Прощення
Олеська народилась у забезпеченій родині. Тато директор великого заводу, мамка домогосподарка, що доглядає єдину донечку, прасує краватки тата й варить квашені огірки.
Дім їх стояв у невеличкому містечку Сокаль. Після школи Олесика поїхала в Київ навчатися. Там познайомилася з Олексієм, одружилася. Життя, здавалося, ідеально: спільний дім, хороша робота, душа в душу.
Тільки одного їх не тішило діток не було. Вони ходили до найкращих лікарів, навіть виїхали за кордон, і всі підтверджували: здоровя у них нічого. Коли черговий тест на вагітність знову дав негатив, Олесика розплакалася. «Скільки можна? Хто ж не хоче дітей? Бог дає їх тим, хто їх шукає».
У вихідний Олесика вирішила прогулятись у парку. Погода була чудова, пташки щебетали, навколо пахло життям, а в душі порожнеча.
На лавці вона помітила бабусю, що годувала горобців соняшниковими крихтами. Птахи кмітали навколо, і Олесика, посапуючи, сіла поруч.
Бабуся мовчки простягнула пакетик зі східцями, і дівчина розсипала їх птахам. Раптом захотілося поговорити. Олесика розповіла, що сумує безщенят. Бабуся уважно вислухала, не перебиваючи.
Скажи, Олесико, чи є в твоєму житті людина, яку ти могла образити і навіки про це забути? запитала вона.
Олесика задумалась і відповіла, що такої немає.
Ти впевнена? Можливо, ще в школі?
Шкільні роки Олесика не згадувала: нічого особливого, ніколи ні з ким не сварилась, була тихою і скромною ученицею. Однокласники після випуску давно розійшлися, і вона не знала, що сталося у їхньому житті.
Раптом її серце стигло, і спогад про один випадок спалахнув. У класі була дівчина Лада, яка жила з бабусею, бо батьки були бездомні. Лада була надзвичайно застенчива, трималася в кутку, її називали «блаженою». Часто дражнили однокласники, а вона лише молилася в тиші.
Інколи Лада дзвонила Олесці на домашній телефон і довго балачила про книги, фільми, домашні завдання. На школі Лада ніколи не підходила до неї, ніби соромилась. Олесці це підходило інакше її могли підколоти, що дружить з «блаженою».
Одного разу Лада прийшла до школи в светрі і спідниці замість уніформи. На переміні розстяглася блискавка, і вона закріпила її шпилькою. Хлопці, помітивши це, підкравалися ззаду, відривали шпильку, і спідниця впала на підлогу. Сміх рознявся, хлопці хихотіли. Олесика стояла і спостерігала, не втручаючись, хоч і шкода їй було.
Лада схопила спідницю, підбігла до річки і, не роздумуючи, стрибнула в холодну осінню воду. Холод був такий, що вона ледь не втратила свідомість. Пройшовший мимо чоловік витягнув її, накрив своєю курткою і викликав швидку.
Ладу довезли до лікарні, кілька днів вона провела у комі, потім прокинулась, але запалився запалення від переохолодження. У палату приходила лише бабуся. Однокласники про це майже не чули, а Олесика, хоч і планувала зайти, забула.
Лада більше не поверталась до школи, про неї казали, що вона пережила душевну травму. Олекса про неї вже нічого не чула.
Тепер спогад про Ладу став єдиним випадком, коли Олесика відчула сором за своє поводження, хоча вона її й не ображала. Вона хотіла розповісти бабусі про Ладу, та побачила, що та зникла, а голуби розлетілися.
Додому вона повернулася з ідеєю: поїхати в містечко дитинства. Батьки давно переїхали, тож там не було родичів. Наступного дня Олесика попросила звільнитися з роботи і поїхала. Мужеві сказала, що «батьки попросили» їх поїхати.
У Сокалі вона зупинилась у готелі й відразу рушила до будинку Лади. Нічого не змінилося, ніби вона повернулася в дитинство. Після довгих кляпань двері відкрила бабуся.
Олеся? Чого ти?
Доброго дня. Чи є Лада вдома?
А вона ж тут, вдома. Навіщо тобі?
Мені треба з нею поговорити, будь ласка, запроси її.
Заходь, якщо вже прийшла.
Олесика зайшла в кімнату. Лада сиділа спиною до неї, малюючи картину.
Ладо, привіт. Це Олесика Бойко, памятаєш?
Звісно, памятаю. Що тобі треба?
Олесика розповіла про своє горе, про бабусю в парку. Лада обернулася, і перед очима Олесіки зявилася зовсім інша, вже доросла жінка.
Олеся, я довго чекала тебе в лікарні, біля річки, кожен день. А ти і не згадала про мене. Я не ображена, що в школі ти не захищала мене, я знала, що тебе підхватить сміх. Але в лікарні була дуже погано, душевно, бо поруч були лише бабуся і ти. Я була ображена, і коли лікарі сказали, що дітей у мене не буде, я помислила, що й ти залишишся без дітей.
Лада підняла Олесіку з колін.
Прости мене, Олесика, за ті думки, за те, що не прийшла в лікарню. Я не відчувала злість до тебе, а лише біль. Я прощаю тебе і не тримаю образ.
Вони випили чай, побалакали, а Олесика поїхала, обіцяючи дзвонити. Душа її стала легшою.
Через три місяці вона купила ще один тест на вагітність. Коли на ньому зявилися дві лінії, вона не могла повірити очам і одразу подзвонила Ладі. Та раділа, бо думала, що вона винна в її безплідності. Потім Олесика повідомила чоловіка і батьків усі раділи. Вагітність пройшла без ускладнень, на світ зявилася донечка Аліса. Крестною для дівчинки стала Лада, і вона охоче згіднулася.
Як часто у гніві люди викидають погані слова, проклинають, бажають зла. Але це часто повертається, мов бумеранг, до того, хто це каже. Не бажайте зла, живіть у мирі й злагоді в серці.
