Старі листи
Коли листоноша перестав підніматися на поверх і став залишати газети й конверти внизу, біля підїзду, Ганна Петрівна спочатку обурювалася. Потім змирилася. Тепер її ранок починався з того, що вона спускалася сходами, тримаючи холодні поручні, і заглядала в стару зеленийяй ящик з відкритою дверцятами.
Ящик був ще з восьмидесятих, з облупленою фарбою, з вигнутим номером «12». Він скрипів, коли його відкривали, і Ганна Петрівна кожного разу думала, що колись він зовсім звалиться, і тоді де вона знайде листи Віри.
Листи надходили нерегулярно. Інколи через тиждень, інколи через місяць. Але надходили. Вузький конверт, акуратний схилений почерк, легкий аромат дешевого парфуму. Ганна Петрівна піднімалася назад, ставила чайник на плиту, сідала за стіл і відкривала конверт по шву, щоб не порвати папір.
Віра жила в іншому місті, за тисячу кілометрів у Києві. Колито вони ділили одну кімнату в студентському гуртожитку медичного інституту, разом зубрило анатомію і ділили одну банку тушкованого мяса. Потім у Віри почалося сімейне життя, у Ганни Петрівни робота в поліклініці, пізнє одруження, донька. Вони розїхалися, але не розійшлися. Листи підтримували між ними тонку, проте міцну нитку.
Віра писала про дачу, про сусідку, яка знову посадила не ті помідори, про сина, який все ще не вирішується залишити свою вічно незадоволену дружину. Про тиск, який «скаче, як коза», і про нові таблеточки, що їй виписали. Між рядків завжди відчувалася колишня Віра: смішлива, вперта, трохи іронічна.
Ганна Петрівна відповідала ввечері, коли в квартирі ставало тихо. Донька жила окремо, онук приїжджав у вихідні. У буднях лунало лише тикання годин, гуркіт ліфта за стіною і її ручка, що шуміла по паперу. Вона розповідала про поліклініку, де ще підробляла терапевтом на півставки, про сусідів, які вічно сварилися через паркування, про онука, що став «айтішником» і нічого толком не пояснював.
Їй подобалась сама процедура: вийняти чистий лист, вирівняти його, ментально обвести день, тиждень, вибрати, що розповісти Вірі, а що залишити при собі. Лист був немов маленький вечірній підсумок. Вона писала спокійно, вникаючи в кожне слово, ніби чула, як Віра його читає.
Одного разу онук, Сергій, прийшов до неї з коробкою в руках.
Бабусю, сказав він, виймаючи з коробки новий телефон, досить вже гратись з твоїм кнопковим. Пора в двадцять перший століття.
А я що, в девятнадцятому живу? відповіла Ганна Петрівна, але взяла телефон. Тонкий, важкий, скляний. Їй стало страшно навіть просто тримати його. Здавалося, упаде і все, мінус Сергієва стипендія.
Ти бачиш, все просто. Ось, дивись. Сергій провів по екрану, і той запала яскравими квадратиками. Ось це месенджер. Тут можна писати одразу. Хочеш голосом, хочеш картинками.
А пошта чим погана? усміхнулася Ганна Петрівна, та в очах її блиснула цікавість.
Пошта хороша, коли отримуєш листівку з Одеси. А тут ти можеш з Вірою спілкуватись щодня.
Він вже знав про Віру. Ганна Петрівна іноді читала йому вголос уривки її листів. Онук посміхався, казав: «Крута в тебе подруга». І якось сам собою вирішив, що і Віру треба порадувати.
Тільки Віра цим поморщилася Ганна Петрівна, підбираючи слово, телефоном не користується. У неї старенький кнопковий. Вона казала.
А внуки у неї є?
Є внучка. Віка. Студентка.
Ось, сказав Сергій впевнено. Значить, розберемося. Пишеш листа, просиш, щоб Віка допомогла. А я поки все налаштую.
Він поставив на стіл телефон, підключив до розетки, ввів якісь дані. Ганна Петрівна спостерігала, як світиться екран, як бігають смуги завантаження. Відчувала себе одночасно дурною і схвильною.
Вечором вона сіла за стіл, як звично. Але тепер поруч з листом лежав новий телефон. Він мовчки світив, показуючи час і погоду. Ганна Петрівна вийняла конверт, акуратно виписала адресу Віри і, зупинившись, в кінці підписала: «Віро, тут Сергій мені купив новий телефон, каже, можна листи через нього надсилати. Якщо у Віки будуть, нехай теж подивиться. Можемо і ми навчитися. Хоч я вже стара кішка».
Вона посміхнулася, перечитала, запечатала конверт і наступного дня опустила його в великий поштовий ящик біля підїзду не в свій зелений з номером, а в загальний, з прорізом для листів.
Відповідь прийшла через два тижні. Віра писала: «Ти, звичайно, відстаєш, а я ще далі. Віка сміється, каже, що все можливо. Приїхала на вихідні, показала на телефоні, як це робиться. Тож, Ганно, дивуй. Віка сказала, що коли я приїду до неї в місто, вона все налаштує. Або й сама приїде. Уявляєш, я буду писати тобі повідомлення. Як молодь».
Ганна Петрівна засміялася. У листі відчувався той самий азарт Віри, з яким вона колись вчилася їхати на мотоциклі колишнього чоловіка.
Через місяць онук прийшов знову, сів поруч і терпляче показував, куди натискати, куди дивитися.
Ось, сказав він, це чат. Тут будуть ваші повідомлення. Спочатку я додам себе, потренуємось.
Він ввів кілька фраз. Телефон тихо задзвонив, екран спалахнув. Ганна Петрівна здригнулася.
Не бійтеся. Це просто сповіщення. Натискайте сюди.
Вона натиснула, побачила слова: «Привіт, бабусю! Це тренування». Знизу була порожня рядок.
Сюди пишіть відповідь, сказав Сергій. Натискаєте ці букви.
Пальці Ганни Петрівни тремтіли. Вона повільно ввела: «Привіт. Бачу». Помилково вийшло «виху». Сергій засміявся, та одразу виправив.
Нічого, виправимо. Ось так. Він стер букви, показав, як поставити правильні.
До вечора вона вже могла самостійно відкрити чат, написати коротку фразу, відправити. Голосові повідомлення її лякали, та Сергій сказав, що це пізніше.
Віра зявилася в месенджері на початку осені. На екрані зявилося нове повідомлення від незнайомого номеру: «Ганно, це я. Віра. Віка налаштувала. Привіт з нашого болота».
Ганна Петрівна довго дивилась на ці слова. Здавалося, Віра тепер дуже близько. Не на відстані листа, не за тисячу кілометрів, а десь тут, за стіною.
Вона ввела: «Віро! Я тебе бачу. Точніше, читаю. Як ти?» і відправила, затамувавши подих.
Відповідь прийшла через хвилину. Це було незвично. Не тиждень, не два. Хвилина.
«Жива, поки. Тиск шалений, та я його не боюся. А ти? Сергій тебе мучить своїм прогресом?»
Вона засміялася і написала про Сергія, про свою поліклініку, про сусідку, яка знову сварилася з управлінською компанією. Пальці плуталися, іноді букви вийшли дивними словами, та Віра все розуміла. Час від часу Віра ставила в кінець фрази смайлик жовте коло з усміхненим обличчям.
Це смайлик, пояснив Сергій, підглядаючи через плече. Типу посміхається.
Ганна Петрівна кивнула. Вирішила смайликами не користуватись. Здавалося, це чужа мова. Але іноді, коли Віра надсилала особливо колку шутку, рука сама тягнулася до маленької рожі.
Переписка пішла бойко. Вранці Ганна Петрівна перевіряла телефон, як раніше перевіряла поштову скриньку. Після обіду, у перерві між прийомами, під крадьовим поглядом заглядала в екран, щоб прочитати чергове повідомлення Віри. Вечорами вони могли обмінятись десятком коротких реплік.
Швидкість спілкування виявилася дивною. Радісною і тривожною одночасно. Те, що раніше розтягалося на сторінки і тижні, тепер вміщалося в пару рядків. Не встигла Ганна Петрівна подумати, як вже відправила.
Одного разу Віра написала: «Уявляєш, мій сусід по дачі підкатує. Старий кляч, та очі ще біжать. Прийшов вчора з яблуками. Каво каже, давай разом чай пити. А я йому: тиск, не можу хвилюватись».
Ганна Петрівна нахмурилася. Вона згадала, як Віра скаржилася на самотність. І як одночасно язвично згадувала про вдовців, які «шукають безкоштовну няню».
Вона ввела: «Слідкуй, щоб не злізло тобі на шию. Потім не відстосуєшся. Вони всі такі». Відправила, навіть не перечитавши.
Відповідь прийшла майже миттєво: «Дякую, що так високо думаєш про всіх чоловіків за 70. Я, між іншим, сама розберуся».
Ганна Петрівна відчула, як щось прокололо її нутро. Вона хотіла написати: «Я просто переживаю», та зупинилася. Екран світив, показуючи останнє повідомлення Віри без смайлика.
Вечір приніс ще одне повідомлення: «Загалом, ти ніби радуєшся, що у мене нічого не вийде. Щоб я в старості листувалась з тобою й ніде не діставалась».
Ганна Петрівна уставилася на ці слова. Їй стало жарко. Вона відклала телефон, підійшла до кухні, налила собі чай. У голові гулівшало. Чи радіє? Вона, що кожного разу, коли Віра писала про болячки, не спала половину ночі, уявляючи найгірше.
Вона повернулася до столу, сіла, відкрила чат. Пальці тремтіли. Ввела: «Ти не права. Я за тебе боюся. Я знаю, як вони люблять, щоб їх годували і лікували, а потім йдуть до іншої. Я бачила таких на роботі». Натиснула «відправити».
Відповіді не було. Жодної хвилини, жодної години. Телефон стояв на столі, час від часу тихо вібрував від інших сповіщень, а від Віри тиша.
Ночами Ганна Петрівна прокидалася кілька разів, вмикала екран, дивилася на порожній чат. Вранці пішла в поліклініку, як завжди, проте думки весь час поверталися до цих слів. Радість? Сиділа там, у себе, і думала, що я, Ганна, хочу їй зла.
Днем телефон пискнув. Ганна Петрівна здригнулася, відкрила. Це був Сергій: «Бабусю, як справи? Не забула телефон?» Вона коротко відповіла: «Все гаразд. На роботі. Пізніше подзвоню».
Від Віри все ще нічого.
Третій день Ганна Петрівна не витримала і набрала номер Віри. Довгі гудки. Хтось не підняв трубку. Вона поклала телефон, знову набрала. Ті ж тишина.
«Може, уїхала на дачу, звязок немає», намагалася вона себе заспокоїти. Але тривога лише росла.
Вечором, коли вже майже вирішила написати довге вибачальне повідомлення, на екрані спливло сповіщення. Нове голосове.
Вона обережно натиснула на трикутник. Спочатку був якийсь шум, потім голос Віки, внучки Віри.
Ганна Петрівна, добрий день. Це Віка. Бабуся в лікарні. Стала напад. Зараз у реанімації, та вже краще. Я знайшла ваш номер у її телефоні. Вона просила передати, що не сердиться. І що напише, як тільки зможе. Пробачте, що так, через запис. Я зараз між відділеннями, не можу говорити.
Голос задрімав, запис обірвався.
Ганна Петрівна сиділа нерухомо, доки голос Віки не замовк. Потім піднялася, знайшла в шафі стару папку з конвертами, взяла чистий лист. Сіла за стіл. Рука сама виписала: «Дорога Віро»
Вона довго писала, докладно. Про те,Її лист, покладений у зелений ящик, став символом незламної дружби, що пережила і листи, і повідомлення, і час.
