Одарка летіла крізь кімнати, ніби намагаючись втиснути у старий чемодан усе, що залишилось у її душі. Її кроки билися в ритмі крику далекого козака, а повітря виривалося з легень, ніби шепіт вітрів над Дніпром. Руки ледь торкалися застібки, і кожна спроба була схожа на підводний крок у глибокій російській затоці.
Тільки годину тому задзвонив телефон з поліклініки у Харкові гудок був розлюченим, а голос головного лікаря звучав, наче він шукав у морі відповіді на питання про раптове звільнення. Її відпустили без зайвих слів, а в повітрі повисла невидима пелена нерозуміння, яку Одарка не мала сил розвязати.
Не стало потреби говорити. Слова, що мали литися, залишилися у крижаній гірській печері. У памяті спалахнула яскрава, тепер гірка палітра їхньої зустрічі в міському Лікарському центрі. Іскра, що спалахнула між ними, розгорілася в полумя, і вони швидко, мов дубові листя, уклали скромне, та щире, весілля. Після цього Одарка влаштувалася у поліклініці, і вони домовились: спочатку карєра, потім діти, спершу стабільність, потім усе інше.
Час тек як вода в річці, і раптом це стало «не до цього». Одарка мріяла почути в домі дитячий сміх, а чоловік лише відмахувався, згадуючи про нестабільність. Тоді в горлі піднявся важкий, гарячий клубок.
Її світ розтрощила підруга Ганна, та, що колись була сховищем усіх таємниць. Учора Одарка з крижаною ясністю зрозуміла, що Ганна ніколи не була справжньою. Її нічна зміна скасувалась в останню мить, і, відчувши можливість маленького сюрпризу, вона повернулася додому раніше. Увійшовши, вона застигла на порозі, ніби її вразила невидима хвиля.
З вітальні долинало сміху, мов дзвінкі кришталеві лялечки.
Ти мене щодня дивуєш, промовила Ганна, у голосі її звучала ніжність. Я й не уявляю, що придумуєш наступного разу!
Все лише для тебе, моя радість, відповів знайомий чоловічий голос, колись рідний. Ти мій всесвіт. Я готовий перекинути гори, аби бачити твою усмішку
Слова розтеклися, наче голка в серці. Одарка повільно відступила, залишивши двері напіввідкритими, і безшумно, ніби тінь, спустилася сходами.
Ту ніч вона провела без сну, сидячи в порожній ординаторській, дивлячись в одну точку. Роздирали душу думки, а на світанку зявилося холодне, чітке рішення: поїхати. Зникнути. Для всіх, хто її знав, для світу, що приніс стільки болю.
У неї був прихований притулок невеличкий, але міцний будинок у далекому селі на Поділлі, про який майже ніхто не чув. Після смерті матері вона переїхала до батька, а шлях до того краю був забутий. Тепер це забуття стало спасінням.
Через кілька годин валіза, наче живий істот, нарешті зібралася. Оглядала квартиру колись освітлену щастям, зараз сірою, мов болотна пастка, що поглинає віру в людей і кохання.
Від моєї душі тут не залишилось і сліду, прошепотіла вона, і ці слова стали вироком.
Через два дні Одарка вже була в селі. По дорозі викинула стару SIMкарту за 50 і купила нову, невідому нікому, аби ніхто не міг її відшукати.
Дім зустрів її глибокою тишею, ароматом старого дуба і сухих трав. Відчинивши скрипкі ворота, вона відчула легкість, майже невагу, ніби піднялась над полем підсолоджених соняшників.
Тут її ніхто не образить тут починається нове життя.
Два тижні пройшли, і Одарка поволі відновлювалася. Сусіди прості, щирі люди виявилися надзвичайно привітними. Вони допомагали, хто чим міг, без зайвих питань. Разом полагодили дах, викосили бурян. Тепло їхніх рук розтоплювало серце, біль відступав.
Але доля підготувала нове випробування. Одного ранку до воріт поретрувала бліда, схвильована сусідка Валентина.
Одарко, сьогодні не зможу допомогти з городом, у Марійки живіт крутиться, не вдається ні краплі води! Очі… бляклі, наче чужі!
Терміново потрібна крапельниця, сказала Одарка, лікарським голосом. У дитини сильне зневоднення, це небезпечно.
У нас навіть лікаря немає! розплакалась Валентина.
У Одарки була маленька, але добре укомплектована медична сумка. Вона підключила крапельницю, і за кілька годин Марійка трохи підвесилася, вже навіть посміхнулася.
Наступного дня про це знали всі: нова поселенка не просто міщанка, а справжній лікар. Приховувати професію стало неможливо.
Тоді Одарка зрозуміла, що не може відмовитись від покликання. Коли вона допомагає, у серці зявляється справжнє життя, наповнене сенсом.
Через місяць вона офіційно працювала у місцевому ФАПі, у тому самому пункті, куди ніхто не хотів залишатися довго. Це стало її притулком, можливістю втекти, почати нову сторінку.
На світанку її покликали до дівчинки з високою температурою. Двері старого будинку відчинив чоловік.
Доброго ранку, я Дмитро, представився він, трохи схвильовано. Допоможіть, будь ласка, моїй донечці.
Одарка коротко подивилася на нього: глибокі очі, спокійний голос, але в серці залишився замкнений замок.
Проведіть мене, відповіла вона, повертаючи професійність.
Дівчинка лежала під лляною ковдрою, бліда, гаряча, але довірлива, її великі блакитні очі дивилися прямо в душу.
У неї сильні хрипи, діагностувала Одарка. Потрібні ліки, їх треба купити в місті. Попросіть дружину, я поясню, як лікувати
Дружини немає, мовив Дмитро. Я сам виховую Орисю. Мами не стало, коли вона народилася.
Поглянувши на Орисю ще раз, Одарка відчула, як стискається грудна клітка. Світ здався несправедливим. Вона роками молилася про свою дитину, а тепер чужа маленька принцеса розтопила все, що, здавалося, вже згасло.
Ти одужаєш, маленька принцесо, ніжно промовила Одарка, торкаючись її лоба. Я про тебе подбаю.
Ориска лише ледь усміхнулася, усмішка коштувала більше, ніж будьякі слова. Дмитро кивнув з вдячністю.
Дозвольте підвозити вас додому, або забирати на роботу щодня ці дороги не для пішохода, сказав він.
Одарка хотіла відмовитись, та в його голосі була чиста щирість. Дівчинка вже назавжди оселилася в її серці.
Гаразд, погодилася вона. Дякую.
Час тек, село жило повільно, мов старий струмок. Одарка сиділа на старій лавці, тримаючи чашку ароматного травяного чаю. Неочікувано підбіг Дмитро, обійняв її за плечі і поцілував в щоку.
Кохана, прошепотів він, ти моя назавжди.
Вона усміхнулася, заплющивши очі, відчуваючи теплі руки. З ганку стрибнула Ориска, сміючись: Вибач, не моя, а наша.
Їхній сміх злився в одну дитячу мелодію щастя.
Через рік це був найспокійніший, найяскравіший період у її житті. Завдяки Дмитру та Орисці вона зважилась повернутись до Києва, підписати документи про розлучення. Колишній чоловік і Ганна вже жили разом, їх нічого не турбувало це було боляче, та одночасно визволювало. Вона підписала, вийшла з суду і більше не озирнулася.
Тепер її життя було іншим: наповнене новим змістом, довірою і світлом. Вона знову навчилась вірити людям, знову любити, і дозволила собі бути коханою.
Усе це щастя подарував старий сільський будиночок, який залишила їй у спадок мудра бабуся.
Одарка тихо зітхнула, поклавши руку на Дмитра.
У нас попереду ціле життя, посміхнулася вона, вдивляючись у його теплі очі.
Я люблю тебе, відповів він, стискаючи пальці. Ти моє натхнення, мій спокійний берег.
За вікном вечір обіймав небо персиковими та лавандовими відтінками. Тихий потік річки поруч ніс свої води, змиваючи колишні тривоги. У цій тиші народжувалась нова музика музика кохання, яке пережило біль. Дві душі, колись загублені, тепер зєдналися, щоб берегти одна одну.
І саме в цьому найбільша правда про справжній дім: його будують не з цегли, а з довіри, підтримки та безмовного розуміння.
