Мій брат Тарас одружився шість років тому. З тих пір ні я, ні наші батьки не переступали порогу їхнього дому. Усі свята, дні народження та родинні збори неминуче проходять у батьків у їхній просторій хаті на околиці Києва. Матуся готує гори їжі, накриває стіл, а потім ще й пакує у контейнери домашні котлети та салати, щоб Тарас із дружиною Олесею забрали їх із собою.
Коли Тарас недавно одружився, Олеся незабаром святкувала день народження. Мати, сповнена ентузіазму, вирішила влаштувати сюрприз: ми купили торт, вибрали гарний подарунок і збиралися завітати. Матуся подзвонила Олесі попередити, та та відповіла холодно ніякого святкування не планує. Мати, не бажаючи відступати, наполягала:
«Ми заскочимо лише на чашку чаю, зїмо шматочок торта! Тобі ж нічого готувати не треба, Олесю!»
Та все ж ми поїхали. Але замість щирої зустрічі нас чекав шок: Олеся вийшла на вулицю, бурмотіла щось про «неприбрану хату» і не пустила нас за поріг. Здивовані, ми вручили їй торт і подарунок прямо на сходах і повернулися додому. З того часу всі свята проходять у батьків, а ми намагаємось забути той незручний випадок.
Олеся одного разу прямо сказала нашим батькам:
«У вас же велика хата, там місця чимало! А ми живемо у однокімнатній квартирі як ми всіх прийматимемо?»
Я ледве стрималася, щоб не лаятися. Хіба в маленькій квартирі не можна прийняти хоч свекрів і чоловікову сестру? Це ж не натовп, а всього три людини! Але ми мовчали, аби зберегти мир.
Тепер Олеся на пятому місяці вагітності. Це буде перша онука для наших батьків, і матуся, звісно, у ейфорії. Вона постійно дзвонить Тарасові, питає, як почувається Олеся, чи потрібна допомога. Але нещодавно ми дізнались, що Олеся ще на початку вагітності звільнилася з роботи. Мати схвилювалася:
«Їй погано? Вона потребує моєї підтримки?»
Тарас заспокоїв її: з Олесею все гаразд, вона просто хоче «берегтися». Ми здивувалися. Тарас і Олеся завжди жили на широку ногу: ресторани, подорожі, дорогі наряди. У них немає іпотеки квартиру вони успадкували від бабусі Олесі, тож усі грошли витрачали на розкоші. Та тепер, коли Олеся не працює, їхні доходи різко впали, а звичне життя опинилося під загрозою. Тарас намагався пояснити їй, що треба затягнути паски, але вона, схоже, не готова відмовлятися від розкошів.
Олеся зізналася Тарасові, що звільнилася зі страху «заробити щось на роботі». Її обережність зрозуміла, але тепер бюджет розтягнутий, а вона вимагає зберегти колишній рівень життя. І ось, серед усіх цих змін, Тарас раптом запросив нас до себе на свій день народження! Ми з батьками були в шоці. Тато навіть пожартував:
«Невже ми нарешті дізнаємось, чи вміє моя невістка готувати?»
Мати раділа, очікуючи затишного вечора. Я подзвонила Олесі, щоб уточнити деталі, але замість розмови отримала істерику. Вона ридала в телефон і заявляла, що не хоче нас бачити:
«Мені треба прибирати, готувати! Я ж вагітна, це для мене занадто важко!»
Я намагалася її заспокоїти:
«Олесю, нічого складного не треба. Звари картоплю, зроби салат, запекти курча і все. Торт ми привеземо. Це ж просто вечеря на пятьох. У чому проблема?»
Я навіть запропонувала замовити їжу, щоб позбавити її клопоту. Але Олеся нявчила далі мовляв, все одно треба мити підлогу й прибирати. Я втратила терпіння:
«Олесю, це ж одна кімната! Невже прибирання така непереборна справа? Ви що, підлогу моєте лише коли гості приходять?»
Зрештою я поставила ультиматум:
«Якщо ти справді не хочеш нас бачити, ми не приїдемо. Привітаємо Тараса по телефону, і на тому скінчиться.»
Я розповіла матері, і вона погодилася. Коли ми пояснили ситуацію Тарасові, він вибухнув:
«Олеся не працює, сидить цілими днями вдома! Хіба вона не може приготувати вечерю й прибрати? Ви обовязково приїжджайте! Грошей на доставку їжі чи прибиральницю у нас немає, тож нехай сама й пахає!»
Його слова зависли в повітрі, наче грізна хмара. Зрештою ми всі посварилися. Бажання їхати на день народження Тараса у нас із батьками зовсім зникло. Витримувати похмурий вигляд Олесі, її навмисні зітхання та перевертування очей справді не найприємніше заняття. Ми не хочемо почуватися непрошеними гостями в домі власного брата та сина.
Але водночас нам болить завдати Тарасові болю. Він так чекає на цей день, хоче нарешті зібрати рідних! Як ми можемо просто не приїхати? Це ж його свято, і він не винен у примхах дру
