Віра порадила чоловікові відвезти свою дружину, страждання якої виснажили хвороби, у глушину А через рік він повернувся за грошима жінки.
Коли Валентина виходила заміж за Артема, їй був лише двадцять один рік. Молода, сяюча, з великими очима та мрією про дім, де пахне свіжими паляницями, лунає дитячий сміх, і все навколо саме тепло. Вона думала, що це її доля. Чоловік був старшим, стриманим, мовчазним але в його мовчанні Валя відчувала опору. Так їй тоді здавалося.
Свекруха з першого дня дивилася на неї з недовірою. Її погляд говорив одне: «Ти не гідна мого сина». Валя старалася з усіх сил прибирала, готувала, підлаштовувалася. Та все було даремно. То борщ занадто рідкий, то білизну вішає не так, то занадто часто дивиться на чоловіка з коханням. Все це дратувало свекруху.
Артем мовчав. Він виріс у родині, де слово матері було законом. Не насмілювався їй перечити, а Валя терпіла. Навіть коли слабшала, коли втрачала апетит, коли зранку піднятися з ліжка ставало важко все списувала на втому. Ніколи б не подумала, що всередині неї росте щось страшне й невиліковне.
Діагноз пролунав несподівано. Остання стадія. Операція неможлива. Лікарі лише похитали головами. Тієї ночі Валя сховала обличчя в подушку, щоб чоловік не почув її плач. А вранці знову посміхалася, прасувала сорочки, варила юшку, слухала свекрушині дорікання. Артем же ставав дедалі холоднішим. Вже не ловив її погляд, його голос став різким.
Одного дня свекруха увійшла до неї й тихо промовила:
Ти ще молода, у тебе все попереду. А вона лише тягар. Нащо він тобі? Відвези її в село, до тітки Марії. Там тиша, ніхто тебе не осудить. Справжній відпочинок. А потім зможеш почати нове життя.
Чоловік не відповів. Але вже наступного дня безслівно зібрав речі дружини, посадив у машину й повіз глибше в Україну туди, де дороги обриваються, а час пливе повільніше.
Увесь шлях Валя мовчала. Ні сліз, ні питань. Вона знала правду: її вбив не рак, а зрада. Їхній шлюб, любов, надії все розсипалось у той момент, коли чоловік завів двигун.
Тут буде спокійніше, сказав він, витягуючи валізу. Так легше.
Ти повернешся? прошепотіла Валя.
Він не відповів. Лише коротко кивнув і поїхав.
Місцеві жінки іноді приносили їжу, тітка Марія заглядала перевірити, чи ще дихає. Валя лежала тижнями. Потім місяцями. Дивилася в стелю, слухала дощ по даху, спостерігала, як вітер гне дерева за вікном.
Але смерть не поспішала.
Минуло три місяці. Потім шість. Одного дня в село приїхав молодий фельдшер. Лагідний, з добрими очима. Почав навідуватися, ставити краплі, давати ліки. Валя не просила допомоги просто раптом перестала хотіти померти.
І сталося диво. Спочатку дрібне вона піднялася з ліжка. Потім вийшла на ґанок. Згодом дійшла до магазину. Люди дивувалися:
Одужуєш, Валюню?
Не знаю, відповідала вона. Просто хочу жити.
Минув рік. Одного дня в село заїхала машина. З неї вийшов Артем. Сірий, напружений, з паперами в руках. Спочатку поговорив із сусідами, потім підійшов до хати.
На ґанку, закутана в плахту, з чашкою чаю в руках, сиділа Валентина. З рум’янцем на щоках, живою, з чистим поглядом. Артем завмер.
Ти… ти жива?
Валя спокійно подивилася на нього.
А на що ти розраховував?
Я думав, ти…
Померла? д
