В той день Віктор Гнатенко повернувся з роботи додому раніше, ніж зазвичай. Звичний його час сема вечора, коли на кухні шкрилось щось на сковорідці, а пахло вечеря, нотка парфуму дружини. Сьогодні ж керівника захвилював недуг, і його звільнили з наради ще о четвертій. Тож Віктор, стоячи перед власною дверима, відчув незвичну неловкість, ніби актор, що вийшов на сцену під час репетиції.
Він вставив ключ у замок, і механізм ляскнув доволі голосно. У передпокої на вішалці висів незнайомий чоловічий піджак, розкішний, з мякої шерсті на місці його власного.
З вітальні долинув стислий, жіночий сміх: низький, барвистий, який Віктор завжди вважав своїм особистим надбанням. Потім мужський голос, нечіткий, та впевнений, домашній.
Віктор замер. Його ноги ніби вросли в паркет, який він і Зоряна Коваль обирали разом, сперечаючись про відтінок дубу. У дзеркалі передпокою він побачив бліде обличчя, злегка помяте офісним костюмом. Він здавався чужим у власному будинку.
Він рушив до звуків, не знявши взуття суворе порушення правила їхнього дому. Кожен крок гудів у його вухах. Двері в вітальню були приоткриті.
На дивані сиділи двоє. Зоряна в бірюзовому халаті, який Віктор подарував їй на минуле день народження, обгорнула ноги під себе, як вдома. Поруч інший чоловік, близько сорока, у дорогих замшових мокасинах без шкарпеток (ця деталь особливо дратувала Віктора), у бездоганно посадженій сорочці з розстегнутим коміром, тримаючи у руці келих червоного вина.
На журнальному столі стояла кришталевина сімейна реліквія Зоряни. У вазі лежали фісташки, а шкаралупи розсипалися по стільниці.
Це була картина спокійної, домашньої інтимності: не палка пристрасть, а буденна зрада, гірка, як кривава калина.
Вони одночасно помітили його. Зоряна задирилася, і вино розлився, залишивши пурпурове пятно на світлому халаті. Її очі, широко відкриті, не передавали жаху, а панічне нерозуміння, немов у дитини, спійманої на дрібниці.
Незнайомець повільним, майже лінивим жестом поставив келих на стіл. На його обличчі не було ні страху, ні соромязливості, лише легке розчарування, як у того, кому перервали найцікавіший момент.
Ві почала Зоряна, голос розбризкався.
Він не слухав. Його погляд спершись на мокасини чоловіка, які могли просто пройти в вітальню, і на власні запиленi черевики. Дві пари взуття в одному просторі, два світи, що не мали зустрічатися.
Я, мабуть, піду, сказав незнайомець, піднімаючись. Його кроки були непристойно розміреними. Підійшов до Віктора, подивився на нього не зверхньо, а з цікавістю, наче на експонат у музеї, кивнув і попрямував до передпокою.
Віктор не зрушив. Він чув, як той застебнув піджак, як щелкнув замок. Двері захлопнулися.
У кімнаті залишилися лише вони, огинаючи тишу лише тікотливим голосом годинника. Пахло вином, дорогим чоловічим парфумом і зрадою.
Зоряна обвилась руками навколо плечей, шепочучи щось: «Ти не розумієш», «Не те, що ти думаєш», «Ми просто розмовляли» слова проникали до нього, ніби через товсте скло, і не мали ваги.
Віктор підкрався до журнального столика, вхопив келих незнайомця. Він наповнений чужим ароматом. Поглянув на пурпурове пятно на халаті, на шкаралупи фісташок, на недопиту пляшку вина.
Не крикнув, не орав. У нього залишилася лише одна всепоглинаюча емоція глибока, фізіологічна відраза: до цього дому, до дивану, до халату, до запаху, до самого себе.
Він поставив келих назад, обернувся і попрямував до передпокоги.
Куди ти? дрожав голос Зоряни, сповнений страху.
Віктор зупинився перед дзеркалом, подивився на відображення, що щойно зникло.
Я не хочу тут залишатися, прошепотів він чітко. Поки запах чужих парфумів не провітриться.
Вийшовши з квартири, він спустився сходами, сів на лавку перед підїздом, дістав телефон і побачив, що батарея розряджена. Дивився на вікна своєї квартири, на той затишний світло, яке колись так любив, і чекав, доки з вікон не вивітриться аромат чужих духів, мокасин і того, що колись називали його життям. Не знав, що буде далі, та розумів, що дороги назад до того дому, до того світу, що був до четвертої години, вже немає.
Сидів на холодній лавці, час текла іншим ритмом, кожна секунда палала яскравістю. У його вікні проблискнула тінь Зоряна підходила, щоб поглянути на нього. Він відвернувся.
Через півгодини годину? відчинили двері підїзду. Вона вийшла без халату, у простих джинсах і кофті, із пледом у руках.
Вона повільно перейшла дорогу, сіла поруч, залишивши між ними простір у півлюдини, і простягнула йому покривало.
Візьми, прогрієшся.
Не треба, відповів він, не дивлячись.
Його звуть Артем, тихо промовила Зоряна, глянувши на асфальт. Ми знайомі три місяці. Він власник кавярні, що поруч з моїм фітнесцентром.
Віктор слухав, не обертаючи головою. Імя, професія лише декорація до головного: його світ розвалився не вибухом, а тихим, буденним клацанням.
Я не виправдовуюсь, її голос зітхнув. Але ти ти минулий рік просто зникав. Приходив, вечеряв, дивився новини і засинав. Ти перестав мене бачити. А він він бачив.
Бачив? вперше за вечір Віктор обернувся. Голос його був коханий від безмовя. Він бачив, як ти пєш вино з моїх келихів? Він бачив, як ти розкидаєш шкаралупи фісташок на моєму столі? Це він «бачив»?
Вона стискає губи, очі наповнюються сльозами, та не дозволяє їм впасти.
Я не прошу вибачень і не пропоную забути все одразу. Я просто не знала, як ще дістатися до тебе. Здається, лише перетворившись у монстра, я знову стала тим, кого ти помітив.
Я сиджу тут, мовив Віктор, підбираючи слова, і мені огидно. Огида мене вразила запах чужого парфуму в нашому домі, ці мокасини. Але більше за все мене огидна думка, що ти могла так зі мною вчинити.
Він знизав плечима. Спина затекла від холоду і безрухливості.
Я сьогодні не підойду, сказав він. Не зможу зайти в квартиру, де все нагадує про цей день дихати цим повітрям.
Куди ти підеш? в її голосі прозвучав справжній, тваринний страх страх остаточної втрати.
У готель. Потрібно денебудь спати.
Вона кивнула.
Хочеш, я підеш до подруги? Залишу тебе одного в квартирі?
Він покивав головою.
Це не змінить того, що сталося всередині. Дом треба провітрити, Зоряно. Можливо, його треба продати.
Вона злякалась, ніби вдарена. Цей дім був їхньою спільною мрією, їхньою фортецею.
Віктор встало з лавки, кроки важкі й повільні.
Завтра, сказав він, не будемо говорити. Післязавтра теж. Нам обом треба мовчати, окремо один від одного. А потім подивимось, чи залишилось щось, про що варто ще говорити.
Він повернувся і пішов вулицею, не оглядаючись. Не знав, куди йде, чи повернеться. Знав лише одне: життя, яке було до цього вечора, закінчилось. І вперше за багато років йому довелося робити крок у повну невідомість не як чоловік, не як партнери, а просто як людина, втомлена і поранена. І в цій болі, як абсурдно, він знову відчув, що живий.
Вулиця виглядала чужою, ліхтарі кидали різкі тіні на асфальт, в яких легко загубитися. Віктор зайшов у перший хостел, не з економії, а з потреби зникнути, розчинитися в безликій кімнаті, де пахло хлоркою і чужими життєвими історіями.
Кімната нагадувала лікарняну палату: білі стіни, вузьке ліжко, пластиковий стілець. Він сів на край ліжка, і тиша врезалась у вуха. Ні скрипу паркету, ні шуму холодильника, ні подиху дружини позаду. Тільки гул у голові і важкість у грудях.
Він дістав телефон, підключив його до зарядки, яку любязно залишили на рецепції. Екран ожив, спалахнули повідомлення: колеги, робочі чати, реклама. Звичайний вечір звичайної людини, наче нічого не сталося. Ця буденність була нестерпною.
Він написав начальнику коротке sms: «Захворів. Не вийду кілька днів». Не брехав. Відчував себе отруєним.
Рушив до душу. Вода була майже кипляча, а він не відчував температури. Стояв, опустивши голову, і спостерігав, як струмені змитіють пил цього дня. Підняв погляд у трісне дзеркало над умивальником і побачив відображення: втомлене, помяте, чуже. Чи так його бачили сьогодні вранці Зоряна? Чи так він був усі ці місяці?
Ляг у ліжко, вимкнув світло. Темрява не принесла спокою. Перед очима промайнули кадри, мов прокляті слайди: піджак на вішалці, пятно вина на халаті, мокасини без шкарпеток. І найгірше її слова: «Ти перестав мене бачити».
Він кочувався, шукаючи зручне становище, та його не було. У вухо вкралася думка, яку спочатку відмахнув, а потім вона верталася, мов навязливий комах: а що, якби саме його відстороненість, його душевна лінь підштовхнули її до обіймів того чоловіка в мокасинах? Не виправдовуючи її, не звинувачуючи просто розуміючи.
Зоряна не спала. Вона ходила по квартирі, як привид, спершись руками за спину. Зупинилася перед диваном. Пятно від вина на світлому халаті висохло, перетворившись на бурий, потворний слід. Вона зімнула халат і кинула його в смітник.
Потім підняла келих, який пив Артем, довго розглянула його, піднесла до кухні і з силою розбила об дно раковини. Кришталеві осколки лунали, і трошки стало легше.
Вона зібрала всі сліди іншого: викинула фісташки, злила недопите вино, протерла стіл, викинула осколки. Але аромат його парфуму залишився в повітрі, впився в штори, обивку. Він був всюди. Як і відчуття сорому, і дивно спотворене відчуття звільнення. Брехня стала правдою. Біль осяжною.
Сіла на підлогу в вітальні, схапала коліна й нарешті дозволила собі плакати. Тихо, без крику. Сльози текли самі, солоні і гіркі. Вона плакала не лише через біль, який завдала Віктору, а й через крах тієї ілюзії щасливого шлюбу, яку вони роками будували.
Вона точно знала, що була винна. Хай він не звертав на неї увагу, хай й не був таким ніжним, помилку зробила саме вона.
Ранком Віктор прокинувся розбитим. Замовив кавуВін підняв чашку, подивився у вікно, і в глибокій тиші зрозумів, що лише час, як і його власна воля, зможе повернути колір у його розбитий світ.
