Юрій стояв біля величезного панорамного вікна своєї новенької квартири на двадцять другому поверсі в центрі Києва. Знизу, як розпечена лава, текли вогні вуличних ліхтарів і нічних магістралей. Кожна машина блищала, мов намисто, а кожен светофор крихітний рубін чи смарагд. Юрій дивився на місто з висоти і відчував, ніби він, наче хижий сокіл, нарешті знайшов свою точку опори.
Він досягнув усього, про що мріяв. У далечіні випромінювала димок труба заводу, який він колись врятував від банкрутства. Його імя знали в ділових колах, його боялися, його поважали. Квартира, автівка, годинник, вартістю з новенького «Хонда» все було на місці. Те, про що він мріяв, коли ще кочував тюки на базарі в лихі девяностох.
Його життя виглядало, наче ідеальний бізнесплан: кожен крок вів до прибутку. Та ввечері, підходячи до вікна, він все частіше відчував не тріумф, а глибоку тишу, наче в порожньому храмі.
Телефон, другий «робочий», що віртуально дзвонив лише по ділових справах, вібрував на склі під столом. На екрані незнайомий номер. Юрій хотів відхилити, адже навязливі рекламники вже не вмитися, проте палець зупинився. Може, новий клієнт? Він завжди був на звязку.
Алло? сказав він трохи втомленим, діловим голосом.
У трубці пролунав тихий, нерішучий подих, а потім жіночий голос, якого він не чув понад двадцять років.
Юрко? Це це я, Оленка. Твоя однокурсниця.
Юрій притиснув лоб до холодного скла. Оленка струнка дівчина в косичках, що сиділа поруч на лекціях з математичного аналізу, сміялася над його амбіціями і казала, що важливі не висоти, а міцні корені. Тоді він лише усміхався: «Корені? Коли ж треба летіти!»
Оленко, вимовив він, чим же тебе занесло?
Він очікував прохання про гроші, роботу, щось «посправжньому». Але Оленка сказала інше.
Я дзвоню, бо на дачі у мами розбирала старі речі. Знайшла твої конспекти і одну книгу Стругаців «Понеділок починається в суботу». Ти її, здається, втратив під час першої сесії. Я її тримала, а часу не було, щоб повернути.
Юрій мовчав. Він не памятав «Понеділка», лише графіки, котирування, контракти. Та щось у глибині памяті спалахнуло: захват і легка безумність від книги про звичайних чарівників. Тоді він мріяв стати таким же вченим, винахідником, творцем.
Я… подумала, голос Оленки задрімав, можеш забрати? Я продаю мамину дачу, розбираю все. Може, це тобі важливо?
Він міг сказати, що це дурниця, що кине книгу, а замість цього запитав:
Де ця дача?
У Стариці, біля річки. Ти ж був у нас раніше.
Юрій згадав запах костру, Оленку в простій сукні, їхні молоді розмови про майбутнє людства. Він вирішив: «Добре, дайте адресу, я заїду».
Їдучи своїм позашляховиком по вибоїнах сільської дороги, він відчував, ніби рухається не в просторі, а в часі. Дача була така, як у спогадах, лише паркан схилився, а половина ділянки заросла травою. Оленка вийшла на ґанок, майже не змінилась: без макіяжу, просте плаття, проникливий погляд, мудра усмішка.
Заходь, сказала вона, чай вже готовий.
За столом зі старим самоваром вона розповідала про своє життя: працює бухгалтером на місцевому заводі, живе недалеко від дачі, має доньку і навіть внука. Чоловік загинув у автокатастрофі. Для неї хмарочоси і біржові звіти це як з іншої планети.
Вона простягла йому потертую книжку в картонному переплеті. Сторінки жовтіли, на полях його юнацькі каракули. У грудях відчувся ледь стриманий укол хтось доторкнувся до давно мовчавшої струни.
Дякую, що зберегла, сказав він тихо.
А що робити? пожала плечима. Все зайве, не викинути важко. У цьому, здається, і вся сіль.
Ти не вважаєш, що все це марно? запитав він, з якоюсь жорсткістю. Прости, що так. Твоє тихе життя без подій… Ти колись жалкувала?
Оленка подивилась на нього без осуду, з легким смутком.
Масштаби різні, Юрко. Подивись. Підняла його до вікна. У дворі стояла стара розлогa яблуня, посаджена її дідом. Навпроти сарай, збудований батьком. Дочка грала під яблонею, а зараз внук бігає. Це й є її світ. Жаль? Ні. Просто живу і живу.
Юрій, спостерігаючи за яблунею, сараєм і простим будинком, зрозумів, що він збудував хмарочоси, а кореня не має. Він досяг всіх висот, та в його житті не було ні одного дерева, що зберігало б тепло його рук.
Він попрощався. Сьогодні мав важливу вечерю з інвесторами. Сів у машину, поклав на пасажирське сидіння потертку Стругаців і запустив мотор.
Вогні вечірнього Києва мерехтіли попереду, кликали вгору, та він вже не відчував себе соколом. Він був простим мандрівником, що загубився.
Вечері він не поїхав на ділову зустріч, а повернувся до новобудови, піднявся на двадцять другий поверх, підійшов до вікна. Унизу життя, чуже й незнайоме. Він дістав книжку, пройшов пальцями по шорсткій обкладинці і відкрив випадкову сторінку, де читав: «Щастя для всіх, даром, і нехай ніхто не залишиться образливим!». Він стояв довго, спостерігаючи, як гаснуть вогники великого міста, і вперше захотів не підніматися вище, а знайти одну-єдину точку на землі, де можна посадити дерево своє.
Наступного ранку в його голові щось переломилось назавжди.
Він обернувся до своєї стерильнобілої квартири: мінімум меблів, кілька дорогих картин, ідеальний порядок. Це місце не для життя, а для ночівлі між поїздками. Він візьмув телефон, на мить зупинився над кнопкою виклику секретаря, а потім набрав інший номер.
Алло, Оленко? Це знову Юрко. Пауза, підбирає слова. Ти не проти, якщо я ще ненадолго заїду? Хочу щось запитати.
У її голосі прозвучало легке здивування, вона погодилася.
Двагодини потім його позашляховик знову мчав по пилюжній сільській дорозі. На цей раз він не нажимав педаль газу, а їхав повільно, милуючись знайомими, проте забутими краєвидами.
Оленка чекала його на тому самому ґанку, знову подарувала тиху, незбурену усмішку.
Я думала, ти вже в місті, сказала вона. У тебе ж справи.
Справи почекають, відповів Юрко, і, не даючи їй відповісти, спитав: Продаєш дачу. За яку?
Вона назвала суму. Для нього це були дрібні гроші, лише копійки.
Купую, сказав він, але з однією умовою.
Оленка дивилася на нього з піднятими бровами.
Ти залишишся тут жити. Головою, керуючою. Не знаю, як це назвати. Я не можу бути тут постійно, та хочу, щоб це місце жило, мало душу, а я могла приїхати, коли захочу, і посадити дерево.
Він говорив розпливчасто, не так, як зазвичай, плутався у словах. Оленка мовчала, а в її очах він читав суміш недовіри, розгубленості і надії.
Юрко, ти в нормі? нарешті вигукнула вона. Навіщо тобі ця розвалюха?
У мене є хмарочоси, гірко посміхнувся він. А ось такого місця немає. Я купую не дачу, а точку відліку. Твоя відповідь?
Вона відвела погляд, подивилася на яблуню, на стежку до річки.
Добре, сказала вона тихо. Але з умовою: ти дійсно будеш приїжджати, саджати дерево і памятати, навіщо це треба.
Вони потисли руки, без нотаріусів і паперів. І вперше Юрко відчув, що підписав найважливішу угоду у своєму житті.
Він повернувся до міста, знову в своєму скляному вежовому будинку, підписував контракти, заробляв мільйони. Та вечорами підходив до вікна не для того, щоб відчувати перевагу, а щоб ментально переноситися до краю, де пахло яблунями і свіжострічковою травою.
Час від часу діставав потертку «Понеділок» і перечитував підкреслені рядки, написані колись юним, що вірив, що можна зробити всіх щасливими безкоштовно. Він почав розуміти, з чого варто починати.
Спочатку він приходив на дачу, як на інвестиційний проєкт: нотував у дорогому планшеті, складав списки, що треба відремонтувати. Оленка не заважала, варила варення, поливала грядки, а іноді, присівши в дверному косяку, спостерігала за цим незвичним діловим чоловіком у бездоганних черевиках, які поглинає сільська бруд.
Одного дощового вечора, коли він встиг покинути офіс, вони сиділи на кухні, пили чай із малиновим варенням. Розмова «застрягала» в ділових темах, а особисті питання Юрко ставив у барєр.
Тоді Оленка, не дивлячись на нього, тихо запитала:
Памятаєш, як ми на парі у Старикова сперечалися про Шекспіра? Ти доводив, що Гамлет не боягуз, а геніальний прокрастинатор. А я казала, що він просто нещасний хлопець.
Юрій відвів погляд від чашки, подивився на неї, ніби вперше. Не на бухгалтера, а на ту дівчину з вогняними очима.
Памятаю, хрипко сказав. І досі вважаю, що був правий.
А я що я, вона усміхнулася, і в кутках її очей зявились мякі зморшкипромені.
Він несподівано усміхнувся у відповідь. Це була не ділова, а справжня посмішка.
Згодом він приїжджав частіше, вже без планшета, а з книгами зі свого міського апартаменту, розкладаючи їх на полицях, які сам же колись відремонтував. Вони багато говорили: про прочитане, про прожите, про те, що колись здавалося важливим, а зараз стало ще важливішим.
Одного вечора він застукав її, читаючи книжку внуку. Малюк час від часу приходив на дачу. Оленка сиділа на краю ліжка, лампа золотила її обличчя, вона читала «Маленького принца», голос був тихий, заспокійливий, сповнений ніжності, і в грудях у Юрка зажурилося. Він стояв у дверях, не дихав, бо боявся зіпсувати цей мить. Тоді зрозумів, що готовий слухати її голос все життя.
Він став її помічником: спочатку незграбним, смішним, вчився рубати дрова, чистити раковину, підвязувати помідори. Оленка одразу приймала його, і він відчував себе не лузером, а першовідкривачем, що досліджує велику науку буття.
Настала перша зима. Він приїхав у канун Нового року, дача була вкритою снігом, з каміна линув дим, пахло ялинкою і печеними яблуками. Оленка накривала на двох стол, і, спостерігаючи за її руками, він зрозумів, беззаперечно: він нарешті вдома.
Він підбіг до неї ззаду, обійняв за плечі, притиснув щічку до її волосся. Вона затихла, потім розслабилася в його обіймах, притиснувши свою руку до його.
Залишайся, прошепотіла вона, ніби констатуючи факт.
Я ніде не підеш, відповів він. Це було найпростіше і найправдивіше рішення в його житті.
Вони говорили без упину, наздоганяли втрачені роки, ділилися страхами, надіями, розкривали старі рани. Він цілував її теплі долоні, вона гладила його сиві скроні. Це було не вибух, а спокійне полумя, що гріло їх до кінця.
Ранок зустрів його сонячним промінням у вікно. Оленка спала поруч, обличчя мирне. Юрій вийшов на ґанок, холодний, крижаний повітря, сніг сліпив очі. Телефон мигав десяток пропущених дзвінків від партнерів. Він взяв його, подивився ще раз і вирішив вимкнути.
Тепер він більше не був тим, хто парився над містом. Він став тим, хто, нарешті, пустив корені. І це була його головТепер Юрій зрозумів, що справжня висота це не хмарочос, а дерево, яке він посадив у власному серці.
