Коли мій тато покинув нас, мачуха вирвала мене з пекельного прірви сирітського притулку.
У дитинстві моє життя було сяючою казкою родина, міцна і повна любові, у невеличкому хаті на березі Дніпра, недалеко від містечка Обухів. Нас було троє: я, мама та тато. Повітря завжди пахло свіжим хлібом, який пекла мама, а по вечорах тато розповідав про свої пригоди на річці. Але доля жорстокий мисливець, який завдає удару, коли його найменш чекаєш. Одного разу мама захворіла її сміх зник, руки почали тремтіти, і незабаром вона опинилася на холодному лікарняному ліжку в Києві. Вона згасала, залишивши нас в океані болю. Тато потонув у горілці, топлячи душу в дешевій сивусі, а наш дім перетворився на руїну, завалену битим склом і тихим відчаєм.
Шафа з продуктами спорожніла, мовчазний свідок нашого краху. Я плентався до школи в Обухові, у брудному одязі, з урчачим від голоду животом. Вчителі лаяли мене за нездані домашні завдання, але як я міг вчитися, коли єдине, про що думав, як би не померти від голоду? Друзі відвернулися, їх підлі шепотіння різали глибше ніж ніж, а сусіди спостерігали за нашим лихом зі співчутливими поглядами. Зрештою хтось не витримав викликали соцслужбу. Суворі працівники врилися в наш дім, готові вирвати мене з тремтячих рук батька. Він розплакався перед ними, благаючи про останній шанс. Вони дали йому лише один крихкий місяць останню соломинку над прірвою.
Та візит пробудив татка. Він поплентався до магазину, приніс їжу, і ми разом вимили будинок, доки він не засяяв слабким відблиском колишнього тепла. Він поклявся кинути пити, і в його очах блиснув відблиск того чоловіка, якого я колись знав. Я почав вірити в одужання. Одного бурхливого вечора, коли вітер бив у віконниці, тато промовив, що хоче познайомити мене з кимось. Моє серце стиснулося невже він уже забув маму? Він запевнив, що вона ніколи не зникне з його серця, але ця людина мала стати нашим щитом від безжальних очей соцслужби.
Так у моєму житті зявилася тітка Марія.
Ми поїхали до її маленького будиночка у Білій Церкві, старенького, але затишного, оточеного столітніми дубами. Марія була як вихор теплою, але з нестримною силою, її голос рятувальний круг, а погляд маяк у темряві. У неї був син, Ярослав, на два роки молодший за мене, худий хлопчина зі сміхом, який розганяв будь-яку похмурість. Ми зразу ж полаштувалися, бігали вуличками, бавилися біля річки, доки не задихалися. На зворотному шляху я сказав татові, що Марія як промінь сонця, і він мовчки кивнув. За кілька тижнів ми зібрали наші речі, здали будинок у Обухові й переїхали до Білої Церкви остання спроба почати все знову.
Життя поступово налагоджувалося. Марія доглядала за мною з такою любовю, що загоювала мої рани латала розірвані штани, варила наваристі борщі, а по вечорах ми сиділи разом, слухаючи жарти Ярика, які розганяли тишу. Він став моїм братом не через кров, а через спільний біль. Ми сварилися, мріяли, мирилися з такою відданістю, що не потребувала слів. Але щастя непостійний гість, який доля любить розбивати. Одного морозного ранку тато не повернувся. Дзвінок розтяв тишу він загинув, розчавлений вантажівкою на обмерзлій дорозі. Біль пожирав мене, наче звір, який вириває подих. Соцслужба повернулася, холодна й невблаганна. Без законного опікуна вони вирвали мене з обіймів Марії й потягли до дитячого будинку у Фастові.
Дитбудинок був тюрмою для надії сірі стіни, холодні ліжка, наповнені зітханнями загублених душ. Час повз, кожна хвилина удар бича по душі. Я почувався привидом, покинутим і невидимим, мучимим кошмарами вічного самотнього життя. Але Марія не здалася. Кожної неділі вона приходила, навантажена хлібом, шарфами, які сама повязала, і незламною волею забрати мене додому. Вона билася, як левиця штурмувала кабінети, заповню
