Він завжди відчував, ніби жив не на своїй дорозі, наче головний поїзд вже давно від’їхав, а він лише біляї стоїть. Ранок, маршрутка, склад будматеріалів на околиці їхнього маленького містечка, важкі котушки утеплювача, накладні, обід у їдальні суп і гречка, вечірній телевізор і рідкісні зустрічі з друзями у барі біля автовокзалу. Йому було тридцять три, звали його Андрій, і всі вважали, що його справи впорядковані.
Він орендував кімнату в старій цегляній будівлі навпроти школи, в якій колись навчатись. Господарка суха пенсіонерка пані Олена, що жила в сусідній кімнаті, постійно розповідала про хвороби та ціни в аптеці. Андрій слухав лише півслуху, кивав, думаючи про інше. Над ліжком висіла вицвіла плакатка з видом великого міста скляні вежі, міст, річка, вогні. Плакат він купив ще після армії на ринку і носив із собою в кожну орендовану квартиру. Іноді, коли лягав спати, уявляв себе на цих вулицях, незнайомим, вільним, ніби турист або герой кіно.
Реальність була простіше. На складі його вважали кладовщиком, зарплата приходила з затримкою, начальник підвищував голос, а друзі все частіше говорили про кредити та іпотеку. Одного вечора, коли пані Олена знову скаржилася на тиск, Андрій помітив, що майже не чує її. У ньому зростав невисловлений план, мов свербіж, що не дає спокою.
Через тиждень він придбав квиток потягу до столиці. На роботі сказав, що звільняється і знайшов кращу пропозицію в логістиці. Начальник лише знизав брови і побажав удачі. Пана Олену повідомив, що їде «зарахувати», вона лише розмахнула руками, не сперечаючись. У Андрія залишилось небагато: пара сумок з одягом, старий ноутбук, кілька книжок. Плакат зі зображенням міста він акуратно склав і поклав зверху.
У потязі він сидів біля вікна, спостерігаючи, як за склом змінюються поля, окремі села, заправки. У голові малювалися картини майбутнього: знайде роботу спочатку вознице чи курєром, потім щось краще; зніме кімнату в центрі, ходитиме в кафе, на концерти, можливо, зустріне когось. У великих містах, як він вважав, все так само трапляється само собою.
Коли потяг під ранок вїхав у Київ, Андрій притиснув лоба до скляного панелi. За вікном простягалися сірих багатоповерхівок, розвязки, рекламні щити. Небо було низьке, свинцеве. На перон його вразив холодний вітр і запах залізничного парфе з дешевим кавом з автоматів. Люди кинулись, тягнучи валізи, розмовляючи по телефону. Ніхто його не чекав.
Вийшовши на площу перед вокзалом, він на мить розгубився: машини, трамваї, гучні оголошення, люди, що обминають його, ніби перешкоду. У кишені лежала роздрукована бронь дешевого хостела в центрі, куди він планував добратися метро. Андрій дістав зі схову складений план ліній, надрукований ще вдома. Кольорові гілки перепліталися, станції з незнайомими назвами зливалися в узор. Потрібно було знайти свою, з довгим складним словом.
У метро спустився, трохи штовхаючись у натовпі. Ваґон був переповнений, теплий, пахло людським потом і парфумом. Голоси зливалися в гуркіт. Андрій тримався за поручень, вивчаючи назви станцій, що бігли по стінах. Через хвилювання піднімався захват ось воно, відчуття, про яке мріяв: він крихка точка в безмежному місті, і все лише починається.
Хостел виявився у провулку недалеко від кола. Стара будівля з облупленою штукатуркою, залізна двері з кодовим замком, в середині вузький коридор з лінолеумом і запахом прального порошку. Адміністратор худий хлопець з хвостиком, оформив його за паспортом, видав ключ від ячейки і показав койку у спільній кімнаті на вісім осіб. Над кожною ліжком висіла шторка, на тумбочці настільна лампа.
Перші два дні Андрій бродив містом, намагаючись запамятати вулиці. Шукав вакансії телефоном, дзвонив за оголошеннями. Йому казали, що передзвонять, чи просили надіслати резюме на email. Ноги ввечері гуділи, у кишені помітно худшала пачка гривень. У вечірньому хостелі він лежав на своїй койці, слухав хропіння сусіда, сміх компанії з іншої кімнати і думав, що поки все йде нормально. Так і має бути.
Третнього дня він поїхав на співбесіду в логістичну компанію, офіс якої розташувався в бізнесцентрі біля Дніпра. Його зустріла дівчина в строгій блузі, задала кілька питань, переглянула його трудову книжку. Пообіцяла дати рішення протягом тижня. Андрій вийшов з будинку, трохи постояв біля скляних дверей, дивлячись на воду, і вирішив пройтись пішки до метро.
Дощ почав капати, він підняв воротник куртки і прискорив крок. На розі, біля вітрини з абстрактними картинами, він зупинився. Внутрішнє галерея. Білі стіни, яскраве світло, люди з келихами вина. За склом стояла висока жінка в чорній сукні, що сміялася, відкидаючи голову. Андрій затримався, наче перед телевізором. У його селі такі галереї не було картини вішали лише в будинках культури, і то старі, запилені.
Коли він вже хотів іти далі, двері галереї розчинилися, і на тротуар вийшла ця жінка. Вона закурила, прикривши вогник долонею. Коротке світле волосся зібране в неохайний пучок, на шиї блищала тонка ланка. Вона помітила, що Андрій дивиться, і усміхнулася кутком губ.
Заходьте, сказала вона. Відкриття. Вхід вільний.
Андрій спантеличився, але зайшов.
Я не в краватці, мабуть, пробурмотів він, поглянувши на джинси і куртку.
Не переживайте, запищала вона, збираючи попіл. Дресскод тут не потрібен. Я Олена. А ви?
Андрій.
Приємно. Підемо, Андрію. Художник радий зайвій парі очей.
Вона взяла його за лікть, легко, як старого знайомого, і потягнула всередину. Ніс ударив запах вина і чогось пряного, змішаного з ароматом свіжої фарби. Люди стояли групками, обговорювали роботи, сміялися. На стінах висіли великі полотна з розмитими силуетами людей у місті. Обличчя були розмазані, лише вогні, вікна і фігури. Андрій зупинився перед однією картиною і відчув, ніби дивиться на себе зі сторони.
Сподобалось? запитала Олена, теж глянувши на полотно.
Дивно, відповів він чесно. Трохи страшно.
Це добре. Страх чесна реакція, сказала вона, повертаючись до нього. Ви тут один?
Так. Я недавно приїхав. З області.
Зрозуміло. В її погляді блиснула цікавість. Що ви робите в нашому суворому місті?
Працюю ну, шукаю. Раніше був кладовщиком.
Романтика, усміхнулася Олена. Я куратор. Працюю з художниками, проєктами, галереями. Це моя «пісочниця».
Вона простягла рукою в простір, позначаючи його.
Вам пощастило, що зайшли. Сьогодні, можна сказати, мяке занурення в культурне середовище.
До них підбіг чоловік у чорній сорочці, з сивою бородою; Олена представила його як автора виставки. Вони обмінялися кількома фразами, художник пожимав Андрію руку, кивнув і перейшов до інших гостей. Олена залишилась поруч.
Ви давно мріяли приїхати? спитала вона, наливаючи у пластиковий стакан біле вино і простягнувши Андрію.
Давно. Планував, але він замовк. Щось не складалося.
А тепер склалося, відповіла вона, уважно дивлячись на нього. І що ви хочете тут знайти?
Не знаю. Щось інше. Не так, як там.
Інше тут знайдеться, усміхнулася Олена. Питання лише, чи готові ви до цього «іншого».
В її голосі не було насмішок, лише легка втома. Після цього її запросили, вона вибачилась і пішла до групи гостей, розповідаючи, сміючись, обіймаючи. Андрій залишився біля стіни з картиною і стаканчиком у руці. У нього всередині гуділо. Він відчував себе чужим, та одночасно причетним до чогось, що раніше бачив лише у фільмах.
Він збирався йти, коли Олена знову з’явилась, ніби не зникала.
Є плани на вечір? спитала вона.
Ні. Тільки повернутися до хостела.
Скучно звучить, скривила губи Олена. Давайте краще підемо з нами на afterparty. Буде музика, люди, знайдете когось, можливо, роботу. Тут усе через знайомства.
Андрій вагавався. У голові промайнула постать господарки кімнати, її слова про «великі міста, де людей обманюють». Але поруч стояла Олена впевнена, жива, ніби з іншого світу. Він кивнув.
Добре.
Вони сіли в таксі і поїхали до старого маєтку, перетвореного на клуб. Внутрішність була темна, грала електронна музика, спалахували вогняні спалахи. Люди пили, танцювали, курили на сходах. Олена провела Андрія по залам, познайомила з кількома людьми, назви яких миттєво злітали у його голову. Йому наливали вино, потім щось міцніше. Голова ставала легкою, кордони розмивалися.
Бачиш того хлопця біля бару? прошепотіла Олена, нахилившись до його вуха. Це колекціонер. Купує молодих, ще не розкручених. Йому важливо, щоб усе виглядало як сказати переконливо.
Вона говорила про художників, гранти, спонсорів. Про те, як усе крутиться навколо звязків, вражень, історій, які вмієш розповісти про себе. Андрій слухав, намагаючись не загубитися у цьому потоці слів. Йому здавалося, що він потрапив за лаштунки великого спектаклю.
Ближче до ранку він вийшов на вулицю, щоб вдихнути. Повітря було вологе, асфальт холодний. Олена вийшла за ним, закурила.
Ну як, не шкодуєш, що пішов? запитала вона.
Ні. Він присклався до стіни. Дивно, але цікаво.
Привчайтеся, виплюнула вона дим. Місто чи жує тебе і випльовує, чи ти вчишся його жувати сам.
Вона сказала це майже беземоційно, ніби повторюючи чужу приказку. Потім уважно подивилася.
Слухай, Андрію. Ти мені подобаєшся. Ти справжній. Це рідкість. У мене є ідея. Можеш допомогти, а й сам вигодиш.
Він насторожився.
Яка ідея?
Поки нічого, ти втомився. Завтра розкажу. Дай номер, запишу в телефон. Вона ввела його цифри. Тільки не зникай. У цьому місті зникнути простіше всякого.
Наступного ранку Андрій прокинувся в хостелі з важкою головою. Памятались шматочки ночі: світло, обличчя, сміх, фрази про гранти та бюджети. На тумбочці мигав телефон. Повідомлення від Олени: «Вечором зайди в галерею. Є розмова».
Днем він знову дзвонив у вакансії, ще раз прийшов на співбесіду в складську фірму. Там йому запропонували нічну зміну за невелику плату. Він сказав, що подумає. Грошей залишалося мало, а стабільної роботи все ще не було.
Вечором він прийшов у галерею. Там було тихо, майже без відвідувачів. Олена сидІ тоді Андрій зрозумів, що справжня цінність життя не в грошах чи зовнішньому успіху, а в сміливості залишатися собою, навіть коли місто кусає.
