– Соломійко, донечко, я все розумію, але іншого виходу у нас немає. Доведеться змиритись. Ми змушені продати дім. А після продажу і поділу цих грошей, нам вистачить хіба на квартиру в іншому районі. Я б і сама дуже хотіла залишитися тут, але обставини змушують. Дарина тримала дочку за руки, іноді витираючи сльози то їй, то собі.
Зміни давалися їм дуже тяжко.
Дарина з чоловіком, Романом, прожили разом майже сімнадцять років. Бувало різне, але вони любили одне одного, й будь-яка сварка в них швидко затихала, навіть не встигаючи розгорітись. Вихована бабусею, Дарина з дитинства запамятала слова, які та повторювала як мантру: «У хаті має бути затишно! Щоб чоловік не шукав місця, де його зрозуміють і пожаліють краще, ніж ти. Щоб у твоєму домі було добре всім: чоловіку, дітям, гостям, звірам. Усім без винятку!»
Дарина кивала, тоді ще мало що розуміючи, просто відчуваючи настрій бабці, яка намагалася передати їй усе набуте в житті. Її сімя, її дім і справді такі були до того часу, коли загинув дідусь, рятуючи сина із невісткою на Дністрі біля дачі. Річка тихенька, зовсім не страшна, та тільки місцеві знали, скільки там каверзних воронок і течій. Марія Василівна все життя картала себе: чому не розпитала, не остережлася, не поговорила з сусідами… Здавалося, якби тоді зробила інакше, обоє були б живі. Дарина роками повторювала: «Бабцю, ти не винна», та та не слухала.
Взявши на себе онучку, Марія Василівна відклала власну тугу, розуміючи: дівчинці потрібне щасливе життя, а не вічна жалоба. Лише раз на рік, на цвинтарі, вона дозволяла собі дати волю сльозам, відкриваючи біль, що накопичувався між цими відвідинами. Розплакавшись, розповідала, як у них з Дариною справи, й обіцяла: зробить усе, аби дівчинка була щасливою.
І вона дала онуці теплий дім, гарну освіту, видала за доброго чоловіка і навіть встигла побавити правнучку перед тим, як хвороба забрала її у світ небесний. Після смерті бабусі Дарина залишилася зовсім сама.
Згодом вона збагнула: бабине розуміння сімї було вірне, але не на всі сто. Вдома справді мало бути добре. Але для всіх? Без винятку…
Серйозних причин сваритись у Дарини з Романом було небагато. Майже завжди одна свекруха.
Інна Павлівна була тією, кого називають «мати» з великої літери. Все життя жила під гаслом: «Моя думка єдина правильна».
Роман дався їй вкрай тяжко, був шостий, та єдиний, кого Інна Павлівна доносила й народила. Всю любов і турботу, яку тільки мала, вона без залишку віддала сину.
Роман любив матір і, мабуть, через це не міг їй твердити «ні», як не старалися ні він, ні батько. Вони з батьком обрали тактику: мовчати, слухати її повчання, кивати й усе одно чинити по-своєму.
Дарину з бабусею Роман познайомив майже одразу. А от знайомство з матірю до останнього відтягував, розуміючи, скільки за цим тягнеться. Нарешті, коли Дарина ображено спитала:
Ти мене ховаєш? Я недостойна представлення твоїм батькам? Романе, хто я для тебе?
Він зітхнув, обійняв наречену й прошепотів:
Я боюся, щоб ти від мене не втекла…
Дурненький, я ж заміж виходжу за тебе, а не за всю твою сімю!
О, як же тоді була вона наївна!
Інна Павлівна, окинувши її поглядом, тільки сухо спитала:
А хто твої батьки?
Мама викладала в медінституті, а тато був лікарем. Але я їх мало памятаю загинули, коли мені було пять. Виростила мене бабуся.
Все зрозуміло.
Більше того вечора майбутня свекруха з нею не обмовилась і словом. А проживши з Романом декілька років, Дарина перейняла їхню тактику з батьком Романа, але мало допомагало. Вона бачила, як розривається чоловік, намагаючись зберегти хоч видимість миру між усіма, і з часом зрозуміла: втомилась. Врешті попросила чоловіка обмежити спілкування з свавільною матірю до мінімуму. Роман тільки зітхнув й обійняв дружину.
Вибач…
Ситуація загострилась ще дужче після смерті свекра. Батько Романа згорів від раку за місяць, а Інна Павлівна прямо сказала, що тепер відповідальність за неї на Романові. Він і без того все зрозумів. Після того майже щовечора їх обєднувала лише хатня тиша. З роботи Роман їхав до матері, а додому повертався аж під північ. Так би і далі тривало, якщо б не маленька Соломія. Дівчинка почала відмовлятись від спілкування з батьком, показуючи, що ображена.
Вона сумує, Романе. Бачить тебе раз чи двічі на тиждень. Дарина поспівчувала, розуміючи, як важко йому, але й не хотіла, щоб дитина зовсім втратила тата.
Дарина розгнівалась: пройшов уже рік, Інна Павлівна жива-здорова, ще й на пенсії не сидить, у театр бігає, виставки відвідує, сина тягне з собою. Допомога допомогою, але мати не має права позбавляти дитину батька. Дарина б іще зачекала з пустими вечорами, але не пробачала, що донечка сумує.
Романе, треба щось робити. Ти потрібен дитині. І мені потрібен Дарина притулилася до чоловіка. Я так сумую…
Був тоді неабиякий скандал. Та Роман відстояв право бачитися з мамою лиш двічі на тиждень. Згодом Інна Павлівна чи змирилась, чи зробила вигляд, що змирилась.
Одного разу, коли маленькій Соломії в садочку дали намалювати сім’ю як казкових героїв, часу не вистачило й вихователька дозволила домалювати вдома. Соломія, висунувши язик від старання, довго трудилася за столиком. А Дарина, зайшовши в кімнату з митою посудою, покликала чоловіка:
Романчику, тримайся! Подивися!
Роман зірвався зі сміху: тато козак-богатир, мама княгиня Ольга, дід дід-лісник, прабабуся вишня з червоними ягодами, а бабуся Змій Горинич. Довго малювала голови, їх же аж три! Щоправда, полумя не вийшло жовтий олівець зламався.
Соломія не любила бабусю Інну. Коли та з’являлася у них, дівчинка хотіла виставити її за двері. Чуття підказувало їй, що бабуся не любить маму й намагається її зачепити, образити. Здавалося б не свариться, говорить чемно, а мама після того плаче. Раз навіть спробувала виставити бабусю, та тато не дозволив.
Ваша донька кепсько вихована, Романе! обурилась Інна Павлівна.
Після того бабуся Інна майже перестала зявлятись, тато вирішив, що це на краще. До неї їздили самі, та Соломія всіляко ухилялась. Чим дорослішою вона ставала, тим більше розуміла: біля бабусі нема чим дихати. Але по-справжньому впізнала її лише після втрати батька.
Романа не стало миттєво. Офіс не встиг отямитись, навіть «швидку» викликати не встигли. Інфаркт. Сорок чотири роки
Дарині повідомили на роботі, в ювелірному салоні. Вона зомліла, вдарилася об скляну вітрину й перелякала дівчат-продавчинь до істерики. Скло вибирали з її волосся і відпаювали валеріанкою.
Світ для Дарини завмер. Вона немов зупинилася в одній точці. Друзі Романа взяли все на себе. Хтось був поряд увесь час. Дарина майже не памятала, хто й коли приходив, але Соломія була доглянута, в хаті порядок, до рук вкладали чай, доки вона не схаменеться.
Через кілька тижнів після похорону Дарині приснився сон.
Бабцю! Як я за тобою скучила! кинулась Дарина до Марії Василівни. Та відсторонилась:
Що ти робиш?
Бабцю, про що ти?
Де Соломія?
Як де? Спить, мабуть…
Ходімо! окрикнула й покликала Дарину за собою. Зайшли до дитячої, бабуся показала на ліжко: Спить, кажеш?
Соломія лежала, сховавшись під ковдрою, й плакала.
Даринко, схаменися!
Дарина здригнулась і розплющила очі від стогону дитини. Як не сон! За мить, переконавшись, кинулася до доньки:
Серденько, не плач! лягла поруч і обійняла її.
Соломія схлипнула й пригорнулась:
«Дякую, бабцю Тепер я все зроблю»
Зранку Дарина прокралась на кухню, щоб не розбудити доньку. Соломію розбудив запах маминих млинців, що плелися по хаті густим ароматом ванілі. Дівчинка, загорнувшись в ковдру, прибігла:
Мам?
Доброго ранку! Дарина обняла доньку. Йди вмийся, будемо снідати, а потім я відвезу тебе в ліцей.
Поступово вони почали налагоджувати своє життя наново. Дарина повернулася на роботу, Соломія ходила до школи, ще дужче допомагаючи по дому. Щовечора Дарина приходила: в шафках порядок, на плиті нехитра вечеря.
Через кілька місяців Соломія отримала паспорт, і вони тихо відсвяткували купили торт.
Дивись, тату, яка я вже доросла! Соломійка покрутила паспорт біля портрету батька у вітальні. Ти б мене зараз точно за кіску смикнув і все одно назвав би малою
Дарина тихо обняла доньку.
А за тиждень, увечері, на порозі зявилась Інна Павлівна.
Добрий вечір, Дарино! Маємо поговорити.
З дня похорону вони не бачилися. Тоді, підійшовши до Дарини, свекруха тихо кинула:
Це твоя вина. Якби не ти, він би жив! Тільки й знали, що просити Ось і спалили його. Це твоя вина!
Друга Дарини Денис підхопив її й вивів із людей:
Не слухай нікого! Це доля. Стільки кому відміряно А Роман вас з Соломією любив більше за все.
Дарина пригорнулась до його плеча, без сил, без сну вже третю добу.
Денис допоміг спуститись до лавки біля храму, де служили за упокій душі Романа.
Всі повиходили, розсілись по автівках. Інна Павлівна, проходячи повз, шпурнула в спину грубе слово, навіть не задумавшись онучка ж була поруч.
Тепер Інна Павлівна сиділа навпроти змарніла, змучена, без гніву у поставі, лиш сліди горя.
Чаю бажаєте?
Ні! Я прийшла вирішить, що будемо робити з домом?
Дарина на мить отетеріла.
В якому сенсі?
Дім будували з Романом роками. Коли Дарина була при надії, вона стежила за майстрами, що лагодили, а Роман сміявся:
Ну з тобою їм не забалуєш! Ще місяць і переїжджаємо!
День заселення відклалася в памяті до секунди. Це було її гніздо.
Ти що, ці штори такі ж, як і ті? І колір схожий!
Ти нічого не тямиш, відтінок інший!
Зараз їй говорили, що жити тут вона вже не буде.
Я не дозволю! Інна Павлівна зібрала сили. Дім доведеться продати. Я забираю свою частину спадку.
Якого спадку?
Який належить мені за законом. І маєш віддати мені все до копійки.
Вони не помітили, як у дверях зявилась Соломія.
Ідіть геть! дівчинка стояла в дверях кухні, стиснувши кулачки.
Що? здивовано спитала бабуся.
Я сказала йдіть! І більше ніколи не приходьте!
Ти як зі мною розмовляєш? Знала, що безпардонно вихована, але таке?..
А в батька! голос Соломії різко пролунав.
Ні, це ти в матір
Не смійте! Більше ніколи не смійте ображати мою маму. Думаєте, я мала, нічого не розумію? Ні, вже все розумію. Йдіть, і ми подумаємо, як зробити так, щоб більше вас не бачити.
Від хвилювання Соломія перейшла на «ви».
Дарина підійшла й вивела доньку.
Дякую, доню. А зараз іди до себе, я сама владнаю, ніжно цілує у скроню. Іди!
Соломія пішла, а Дарина, вдихнувши повітря, повернулась.
Що це було? Ти так налаштувала дитину проти мене!
Я нікого не налаштовувала. Це ви зробили.
Інна Павлівна хотіла заперечити, але Дарина вперше дозволила собі грубший тон:
Досить! Соломія права. Вас тут не чекають. Я схожу до юриста й дам вам знати. Ви отримаєте усе, що належиться, і більше ми не зустрінемося.
Не сподівайся!
І не буду. Просто зроблю. Мені шкода вас, гірко глянула на зламану жінку. Ви ж залишаєтесь самі…
Не твоє діло! гукнула свекруха й пішла.
Соломія повернулась до кухні, де мама сиділа, схилившись на руки.
Мамо?
Так, доню… витерла сльози і глянула на неї.
Вона серйозно? Нам доведеться виїхати?
Ще не знаю. Побачимо. Чому ти вдома? У тебе ще уроки.
Алгебру скасували, мама Максима підвезла. Я не дзвонила не хотіла турбувати.
Ну, гаразд Дали домашнє?
Звичайна розмова, поступово отямилось.
Мамо, чому люди не люблять одне одного? Чому зляться, ненавидять?
Вони сиділи разом на дивані й щось дивились про людські долі.
Причин багато. Ти про бабусю?
Так. Чому вона не любить тебе й мене…
Мене зрозуміло. Я одразу не сподобалась, та й не могла.
Чому?
Вважала, що я забрала у неї сина.
Але… це так?
Ні! Я хотіла сімї. Не забирати, а дати… Тебе, може, ще братика чи сестричку. Але вийшло лише ти. Я думала, батьки радіють внукам.
Але мене вона ж теж не захотіла?
Не зовсім. Вона зраділа твоїй появі. Мама пішла, принесла вишитий чепчик і вязане покривальце. Це твоя бабуся зробила.
Соломія розглядала візерунки, дивувалась акуратності.
Але ж це довго… Подивися, які стібки. Покривало яке гарне…
Так. Подібне робить лише той, у кого є душа. А таке для дитяти тільки, якщо чекають.
Соломія замислилась.
Чому вона себе так веде зараз?
Не знаю, доню. Думаю, від розпачу, від самотності. Не завжди людина справляється з втратою. Не гнівайся на бабусю. Це каже біль… Шкодуй її трохи. Ми з тобою маємо одне одного, а вона самотня.
Соломія мовчки теребила покривальце.
Наступного дня Дарина подзвонила Денису, попросила юриста. Після консультації зрозуміла: доведеться продавати дім лиш квартири вистачить. Гроші розлетілись, усе пішло в будову.
Звечора обговорила з дочкою і стала шукати оренду.
У Соломії були свої плани. Вранці, ніби йде до школи, поїхала до бабусі.
Що ти тут робиш? відкрила Інна Павлівна.
Соломія мовчки протягла їй чепчик і покривало.
Що це? голос тремтів.
Це дуже гарно. Я знаю, що ти зробила це для мене.
Заходь…
Увечері обійняла маму:
Мамо!
Ммм?
Нам не треба переїжджати.
Що?
Нам не треба переїжджати. Я говорила з бабусею.
Ти що?
Я їздила до неї. Сказала, що не хочу, аби вона була сама… Дала вибір: або наполягає на своєму тоді я забуваю, що маю бабусю, або відмовляється від вимог, і я буду з нею спілкуватись.
І що сказала?
Ось що Соломія поклала згорток.
Дарина розгорнула: ніжний, ажурний сарафан немов з сніжинок.
Боже, яка краса!
Так, я в ньому на випускний піду! Думаю, тоді буде саме.
Солька, ти розумієш, скільки це зусиль?
Так, мамо Розумію Бабусі дуже боляче і сумно. Вона плакала, мам…
Плакала? Інна Павлівна?
Так
Дарина не знала, що й сказати. Раптом в коридорі задзвонив телефон.
Добрий вечір, Інно Павлівно.
Вітаю. Соломія розповіла про нашу розмову?
Щойно.
То ти знаєш, що я не претендуватиму на дім?
Так, дякую. І за сарафан також. Дуже гарний! У вас золоті руки!
Не перебільшуйте! Завтра, о першій, приходьте до нотаріуса. Адресу надішлю. Я підпишу відмову від спадку. І, Дарино…
Так?
Соломія дивовижне дитя!
Дарина ще довго тримала слухавку, слухаючи гудки, а потім повернулась до кухні. Міцно обійняла дочку…
