Галина Петрівна, мати чоловіка, приїжджає в гості на три дні. Тільки їх син давно вже не живе в цій квартирі. Орися Коваленко не одразу відкриває двері. Стоїть з ключами в руці, ніби не впізнає дзвінка. Плащ мокрий, парасоля крапає, на пакеті з молоком порвана ручка. Вечір підходить до кінця, підїзд уже пахне чиїмось обідом і чиїмось котом.
За дверима стоїть Галина Петрівна. Вязанний шарф, лаковані чобітки, валіза на коліщатках, в руках пакет з чимось гарячим. Голос у неї, ніби у актрис старих фільмів: піднесений, з ноткою драми.
Світла моя! Я до вас на три дні! З пирогом. З вишневим. Павло любить. Вона вже в коридорі, поки Орися лише видихає. Ну й чому ти не повідомила, що код змінили? Я вже їхала, а потім з валізою назад ледь знайшла вашого дворника, спитала у нього код.
Орися мовчить. Кивкає кудись за плече, наче хтось ще там є. Хоча в квартирі тихо. Надто тихо.
А Павло? Галина переобувається, обертається: в передпокої один гачок вільний. Ні чоловічого пальто. Ні черевиків. Ні його запаху, ні його безладу. Пізніше буде, так? Сядемо вечеряти разом, я ж привезла плов. Петро, батько Павла, підїде. Він спочатку заїхав до знайомого на справи, терміново. А Сашко? Ще в садочку, мабуть?
Орися з якоїсь причини посміхається коротко, ніби хтось потягнув за нитку.
У нього нарація затяглася.
Ааа, зрозуміло. Роботаробота, ну Галина замовкає. Очі метають. Занадто швидко. Вона помічає: на полиці лише одна чашка. У ванні початий шампунь, але тільки один. На холодильнику дитячі малюнки, а фотографії Павла зникли.
На кухні вона ставить пиріг на стіл, обережно відкриває контейнер з пловом, бере Ориську за руку.
Ти, головне, не переймайся. Усе буває. Видихни. Сядемо, поїмо. Батько приїде ви посмієтеся разом. Він у нас добрий.
Орися кивкає. Сідає. Береться за тарілку, але не їсть. Чайник закипає голосно, ніби свариться.
Трохи пізніше вони йдуть за Сашком. Галина несе рукавички і термос з компотом, Орися йде мовчки, тримаючи себе за рукав. У ліфті, по дорозі назад, вони стикаються з сусідкою Ларисою. Та посміхається, потім переходить у звичний швидкий тон:
Орисьо, твій колишній знову з тією фарбованою в магазині? З коляскою? І з дитиною взагалі не розбирається, так?
Галина стиснула губи в нитку. Не дивиться ні на Орись, ні на Ларису.
Ларисо лише видихає Орись.
Ну і що? Я ж кажу правду. Всі все ж знають.
Вечором, коли Галина дістає ковдру зі шкафа і акуратно розкладає ліжко на дивані, вона раптово зупиняється. Довго тримає подушку в руках. Потім, не глянувши:
Він пішов? Де мій син? Що сталося?
Орись стоїть у дверях кухні. Спина пряма, руки на чайнику.
Три місяці тому. Сказав, що йде на зустріч. І не повернувся.
До неї?
Орись не відповідає. Лише дивиться мимо.
Галина сідає. Ковдру кладе поруч. На колінах ставить сумку. Виймає інший пиріг. Маленький, у пластиковій формі.
Я випікала, спеціально для вас. Він же казав, що у вас все добре Що ви вчетверо на море хочете влітку Він же
Вона раптово втрачає подих, ніби довго піднімалася по сходах. Орись підходить, але не торкається. Просто ставить чай поруч.
У кімнаті тихо. За вікном гудіє старий тролейбус. Орись стоїть біля вікна. Галина сидить, не рухаючись. У кожної своя тиша.
Двері хлопають зі знайомим щелканням Петро завжди захлопував їх з силою, ніби нагадуючи про себе. Він входить бадьоро, у куртці з хутряним воротником, з пакетом мандарин і газетою під пахвою.
Ну, доброго дня, красуні! Ось я і з добутком! Мандарини абхазські, солодкі. Як в дитинстві.
Він зняв черевики, повісив куртку, підійшов до кухні. Там тиша і три погляди. Перший втомлений, Орись. Другий тривожний, Галина. Третій радісний, дитячий: Сашко, почувши голос дідуся, кинув печиво і кинувся до нього, схопившись за штани, як за дерево, і підняв голову, сяючи очима.
Чому мовчите? Петро не зрозумів. Я не вчасно?
Павло почала Галина, але голос підскочив. Вона подивилася на Орись, ніби просила дозволу.
Павло пішов, сказала Орись спокійно, ніби сто раз це повторювала. Три місяці тому.
Пакет з мандаринами мяко плюнувся на стіл. Газета за ним. Петро сів. Мовчав. Довго дивився у вікно, ніби шукав там пояснення.
Що ви тут посвоєму натворили? раптом голосно. Ти ж його довела, Орись. Тиснула, пилюка, як цвях у дерево. Я його по голосу не впізнавав він йшов додому, як на каторгу!
Петре, тихо сказала Галина.
А що, Петре? Що? Все схованоприховано, а тепер здоровенькі! Ти його просто він махнув рукою. Зіпсував.
Орись не відповіла. Лише взяла чашку, принесла до раковини. Але в кімнату не пішла. Стояла спиною, ніби думала йти чи залишитись.
Галина мовчала. Обличчя побілювало. Вона піднялася, підкосилася до Петра, стиснула йому плече. Той не одразу відреагував.
Він сказав мені, що у них все добре. Сашко здоровий, Орись молодець, планують відпочинок. Ти розумієш, що він брехав? її голос рвався. Мені. Матері.
Петро підняв очі. І вперше не знав, що сказати.
Я Я думав він спіткнувся. Він же не дитина. Сам вирішує. Може, у нього хтось
У нього давно хтось, сказала Орись, не обертаючись. Він живе з нею. Тією самою, з роботи. З якою листувався в ванні.
Петро встав, пішов на балкон. Закрив за собою двері. Сигарета запалилася в сутінках, ніби маяк. Він не палив біля онука, а тепер запалив.
Я подзвоню йому, сказала Орись. Нехай сам пояснить.
Галина нічого не відповіла. Лише закрила очі.
На екрані телефону номер «Павло». Дзвінок. Сигнали. Потім голос, втомлений:
Алло?
Прийди. Зараз. Батько з мамою тут. Сашко. Потрібно поговорити.
Пауза. Довга. Потім «Добре». І сигнали.
Орись подивилася у вікно. Там, за склом, хтось чистить доріжки від снігу. Біла ніч. Зимова. Беззвучна.
Через двадцять хвилин знову щелкнув замок. Павло ввійшов як у чужу квартиру. На ньому той самий пуховик, з якого Орись колись витягала жувальні гумки і чеки. Волосся трохи розпатлане, запах чужих парфумів ледве вловимий. Він зупинився в порозі.
Всім привіт сказав глухо.
Сашко підбіг, та зупинився на пів кроку. Павло незручно сів, притягнув його до себе.
Привіт, друже. Як ти?
Ти з нами не живеш, сказав Сашко. Не докором, а фактом.
Павло притиснув його, та очі не підняв.
У кухні повисла тиша. Петро вийшов з балкона, запах диму тягнувся. Галина дивилась на сина, ніби бачила його вперше.
Ти мені казав почала вона. Ти казав, що все добре. Що Орись молодець. Що Сашко щасливий. Ти збрехав мені, Павле?
Я не хотів вас засмутити.
А її? Галина кивнула на Орись. Ти її не хотів засмутити? Або просто зникнути?
Петро раптом мовив тихо:
Що ж ти, маму свою підставив?
Павло сів. Поставив руки на стіл, ніби здавався.
Я не зобовязаний нікомусь. Ні вам, ні їй. Я пішов, бо не хотів брехати. Я з Орись більше не міг. І з вами теж.
Пішов, бо було слабко залишитись і говорити, як чоловік, кинула Галина. Ти зрадив не тільки її. Нас. Себе.
Орись сиділа в кутку. Мовчки. Ніби тепер їй більше нічого не треба було знати. Вона вже все знала.
Галина підходила до сина. Торкнулася його плеча. Долоня тремтіла.
Ти був кращим, Павле. Я памятаю тебе іншим.
Він нічого не сказав. Лише закрив очі.
Сашко знову виглянув у кухню. Тепер не побіг, а просто стояв у дверях і дивився.
Павло підвівся, відійшов на крок, подивився на всіх. Обличчя стало жорстким, ніби маска застигла. Він різко розвернувся і вийшов, хлопнувши двері не гучно, а чітко. Як крапка в кінці глави.
Наступає ранок. За вікном сірий світ і свіжа снігова крихта на підвіконні. Петро знову читає газету, Сашко їсть кашу, Галина щось переставляє на кухні, а Орись стоїть біля вікна.
Орись випрямляється, голос її стає рівнішим:
Я можу забрати техніку, яку ви мені дарували. Мікрохвильовку, мультиварку, чайник. Візьміть, якщо хочете. Я все одно планувала ремонт. Зміни не завадять. Просто здається правильним очистити все до основи.
Галина різко обертається.
Ти з глузувала? Ранок лише почався, а ти вже про майно. Нам тут ділитися нечого. Ми не крихти. Нам треба вибачитися. А не техніку забирати.
Сашко в цей момент сидить у кімнаті, грає машинками на килимі. Потім виглядає:
Бабусю, а тато прийде?
Галина подивилася на нього, глибоко вдихнула. Сіла поруч, погладила по голові.
Прийде, Сашку. Але трохи пізніше. Ти хочеш мультфільм?
Сашко кивнув.
Орись стоїть у дверному прорізі. Ні сліз, ні гніву. Просто якусь внутрішню глухоту. Як після довгого шуму коли звуки йдуть, а в вухах лишається тиша.
Вона ставить чайник. Він гуркоче, як фон у їхньому мовчанні. Попереду просто день. Новий, звичайний. Але з відчуттям, що все починається заново.
Пахне миючим засобом і сухим повітрям. Галина стоїть у ванні, миє раковину, повільно, ніби медитацію виконує. Орись заходить хоче взяти рушник, та зупиняється.
Залиш, каже Галина, не обертаючись. Я сама.
Орись не відповіла. Взяла рушник і поклала поруч. Постіла.
ЯВони всі, мовчки, дивились, як сонце поволі піднімається над дахами, приносячи новий шанс для спокійного життя.
