Олена стояла посеред вітальні, з квитком на відпочинок у сумці. Очі Андрія були червоні від злості, а його голос лунав від стін, наче луна. Жінка відчувала, як усі роки відмов, усі мрії, поховані під тягарем кредиту, і всі нездійсненні обіцянки тепер збираються в ній, наче хвиля, готова її затопити.
Андрію, промовила вона тихо, майже благаюче, памятаєш, коли ми підписували кредитну угоду? Ти сказав, що будемо командою, що витримаємо разом, що боротимемося за наше майбутнє. Я це зробила. Несла цей тягар. Сім років! А тепер, коли ми нарешті могли б перепочити ти кажеш, що ванна кімната твоєї матері важливіша за мою душу?
Чоловік різко відвернувся, уникаючи її погляду.
Ти не розумієш, Олено. Це ж моя мама. Якщо ми їй не допоможемо, хто це зробить?
А я хто?! вибухнула Олена, вперше за довгі роки підвищивши голос. Хіба я не твоя родина? Я, жінка, яка сплачувала кожен платіж, яка відмовляла собі у вбранні, у відпочинку, у друзях, лише щоб ми витримали? Твоя мати вже прожила своє. А я досі чекаю на своє!
Андрій замовк. Він розривався між двома вірностями.
Наступні дні пройшли у важкій мовчанці. Марія дзвонила щодня, питаючи, коли почнеться ремонт у ванній. Андрій відповідав ухильно або уникав розмов. У квартирі між ним і Оленою виріс невидимий, холодний мур. Вона спала, відвернувшись до стіни, він проводив вечори з телефоном у руках, безцільно гортаючи інтернет.
Але в Олени вже був свій план.
Одного ранку вона спакувала валізу. Дві літні сукні, купальник, який ніколи не вдягала, сандалі та паспорт. На тумбочці залишила короткий запис:
*«Андрію, я мріяла про море сім років. Їду, хоч ти того хочеш, хоч ні. Ти вирішуєш бути поруч чи залишитися. Вибір за тобою. О.»*
Двері за нею замкнулися без озирання.
У літаку, з квитком на Трускавець у сумці, вона відчула, як з її плечей зсувається частина тягаря, який вона несла стільки років. Дивилася у вікно на хмари і згадувала дитинство, коли їздила з батьками на Карпати. Памятала запах ялинового лісу, шум гірської річки, теплу траву під ногами. Вперше за роки вона відчула надію.
У готелі вона сіла на балкон і вдивлялася в насичений блакить неба. Серце билося частіше, ніби вона поверталася до життя. Ввечері вийшла до річки, дозволила хвилям обмивати її ноги і заплакала не від смутку, а від полегшення.
Андрій, залишившись сам, знайшов записку. Перечитував її знову і знову, кожне слово пе
