубами в рукав, тягнув з усієї сили. Сам підсковзувався, падав, але не відпускав. Тягнув, рився. Скавучав, вив, а
