Що ти тут робиш, дідусю? Хочеш прогулятись? У твоєму віці я б сиділа вдома!
Олесь Петрович, вже не молодий, вирівняв спину, підняв шапку ще вище на лоб. Холодний вітер крав його щоки, проте він не крокував назад. Стояв на краю піщаної доріжки, у одній руці важко підвішена корзина з соломяним сітком, а в іншій готова схопити будьяку машину, що підїде до міста.
Не був це перший шлях, яким він йшов. Відтоді як Марічка, його кохана, опинилася в лікарні, він звик до сухого пилу, до нескінченного чекання, до болісного натяку часу. Але сьогодні щось інше стискало його серце.
Марічка була слабша, ніж будьколи, коли увійшла медсестра. «Ти маєш прийти», сказали їй, «завітай до нього, залишайся поруч». Коли хтось каже «треба приїхати», земля під ногами наче підвисає.
Він вийшов з будинку, не замислюючись. У корзину запакував чисту сорочку, рушник, кілька яблук і пляшку компоту, який Марічка колись варила, коли обоє ще були молоді. Вона писала: «Для коли я захворію, Олеже». Тепер цей компот був його мовчазним обіцянком, доказом, що він памятає кожен її клопіт, кожен кришталевий бурштин на полиці.
Автомобілі минавали рідко, жоден не зупинявся. Дехто поглядав на нього, ніби він сухе дерево на узбіччі, не людина з важким серцем. Хтось вивчав телефон, інші сміялися, кудись спішили, не маючи часу помітити старого з сіткою.
Раптом одна машина притупила хід. Олійко Петрович відчув, як його серце стискається. «Оце воно», подумав. Він крокнув вперед, стискаючи сітку до грудей. Скління опустилося, а в його очі зявилася молода, злегка усміхнена обличчя.
Що ти тут робиш, дідусю? Хочеш прогулятись? У твоєму віці я б сиділа вдома!
Голос був жартівливий, та гострий, мов бритва. Олекса відкрив рот, щоб відповісти: «Не гуляю, їду до хворої дружини», але молодий водій уже підняв скло і натиснув газ. Машина рушила, залишивши за собою хмару пилу й важку тишу.
На мить дід почув, як дорога вдарила його у груди. Поглянув на зморшені руки, на обтягнуті черевики, на стару сітку.
Можливо, я виглядаю, ніби той, хто більше не має куди йти, прошепотів він, відчуваючи вузол у горлі.
Тоді спогади про погляд Марічки, який шукав його у коридорах лікарні, про її шепіт: «Ти прийшов? Ти тут?», розквітли в його душі. За зморшками і роками, в її очах все ще жив той юнак, з яким він танцював на святкових вечорах колись давно.
Любов їх не шукала кілометрів, не зважала на зморшки. Вона лише била в серцях.
Олекса залишився на місці. «Не підемо, Марічко», сказав про себе. «Ти чекала на мене. Як же я можу не прийти?»
Час минав повільно. Хмари злипалися над полем, фарбуючи небо в сірий колір. Вітер посилювався, він притягав куртку ще ближче до тіла. Кістки скрипіли від холоду і віку, та він не рухався.
Лише вогонь фар автомобілів іноді освітлював його стомлене обличчя на мить, потім знову поглинає темрява.
Думав про дні, коли Марічка була тією, що доглядала за ним. Коли він приходив втомлений з поля, а вона стояла з теплим хлібом, ароматом свіжої буханки. Коли він захворів, вона не спала ночі, варила чай, прикладала компреси. Коли вона кликала його: «Не забувай про мене», він тільки сміявся: «Не турбуйся, старче, мене нічого не зламає».
Тепер вона була схвильована, а він, зі всією неміччю віку, хотів лише бути поруч, тримати її руку. Не мав ні ліків, ні освіти, ні сили. Мав лише кохання. І іноді кохання це найкращий засіб, яким можна допомогти.
Коли вже майже настала ніч, під’їхала інша машина. Фари осліпили його на мить. Двері відчинилися, і в білих халатах, під курткою, вийшла фігура.
Пане Олеже?
Голос був знайомим.
Так я вимовив він, вагавшись.
Доктор Пап, який доглядав Марічку, підходив з поєднанням здивування і суму.
Що ви тут робите в таку холодну пору?
Їду до Марічки сьогодні ніхто не захотів мені допомогти і я вже не можу чекати
Доктор зітхнув глибоко. Він бачив його сотні разів у коридорах лікарні, з його сіткою, спокійно сидячим у кріслі, очі прикріплені до дверей кабінету. Спостерігав, як його руки стискаються, коли стан Марічки погіршувався, і як його обличчя світиться, коли медсестра каже: «Сьогодні трохи краще».
Сідайте, будь ласка. Не залишайте мене тут.
Лікар обережно взяв сітку, ніби це найцінніший вантаж, і відкрив двері.
Олекса на мить замислився, ніби не вірив.
На мене?
На вас, пане Олеже. Я теж їду до лікарні. Підвезу вас.
У машині тепло охопило його, немов обійми. І вперше за той день його очі наповнилися сльозами, що тихо текли по склу.
Доктор нічого не питав про причину, чому не скористався автобусом, чому стояв у морозі. Він знав, що інколи питання ранять гірше, ніж холод.
Пане лікарю
Так?
Знаєте, Марічка весь час про вас говорить. Каже, що у вас добрі руки
Лікар усміхнувся.
Вона має добру душу, тому бачить добро навкруги.
Дорога до лікарні пройшла в мовчанні. Олекса стискав сітку до грудей, час від часу витираючи сльози з кутка ока рукавом. Думав, що, можливо, Бог ще не забув про нього. Що саме той автомобіль, що проїхав мимо, зупинився, коли в ньому був той, хто піклувався про Марічку.
У коридорах лікарні, під яскравим світлом, з сіткою в руках і кроками, що ставали легшими, він відчув, ніби вже не простий старий чоловік біля дороги. Він був чоловік, що виконує клятву: «Прийду до тебе, що б не сталося».
Коли увійшов до палати, Марічка одразу його побачила. Окі очі, змучені, засяяли, немов колись, коли він повертався з поля.
Ти прийшов прошепотіла вона.
Прийшов, кохана Як же я міг не прийти?
Він поставив сітку до її ніг і вийняв з неї довго збережений компот зі сливами.
Приніс тобі той самий компот, про який ти просила, коли сказала: «Коли я захворію, Олеже». Тепер ти хворієш, а ми будемо разом.
Вона посміхнулася, і сльоза блиснула в кутку очей не від болю, а від вдячності.
У той момент усі холодні дороги, усі відмова молодого водія втратили значення.
Бо старий Олекса зрозумів: світ повен людей, що проходять повз, не помічаючи. Досить лише одного доброго серця, і ти відчуваєш, що Бог не залишив тебе на узбіччі.
А його кохання до Марічки не потребувало автотранспорту. Воно самостійно знаходило шлях, через холод, втому, час. І завжди приводило його до її ліжка, до її погляду, до її серця, що все ще бється для нього.
Наступного разу, коли ти пройдеш повз літню людину з витягнутою рукою, згадай, що це може бути ти або твої батьки. Будь ти тим, хто зупиняє, а не тим, хто знімає пил.
Не забудь поділитися цією історією і залишити свою думку в коментарях.
