Повернення
Валерія відчула себе зле ще на платформі.
Вона ледве встигла підбігти до смітника, і тепер, похилившись, стояла над ним, відчуваючи, як дороге пальто зачіпає брудний, обледенілий чавун
Дівчино, вам не добре? пролунав теплий, знайомий львівський говір.
Прошу, залиште мене
Валерія випросталася. Навколо, як у німому кіно, рухалися люди у пуховиках, з торбами-авоськами, з мішками картоплі.
У повітрі стіяв запах дизелю, дешевих цигарок та тієї особливої провінційної затхлості, від якої у Валерії завжди починалася мігрень.
Вона ненавиділа це місто. Ненавиділа чистою, прозорою ненавистю людини, що пятнадцять років тому втекла звідси й зробила все, аби забути дорогу назад.
Задзвонив телефон.
Тато.
Лєро, ти де є? Я підїхав на машині, зустрічаю тебе.
Я сама доїду на таксі, твердо мовила вона. Не треба мене зустрічати. Скажи адресу лікарні.
Та мама вже вдома. Вчора виписали. Тиск впав, кажуть: лікуйте вдома. Я приїду по тебе
Вдома? Щелепи Валерії стиснулися. То я сюди їхала через якусь дурницю?
Лєро, не злися. Мама тебе чекає. Вона пиріжків напекла
Яких пиріжків, Боже мій?!
Вона роздратовано вимкнула телефон.
***
Будинок, де вона виросла, став ще меншим.
Валерія стояла у підїзді, дивилася на пошарпані двері, оббиті дерматином. Сусідський кіт вже терся об її ноги, лишаючи на чоботах свою шерсть. Пахло борщем, котами і ще чимось солодким. Завжди тут так пахло.
Вона ввійшла без стуку.
Мама сиділа на кухні. Маленька, сива, у поношеному халаті, з-під якого виглядала нічна сорочка.
Побачивши доньку, вона підняла руки, і на обличчі зявилася щаслива і водночас винна посмішка, так що Валерію аж пересмикнуло.
Валерочко, донечко! Я думала, ти до вечора…
Я ж просила не брехати. Валерія навіть не зняла чоботи, так і стояла у коридорі. Ти розумієш, що через тебе у мене контракт під загрозою? Я ніч у потязі провела, щоб у реанімації тебе побачити, а ти пиріжки печеш?
Мама схилила плечі.
Лєро, вибач. Я не хотіла тебе лякати. Ну тиск Я скучила…
Це так називається збрехала. Валерія зняла чоботи, кинула їх у куток. Гаразд. Де твій тонометр? Виміряємо тиск, і я поїду у готель. Я тут ночувати не буду.
Доню, залишся…
Мам, у тебе унітаз тече, батареї ледь теплі, сусіди за стіною так лаються, що всі стіни гудуть. Я не можу тут бути. Фізично не можу.
Вона пішла на кухню, сіла до столу. На столі тарілка пиріжків, румяних, ще теплих. Валерія навіть не глянула на них.
Давай тонометр.
Мама покірно подала тонометр старий, з грушею.
Що це за раритет? Валерія скривилася. В тебе немає грошей на нормальний? Я ж висилала.
Я на збереження поклала. Тобі, доню. Раптом що.
Ой, Господи
Валерія накачала грушу. Цифри розпливалися.
Сто шістдесят на девяносто. Ти що, сіль ложками їси?
Та трохи…
Гаразд. Завтра куплю нормальні таблетки і тонометр. А зараз я втомилася. Де тут постелитися?
Мама заметушилася. Валерія сиділа на кухні, дивилася у вікно на сірі пятиповерхівки й думала лиш про одне: «Лише б не застрягти. Лише б виїхати завтра».
***
Вночі Валерія не спала.
Диван був коротким, пружини тиснули у спину, за стіною волали сусіди, потім почалася бійка. Чулося, як жінка верещить та чоловік криє нецензурщиною.
Валерія лежала й дивилась у стелю. Там давно була тріщина ще з дитинства. Тоді вона здавалася блискавкою. Тепер просто знаком, що дім розвалюється.
Під ранок Валерія, нарешті, задрімала. І наснився їй сон, де вона маленька, і мама веде її на базар, купує гарячий пиріжок з повидлом, у цукровій пудрі. Валерія щаслива.
Прокинулась від того, що плакала.
Сльози текли по щоках, вона витирала їх краєм простирадла.
За стіною вже було тихо. Лиш цокали старі годинники, ті самі, що мама обіцяла сто разів викинути.
Валерія? покликала мама за дверима. Не спиш?
Не сплю, хрипко озвалася вона.
Там до тебе прийшли.
Хто?
Не знаю. Дівчина якась. Каже Соломія. Памятаєш таку?
Валерія сіла. Соломія? Яка Соломія?
Натягла халат, вийшла.
Перед нею стояла Соломія. Її найкраща шкільна подруга, якій Валерія так ніколи й не попрощалася перед відїздом до Києва.
Соломія майже не змінилася. Ті ж світлі коси, хвостик, ямочки на щоках. Лише очі стали тьмяніші.
Привіт, сказала Соломія. Мама твоя сказала, що ти приїхала. Думаю, зайду. Пятнадцять років не бачилися.
Валерія розгубилася. Хотіла щось різке сказати, щось типу: «Як ти мене знайшла» чи «Я зайнята», але не змогла.
Заходь, коротко мовила вона.
Сіли на кухні. Мама, здогадавшись, що не варто заважати, вийшла до сусідки. Соломія пила чай, обхопивши горня руками.
Я заміжня, сказала вона. Донечці сім. Марічка. Скоро до школи.
Вітаю, кивнула Валерія.
А ти як? У Києві добре?
Звично.
Заміжня?
Була.
Чому так?
Валерія знизала плечима. Не хотіла казати, що чоловік пішов до іншої. Що квартира, машина й карєра ночами тепла не дають. Вона одна. Дуже одна.
Не зійшлися характерами.
Соломія кивнула. Помовчала. А потім раптом:
А я тебе пробачила…
За що? здивувалася Валерія.
Як то за що? Ти поїхала, навіть не попрощалася. Ми ж наче сестри були, все одна одній розповідали. А ти і все Спершу я плакала, тоді злилася, потім зрозуміла: треба було так. Ти своє життя будувала. Я своє. А тепер от сидимо, чай пємо. Я рада тебе бачити.
У Валерії защеміло в грудях. Вона відвернулася до вікна.
Соломіє, дурна я була. Прости…
Та не бери в голову, усміхнулася Соломія. Буває.
Говорили до вечора. Соломія розповідала про чоловіка (працює на заводі, випиває, але не лихий), про доньку (малює всюди, стіни розписані), про життя. Валерія слухала й несподівано для себе зрозуміла: їй цікаво. По-справжньому.
Слухай, озвалася Соломія, збираючись додому. Завтра заходь до нас на вечерю. Я борщ зварю. Марічку познайомишся.
Не знаю
Приходь, Соломія взяла її за руку. Мама сказала, ти до середи. Побудьмо разом, згадаймо молодість.
Валерія кивнула.
***
Наступного дня Валерія пішла до аптеки.
Треба було купити мамі таблетки, нормальний тонометр і щось корисне. Йшла містом, дивилася навколо і раптом зрозуміла, що місто не таке вже й страшне. Дерева в інеї, діти з санчатами, бабусі на лавочках. Звичайне життя.
В аптеці черга. Валерія стала останньою. Перед нею жінка у пошарпаному пуховику з повною торбою продуктів. Вона переминалася і важко дихала.
Вам недобре? спитала Валерія.
Та нічого, доню. Сердечко схопило. Зараз таблетку куплю і відпустить.
Валерія уважніше подивилася на неї. Жінка бліда, губи сині, на лобі піт.
Сядьте, сказала Валерія. Я все куплю. Що треба?
Нітрогліцерин, доню. Дякую тобі, золота.
Валерія купила ліки, віддала жінці. Та поклала таблетку під язик, прикрила очі. За кілька хвилин їй полегшало.
Дякую, красуне. Ти, мабуть, не місцева?
Місцева, раптом відповіла Валерія. Я тут народилась.
Вийшла з аптеки та посміхнулася.
***
Увечері Валерія прийшла до подруги.
Соломія жила у хрущовці пятий поверх, ліфта нема. Валерія підіймалася скрипучими сходами й подумала: «Як же відвикла від таких підїздів».
Але сьогодні це не дратувало.
Двері відкрила струнка, світловолоса дівчинка з великими очима.
Ви тьотя Валя? спитала вона. Мама веліла вас зустріти.
Я тьотя Валя, кивнула гостя.
А я Марічка. Заходьте! У нас сьогодні борщ.
У квартирі скромно, але чисто. Стара мебель, потьмянілі шпалери, всюди дитячі малюнки. Пахне борщем і пиріжками.
Соломія порається біля плити.
Ой, Валя, за столом сідай! Зараз їсти будемо. Марічка, неси ложки.
Всі разом сіли за стіл. Валерія їла борщ і відчувала, як всередині розливається тепло. Давно вона так не їла. Давно не сиділа у простому колі, без фальші й пафосу.
Намалюєш щось? попросила вона Марічку.
Дівчинка, глянувши уважно на Валерію, погодилася:
Ви гарна. Я вас намалюю.
Дякую, малеча, усміхнулася Валерія.
Марічка принесла альбом та олівці. Сіла малювати.
Валерія пила чай з вишневим варенням та розмовляла з Соломією.
А у вас є діти? раптом спитала Марічка, не відриваючись від малювання.
Ні, відповіла Валерія. Не склалося.
А чого?
Марічко! прикрикнула Соломія. Не можна так питати!
Нічого, усміхнулася Валерія. Простіше кажучи, деколи у людей не виходить.
А ви не сумуйте, серйозно сказала дівчинка, ви ще молода. Все ще попереду.
Валерія розсміялася.
Дякую, малятко.
Марічка простягла їй малюнок жінка в довгій сукні, з короною, навколо квіти.
Оце ви, пояснила Марічка. Ви як принцеса. Трохи сумна. Я домалюю сонечко, і ви станете веселою.
У Валерії перехопило подих.
Спасибі, дитино, я повішу малюнок вдома, в Києві. Домовились?
Добре, кивнула Марічка. А ви ще приїдете?
Приїду, пообіцяла Валерія. І раптом зрозуміла, що це правда.
***
Вдома мама не спала, чекала.
Ну як у Солі? спитала вона.
Добре, мамо. Дуже добре.
Валерія сіла поруч, взяла маму за руку. Рука була тепла, шорстка, у плямах.
Мам, прости мене. За все.
Не вигадуй, донько. За що?
За те, що за те, що я соромилася вас. Цього міста. Себе. Думала, що я краща, бо поїхала звідси. А я не краща. Я просто втекла.
Мама мовчала, гладила її по голові, як у дитинстві.
Ти не втекла, Лєрочко. Ти вижила. Тут інакше було неможливо: або їхати, або зламатися. Ти молодець, що поїхала. Але не забувай нас.
Не забуду, прошепотіла Валерія.
***
Вранці Валерія виїжджала.
Тато підвіз її до вокзалу. Мама стояла на пероні, мала, у старому пальті, махала рукою.
Валерія дивилася у вікно і відчувала, як всередині щось болісно стискається.
Ти це… тато закашлявся. Ти приїжджай. Бо ми з мамою не вічні.
Приїду, тату. Обіцяю.
Вона сіла у потяг, знайшла своє місце. Відкрила телефон. Там було повідомлення від Соломії: «Приїжджай ще. Марічка питає, коли тьотя Валя знову приїде. Вона тебе дуже полюбила».
Валерія усміхнулася й заховала телефон.
Потяг рушив. За вікном попливли сірі пятиповерхівки, гаражі, засніжені поля. І раптом Валерія зауважила: у неї не болить голова. Не нудить. Не хочеться закривати очі.
Вона дістала з сумки малюнок Марічки. Розгорнула його. Принцеса у короні, квіти, намальоване сонечко.
Валерія подивилась у вікно. Над полями вставало червоне, справжнє сонце.
***
За тиждень Валерія відправила Соломії гроші просто так. Для Марічки: на малювання, на гуртки.
Соломія довго відмовлялася, але Валерія настояла.
А ще через пів року вона приїхала в рідне місто знову. Сама, без дзвінка. Просто купила квиток і приїхала.
Вони сиділи втрьох на кухні Валерія, Соломія й Марічка. Їли борщ і розмовляли. І Валерія подумала, що, мабуть, саме це і є щастя. Коли ти комусь потрібен. Просто так.
