Свекруха запропонувала переїхати в її квартиру одразу видно, не з проста
Дуже вам дякуємо, дуже щедро. Але ми відмовимось.
Обличчя свекрухи витягнулося, мов сметана на сонці.
Це ж чого так? Горді занадто?
Та ні, просто у нас свій уклад налагоджений. Дітям у середині року школу міняти це ж стрес. Ну і ми звикли. У нас ремонт новий, все свіже.
А у вас Ярина зробила паузу, намагаючись підшукати слова, але вирішила не ходити кругами. У вас усе спогади, речі дорогі.
Діти малі, щось зламають чи вимажуть. Навіщо нам ті нерви?
Коли Ярина повернулась з роботи додому, чоловік стояв у коридорі, наче щойно зловив маршрутку і чекає кондуктора.
Ярина роззулася, мовчки пройшла до спальні, там переодяглась і рушила на кухню. Чоловік, мов тінь, поплентався позаду.
В Ярини урвався терпець:
Знову заведеш ту пісню? Я ж казала: ні!
Богдан тяжко зітхнув.
Мама сьогодні знов дзвонила. Каже, що тиск стрибає. Там їй важко дідо з бабцею зовсім немічні, вередують, як діти. Вона сама не справляється.
І що? Ярина відпила ковток крижаної води, намагаючись вгамувати роздратування. Вона сама обрала ту дачу.
Здає квартиру, має гроші, повітря свіже. Їй там подобалось.
Подобалось, поки здоровя було. А тепер бідкається, що їй нудно, важко. В загальному Богдан набрав повітря в груди. Вона запропонувала нам переїхати до неї. В трикімнатну.
Ярина округлила очі на чоловіка й гугняво відповіла:
Ні.
Чого одразу “ні”? Ти навіть не дослухала! Богдан розвів руками. Подумай: район казка! До твого офісу пятнадцять хвилин, до мого двадцять.
Школа там гімназія через дорогу, садок у дворі. Пробки, як страшний сон, забудемо!
А цю квартиру здамо іпотека сама себе покриває, ще й копійка лишиться!
Богдане, ти себе чуєш? Ярина впритул підійшла. Ми тут живемо вже два з половиною роки.
Я ж під кожну розетку місце сама вибирала! В дітей друзі в сусідньому підїзді.
У нас тут дім. Наш!
Та яка різниця, де жити, якщо ти сюди приїжджаєш тільки поспати? По дві години додому їдемо! огризнувся він. Там сталінка, стелі три метри, стіни як фортеця, сусідів не чути.
Та той ремонт там ще з часів, коли я в школі була, відрізала Ярина. Ти забув, як там смердить? І це не наш дім, а Анни Миронівни.
Мама сказала, що не буде втручатись. Вона на дачі залишиться, тільки буде знати, що квартира під наглядом.
Ярина гірко всміхнулась.
Богдан, ну в тебе память, як у карася з базару. Згадай, як ми цю квартиру купували.
Чоловік поглянув убік звісно ж, згадав. Сім років тинялись по чужих малосімейках, відкладали кожну гривню.
Як накопичили на перший внесок, Богдан побіг до матері. План був шикарний: розміняти її простору трійку в центрі на затишну двійку для неї і щось сучасне для нас.
Анна Миронівна тоді кивала, усміхалась: “Та ви ж молоді, треба розширюватися.
Вже й варіанти підшукали, вже й мріяли. А потім, у день поїздки до рієлтора, вона й подзвонила.
Памятаєш, що вона сказала? Ярина не вгамовувалась. Подумала Мій район такий престижний, сусіди професори.
Куди я поїду у вашу новобудову до робітників? Ні, не хочу.
Ото й довелося нам у банк, іпотеку брати під шалений відсоток, купили це житло за пять кілометрів від Окружної. Своїми руками, без її еліти.
Ну, помилилась вона тоді, злякалась змін вік же, буркнув Богдан. Тепер вона по-іншому говорить. Самотньо їй, хоче, щоб онуки поруч були.
Онучата? Вона їх бачить раз на місяць, як ми приїжджаємо з пакетом їжі. І через півгодини вже ойкає, що від галасу у неї мігрень.
На кухню вбіг шестирічний Артемко, за ним пленталась чотирирічна Соломійка.
Мамо, тато, ми їсти хочемо! верещав Артемко. А Соломійка мій літак зламала! Я три години будував, а вона уламала
Неправда! пищала Соломійка. Він сам впав!
Так, мити руки сідати за стіл. Папа макарони зварив?
Зварив, пробубонів Богдан. І сосиски.
Поки діти гупали стільцями, а Ярина розкладала тарілки, балачка стихла. До неї повернулись уже вночі, як лягли спати.
***
У суботу довелося їхати на дачу Анна Миронівна сама задзвонила зранку зі стогоном, ніби лікарня вся ледь дихає: у діда ліки скінчились, а їй серце жме.
Їхали годину з хвостиком. Анна Миронівна зустріла їх на ґанку. У свої гарних шістдесят три вона виглядала, як досвідчена леді: зачіска, манікюр, на шиї шовкова хусточка аж кокетлива.
Ох, дочекався, простягнула щоку для поцілунку. Яриночко, ти трохи поліпшала, чи блузка така?
І вам доброго дня, Анно Миронівно. Блузка просто вільна, Ярина вже звично мовчки проковтнула шпильку.
Зайшли в дім. У вітальні батьки свекрухи, сидять мимохідь перед ящиком, по телевізору Я досі дивуюсь.
Ярина привіталась, а ті й від екрана не відірвались.
Чаю будете? спитала Анна Миронівна на кухні. Печиво маю, правда, змокло вже трохи Я до магазину не ходжу, ноги болять.
Ми привезли торт, Богдан поставив коробку. Мамо, давай до справи. Про квартиру ж нам
Свекруха аж засяяла.
Та, Богданчику, та. Нема вже сили тут сидіти. Тут, звісно, повітря, природа, батьки турбота.
Але взимку? Смертна нудьга. А квартира стоїть пусткою, чужі люди нищать усе, душа болить!
Мамо, орендарі нормальні, сімя! вставив Богдан.
Нормальні! пирхнула вона. Якось забігла фіранка висить ліворуч, запах якийсь не мій.
Думаю: чого ви там на околиці мучитесь, переїздьте до мене. Місця вистачить на всіх.
Ярина переглянулась із чоловіком.
Анно Миронівно, а ви самі де житимете? спитала прямо.
Свекруха підняла брови.
Як де? Тут, із батьками. А може, колись і на квартиру, перевідати, аналізи поздавати: у мене в нашій поліклініці всі свої.
Іноді це як? уточнила Ярина.
Та як вийде. Може, пару разів на тиждень. А як погода не та й на тиждень залучуюсь. У мене ж там моя кімната, спальня.
Дітей туди не запускайте! Дайте їм зал а моя хай стоїть. Що ж може статися
Ярина стисла губи.
Тобто, ви нам пропонуєте трикімнатну, але щоб кімнату не займали, а ми вдвох із дітьми тісно жили?
Не займати? здивувалась свекруха. Користуйтесь, аби речі мої не рушили. Й сервант не чіпайте. Там кришталь! І книги!
Богданчику, чуєш бібліотеку не чіпати!
Богдан занервував.
Мамо, якщо ми переїдемо треба ж якось дитячу зробити, ліжка
Ліжка? Там диван чудо ще з тих часів, тато купляв. Нащо витрати?
Ярина підвелась.
Богдане, вийдемо на хвилинку?
Вона вийшла, не чекаючи чоловіка. Богдан за нею слідом, заглядаючи винувато в двері.
Ти чув? прошипіла Ярина. “Диван не чіпати”, кімната її, приїду на тиждень Тобі не ясно, до чого це?
Ярко, вона змін боїться
Ні, Богдане. Ми просто будемо їй квартиру безкоштовно стерегти! Диван не пересунеш, шафу не поміняєш.
Вона прийде з власними ключами і вчитиме мене, як фіранки вішати й борщ варити!
Але ж до роботи ближче несміливо спробував Богдан.
Мені все одно, я краще дві години в заторі, але вдома буду господинею.
Богдан дивився на залатані черевики. Він зрозумів. Звісно ж. Просто лінь спростила все в голові.
І ще одне, Ярина склала руки на грудях. Згадай, як нас покинула із тим розміном. Бо престиж важливіший був.
А тепер їй нудно. Хоче, аби ми були під боком, щоб пиляти.
У цей момент двері відчинились, вийшла Анна Миронівна.
Що то ви там шепочетеся?
Ярина повернулася.
Ми не будемо вам створювати незручностей. Не переїдемо.
Ой, дурниці, пирхнула свекруха. Богдане, що ти мовчиш? Жона сказала ти підтакуєш?
Богдан підняв голову.
Мам, Ярина права. Ми не переїдемо. У нас є дім.
Анна Миронівна стисла губи. Визнала поразку, але не подала вигляду.
Ну й даремно. Я ж як краще хотіла. Думала, допоможу. А ви Живіть, крутитесь у своїх заторах. Тільки потім не нарікайте.
Не будемо, пообіцяв Богдан. Ми поїхали, мамо. Треба ще щось із ліків привезти?
Мені нічого від вас не треба, вона зітхнула і гордо захлопнула двері.
Додому їхали мовчки. Затори на вїзді у місто розійшлись, але навігатор показував червоний смужок біля їхнього району.
Сердишся? спитала Ярина на світлофорі.
Богдан похитав головою.
Ні. Уявляю, як Артемко скаче на тому татовому дивані і в мами інфаркт. Ти права, це була би катастрофа.
Я не проти допомагати твоїм, мяко сказала Ярина, поклавши руку на коліно. Продукти привеземо, ліки. Якщо буде зовсім важко знайдем сиділку. Але жити ми будемо самі.
Дистанція це запорука добрих стосунків.
Особливо з моєю мамою, пирхнув він.
***
Звісно, образу Анна Миронівна затаїла.
Виявилось, вона вже й орендарів виселила так була впевнена, що син із невісткою переїдуть.
Майже місяць мордувала Богдана дзвінками.
Богдан витримав на провокації не повівся. Як виявилось, сказати “ні” інколи не так уже й складно, якщо на кону спокій у своєму домі.
