Я, Зоряна Дубіч, колись увійшла в шлюб з бідним хлопцем, і моя родина сміялася мені в обличчя, наче під час святкового гопака. Це сталося сім років тому, коли я одружилася з Іваном Ковальчуком, чоловіком без ні грошей, без машини, без квартири. Родичі не розуміли мене, підкидаючи підвірки сміху, бо в нашій уяві дівчина має мати уявлення про «принца», що блищить, ніби обкладинка журнала «Рутенія».
Але я мала свої критерії. Я не хотіла, щоб мій чоловік торкався алкоголю я знала, що це лише темний калейдоскоп, у якому діти бачать постійно запястого батька. Я шукала працьовитість, відсутність ліні, чесність. Матеріальне не грало ролі: чи є у нього «ГАЗ-24» або квартира в центрі Києва, це не було важливо. Я не походила з родини олігархів, тож не мала сенсу шукати те, чого сама не мала. Моя мати виховувала мене і брата у скромному будинку в селі під Харковом, без розкішних меблів і золотих ложок.
Іван і я були разом рік, поки не сказали «так» під прозвенінням дзвінків у нашій церкові в Славутичі, у присутності лише найрідніших родичів і кількох друзів. Ми живемо в будинку його батьків разом із мамою і братом, а наш шлюб це як спільний сон, де ми поступово вчимося розуміти один одного. Перше, коли я побачила його чоловічі сльози, було під час народження нашої дитини. Тепер у нашому гнізді двоє малечі, а Іван отримує гідну зарплату, хоча працює в галузі, далекій від академічних коридорів, у якій він раніше був професором в університеті в Дніпрі.
Спочатку ми орендували невелику квартирку у Львові, а зараз у нас вже є будинок у передмісті Києва, який ми купили за кілька мільйонів гривень. Життя не стало багатим у грошовому сенсі, але здоровя, сміх дітей і теплі ночі, коли Іван дзвонить, питаючи, чи не хочеться їм чогось поїсти, це наш скарб.
Іноді ми розбіжимося, як сон, коли дороги змінюються, проте ми говоримо про ці моменти, розвязуємо конфлікти, наче розкладаємо пазл з мрійними шматочками. Ми не мільйонери, а головне ми живі, здорові і щасливі. Сьогодні, сім років і пів року тому, я згадую той день, коли сказала «так», і розумію, що кохаю Івана все більше з кожним світанком. Його гра з дітьми, турбота про мене, його запитання: «Ти голодна?» це мелодія, що лунає в моїй голові, немов колискова.
З іншого боку, моя подруга Марина заміж за багатого чоловіка, спочатку все блищало, а потім він почав зраджувати, скаржитися, брати гроші у її батьків. Вона планує розлучення, та не хоче залишати дітей з батьком. Я розумію, що її шлях не мій, і я вдячна собі за правильний вибір. Бажаю всім жінкам, щоб вони кохали своїх чоловіків і відчували, що їх люблять, не глядаючи на розмір гаманця.
