Правила на літо
Коли приміський потяг загальмував біля маленької платформи, Ганна Іванівна вже стояла край, міцно притискаючи до грудей лляну сумку. В сумці перекочувалися яблука, слоїчок вишневого варення і пластиковий контейнер із варениками. По суті, усе це було зайвим онуки приїжджали ситі, із міста, з рюкзаками та пакунками, та руки все одно тяглися щось приготувати.
Вагон здригнувся, двері розчинилися, і зразу троє вистрибнули на платформу: високий, худенький Назар, його менша сестра Устина і ще один рюкзак, який, здавалося, жив окремим життям.
Бабусю! першою помітила її Устина, махнула рукою так, що дзвоник на браслеті зазвучав на весь перон.
Ганна Іванівна відчула, як по горлу піднялося щось тепле. Вона обережно поставила сумку на землю, щоби не впустити, і розкрила руки.
Ой, які ви… Вчасно прикусила язика, бо хотіла сказати «виросли». Вони і так це знали.
Назар підійшов трохи повільніше, обійняв її однією рукою, другою притримуючи рюкзак.
Привіт, бабусю.
Він вже майже на голову її вище. Щетина на підборідді, худі запястя, з-під футболки виглядали навушники. Ганна Іванівна ловила себе на думці, що шукає того хлопчину, який колись носився їхнім садом у резинових чоботах, але щоразу погляд зупинявся на незнайомих дорослих рисах.
Дідусь вас внизу чекає, сказала вона. Їдьмо, бо в мене котлети холонуть.
Лишень сфоткаюсь, Устина вже дістала телефон, клацнула платформу, вагон, Ганну Іванівну. Для сторіс.
Слово «сторіс» промчало повз вуха, ніби горобець. Начебто вже й питала доньку взимку, що це таке, а пояснення давно видуло з голови. Головне, що внучка усміхається.
Вони спустилися бетонними сходинками. Внизу біля старенького «Жигуля» чекав Микола Сергійович. Він підвівся назустріч, хлопнув Назара по плечу, обійняв Устину, кивнув дружині. У нього все було стримано, проте Ганна Іванівна знала тішиться не менше за неї.
Ну що, канікули? спитав дідусь.
Канікули, ледь протягнув Назар, кидаючи рюкзак у багажник.
Дорогою додому діти трохи мовчали. За вікном пропливали хатки, сади, городи. Десь майнула коза. Устина раз по раз гортала телефон, Назар сміявся, дивлячись у екран. Ганна Іванівна ловила себе на тому, що стежить за їхніми руками, за пальцями, які раз по раз торкаються чорних прямокутників.
Нічого, подумала вона. Головне, щоби вдома по-нашому. А далі хай як модно тепер.
Дім зустрів запахом смажених котлет та кропу. На веранді стояв старий деревяний стіл під клейонкою із лимонами. На плиті шипіла сковорода, у духовці допікався пиріг із капустою.
Ого, ціла гулянка, подивився на кухню Назар.
Це не гулянка, а обід, автоматично відказала Ганна Іванівна, а тоді себе зупинила. Ну, ходіть, мийте руки. Там, під умивальником.
Устина вже знову тицяла пальцем у телефон. Поки Ганна Іванівна ставила на стіл салат, хліб, котлети, краєм ока бачила, як внучка фотографує тарілки, вікно, кота Барвика, що обережно визирав з-під стільця.
За столом телефони не тримаємо, сказала вона ніби невимушено, коли всі посідали.
Назар підняв голову.
Тобто?
Тобто, втрутився Микола Сергійович. Поїли і хоч цілий день.
Устина на мить застигла, але поклала телефон екраном до низу біля тарілки.
Я ж просто сфоткати…
Уже все сфоткала, мяко відповіла Ганна Іванівна. Давай тепер їсти, потім будеш виставляти.
Це «виставляти» пролунало непевно. Вона не була впевнена, як це правильно зветься, та вирішила так зійде.
Назар, повагавшись, теж відклав телефон на край. Дивився так, ніби його попросили зняти шолом у космічному кораблі.
У нас тут, обережно сказала вона, розливаючи узвар, усе по розпорядку. Обід о першій, вечеря о сьомій. Вставати не пізніше девятої. А далі гуляйте, як хочете.
Не пізніше девятої протяг Назар. А якщо я вночі фільм дивлюся?
Вночі сплять, не підводячи очей від тарілки, озвався Микола Сергійович.
Ганна Іванівна відчула, як між ними натягується тонка нитка напруги. Вона поспішила додати:
Ну, це ж не казарма. Просто якщо проспати майже до обіду, день пройде марно. В нас тут і річка, і ліс, і велосипеди є.
Я хочу на річку, швидко підхопила Устина. Й покататися. І зробити фотосесію в саду!
Слово «фотосесія» вже не звучало дивно.
Ось і добре, кивнула Ганна Іванівна. Тільки спершу трохи допомогти треба. Картоплю підгорнути, полуницю полити. Не на панський двір приїхали.
Бабусю, ми ж на канікулах почав Назар, та Микола Сергійович підняв погляд.
На канікулах, а не в санаторії.
Назар зітхнув, але промовчав. Устина під столом вдарила його по кросівці, і він посміхнувся куточком рота.
Після обіду діти розійшлися по кімнатах розкладати речі. Ганна Іванівна заглянула згодом Устина вже розвішала свої футболки по спинці стільця, поставила косметичку й зарядку, а на підвіконні рівненько вишикувалися її баночки. Назар сидів на ліжку й гортвав телефон.
Я постіль замінила, сказала вона. Якщо щось треба, кажіть.
Та все норм, бабусю, не відриваючись від телефону, відказав Назар.
Її кольнуло це «норм». Але вона лише кивнула.
Увечері зробимо шашлик, сказала. А зараз, як перепочинете, виходьте на город. Годинку-другу трохи допоможете.
Ага, відповів Назар.
Вона вийшла, притулила двері й затрималася в коридорі. З кімнати чулося приглушене хихотіння Устини з кимось розмовляла по відеозвязку. Ганна Іванівна раптом відчула себе старою. Не в тому фізичному сенсі, а так, ніби життя дітей йде якимось окремим, недосяжним шаром.
Нічого, підбадьорила себе. Розберемося. Головне не тиснути.
Ввечері, коли сонце вже шкарубко котилося до обрію, всі троє стояли на городі. Земля була теплою, під ногами шурхотіла суха трава. Микола Сергійович показував, де бурян, а де морква.
Оце висмикуй, а це залишай, пояснював Устині.
А якщо переплутаю? Устина сіла навпочіпки, крива посмішка на обличчі.
Не страшно, втрутилася Ганна Іванівна. Це ж не колгосп, переживемо.
Назар стояв осторонь, сперся на сапу, поглядав на дім, у вікні його кімнати миготів синюватий світло залишений монітор.
Телефон не загубиш? жартома спитав Микола Сергійович.
Та лишив в кімнаті, буркнув Назар.
Це визнання чомусь потішило Ганну Іванівну більше, аніж мало б.
Перші дні минули у більш-менш гармонії. Вранці вона стукала у двері будити, діти бурмотіли, ворочалися, але о пів на десяту були в кухні. Снідали, трохи допомагали по господарству, потім розходилися: Устина робила фотосесії з Барвиком і полуницею, викладала щось у телефон, Назар читав, слухав музику в навушниках або катався велосипедом.
Правила трималися на дрібницях. Телефони на столі в стороні. Вночі у хаті тихо. Лише раз, на третю ніч, Ганна Іванівна прокинулася від ледве чутного сміху за стіною. Глянула на годинник пів на першу.
Потерпіти чи йти? думала, лежачи у пітьмі.
Сміх повторився, потім знайомий звук голосового повідомлення. Вона зітхнула, накинула халат і тихесенько постукала.
Назарчику, не спиш?
Сміх стих.
Зараз, прошепотів він.
Відчинив двері, примружуючись до світла в коридорі. Очі червоні, волосся стовбурчиться, в руці телефон.
Чого не спиш? мяко спитала Ганна Іванівна.
Та я фільм дивлюся.
О першій ночі?
Ми домовились з друзями водночас дивитись і писати коментарі
Вона майже побачила, як десь у містах, інші підлітки теж сидять у темряві й переписуються про якийсь фільм.
Дивись, давай так, сказала вона. Мені не шкода, що кіно дивишся. Але якщо вночі не спиш потім зранку тебе не витягнеш в город. Давай так: до дванадцятої будь ласка. Після дванадцятої сон.
Він скривився.
Але ж вони…
Вони в містах, а ти у нас. У нас свої порядки. Я ж не кажу спати о девятій вечора.
Він помовчав, почухав потилицю.
Добре. До дванадцятої.
І двері зачиняй, щоб світло не світило. І звук тихіше.
Повертаючись до ліжка, вона подумала, чи не надто лагідно. Колись з донькою була суворішою. Але часи змінилися.
Справжні конфлікти почалися з дрібниць. Одного спекотного ранку Ганна Іванівна попросила Назара допомогти Миколі Сергійовичу перетягти дошки до хліва.
Зараз, навіть не відводячи погляду від екрану, кинув Назар.
Минуло десять хвилин, а дошки й досі лежали.
Назарчику, дід сам тягне вже, сказала вона, відчуваючи, як у голосі зявляється твердість.
Я закінчу і піду, роздратовано сказав Назар.
Що ти там усе пишеш? не витримала вона. Як без тебе світ не обійдеться.
Він різко підняв голову:
Це важливо! Ми турнір граємо.
Який ще турнір?
В компютерній грі. Командний. Якщо я піду хлопці програють.
Вона вже хотіла сказати є важливіші речі, ніж ігри, але помітила, як у нього стиснулися плечі.
Скільки це триває? запитала.
Двадцять хвилин.
Добре. Через двадцять хвилин до хліва.
Він кивнув, знову схилившись над телефоном. Через двадцять хвилин вона вийшла він уже взував кросівки.
Уже йду, мовив, не чекаючи нагадування.
Такі маленькі домовленості давали їй відчуття, що ще можна якось впоратися із ситуацією. Але одного разу все сталось інакше.
Це трапилось у середині липня. Мали їхати на базар по розсаду і продукти. Микола Сергійович ще звечора сказав, що потрібен помічник сумки важкі, а машину не можна надовго залишати.
Назаре, завтра поїдеш з дідом, сказала на вечері Ганна Іванівна. А я з Устиною вдома варитиму варення.
Я не можу, зразу відказав він.
Чому це?
Ми домовилися з друзями їхати в місто. Там фестиваль, музика, їжа… шукав очима підтримки Устини, але та лише здвигнула плечима. Я ж казав, чесно.
Вона не пригадувала, щоб він казав. Може, згадувала мимохідь. Бесіди за дні набралось чимало.
У яке місто? спохмурнів Микола Сергійович.
В наше. Приміською електричкою. Тільки від вокзалу.
Йому не сподобалось це «тільки».
Маршрут знаєш?
Там усі будуть. Мені вже шістнадцять.
Це «шістнадцять» прозвучало так, наче жоден аргумент не спрацює.
Ми ж перед батьком твоїм обіцяли, що ти сам не тиняєшся, сказав Микола Сергійович.
Я і не сам з друзями.
Тим паче.
Ганна Іванівна відчула, як напруга росте, наче в хаті повітря стає густішим. Устина доїла свою макарону, тихенько відставила тарілку.
А може так, втрутилася вона, ви з дідом на базар сьогодні підвечір, а завтра Назар з друзями?
Базар лише завтра, відрізав Микола Сергійович. І сам я не натягаю.
Я можу, несподівано запропонувала Устина.
Ти ж з Ганною залишаєшся, механічно озвався дідусь.
Та впораюсь сама, мовила Ганна Іванівна. Варення зачекає, нехай Устина поїде з тобою.
Микола Сергійович глянув пильно, у його погляді здивування, вдячність і щось інше, вперте.
А цей, значить, найвільніший? кивнув на Назара.
Я ж… почав Назар.
Ти розумієш, що тут не місто? голос дідуся став суворим. Тут усе інакше. А ми відповідаємо за тебе.
За мене завжди всі відповідають! вирвалось у Назара. Можна мені хоч раз самому відповідати?
Повисла тиша. Ганна Іванівна відчула, як щось стиснулося всередині. Хотілося сказати, що розуміє його, що сама мріяла колись робити «самостійно», але почула власний відчужений голос:
Поки ти у нас, життя за нашими правилами.
Він різко відсунув стілець.
Тоді гаразд. Нікуди не їду.
Вийшов з кухні, грюкнувши дверима. За хвилину зверху гримнуло чи то рюкзак кинув, чи на ліжко плюхнувся.
Вечір минув натужно. Устина намагалася жартувати про якусь блогерку, але сміх звучав вимушено. Микола Сергійович мовчав, дивився у тарілку. Ганна Іванівна мила посуд і думала про сказане. Слова про «наші правила» дзвеніли у голові, ніби ложка об склянку.
Вночі прокинулася від незвичної тиші. Завжди у домі щось живе: скрипить дошка, шкрябає миша, за вікном гуде рідка машина. А зараз тишина. Жодного світла з-під дверей Назара.
Може, хоч виспиться, подумала, перевертаючись на бік.
Зранку, коли вийшла на кухню, годинник показував без пятнадцяти девята. Устина вже сиділа за столом, позіхаючи. Микола Сергійович пив чай і гортав газету.
А Назар де? спитала вона.
Спить, напевно, відказала Устина.
Ганна Іванівна піднялася наверх, постукала.
Назаре, прокидайся.
Відповіді нема. Відчинила двері. Кровать застелена нашвидкуруч так він завжди робив, коли не хотів, його самого не було. На стільці худі. На столі зарядка. Телефону нема.
Щось в середині обірвалось.
Його немає, спускаючись, сказала.
Як це немає? Микола Сергійович зірвався.
Ліжко порожнє. Телефон забрав.
Може, вийшов у двір, припустила Устина.
Обійшли подвіря. В сараї нема. На городі нема. Велосипед на місці.
Електричка о восьмій сорок, тихо сказав Микола Сергійович, дивлячись у бік дороги.
Ганна Іванівна відчула, як долоні похолонули.
Може, просто до хлопців у сусідній двір…
Яких хлопців? Він тут нікого не знає.
Устина дістала телефон.
Я напишу йому.
Пальці метушились екраном. Через хвилину зиркнула вгору.
Мовчить. Одна галочка.
Слова «одна галочка» їй нічого не казали, але по обличчю Устини стало ясно, що це погано.
Що робити? спитала у дідуся.
Він помовчав.
Я поїду на станцію, сказав. Може, побачу когось, хто його бачив.
Може, не треба? несміливо мовила вона. А раптом просто…
Він пішов мовчки, перебив дідусь. Це вже не просто.
Схопився, одягнувся, взяв ключі від машини.
Ти залишайся, промовив до неї. Якщо зявиться одразу повідом. Устина, якщо напише хоч що кажи.
Коли машина виїхала за ворота, Ганна Іванівна лишилася на ґанку з ганчіркою в руках. В голові роїлися різні картинки. Як Назар стоїть на платформі, сідає в електричку, як його хтось штовхає, як телефон втрачає Відганяла думки.
Спокійно. Він не малий. Він не глупий.
Минув час. Потім ще. Устина раз у раз зазирала в телефон, хитала головою.
Ні, казала вона. Навіть не онлайн.
Близько одинадцятої повернувся Микола Сергійович. Виглядав втомленим.
Ніхто його не бачив. Я й на вокзал заїхав. Там
Не закінчив. Ганна Іванівна здогадалася, що там нічого не знайшли.
Може, справді поїхав у місто на свій фестиваль, тихо промовила.
Без грошей? насупився чоловік.
На картці є, втрутилася Устина. А ще в телефоні.
Переглянулися. Для них гроші у гаманці, для дітей в цифрах.
Може, батьку зателефонувати? запропонувала вона.
Дзвони, кивнув Микола Сергійович. Все одно дізнається.
Розмова була важка. Спершу син мовчав, потім зірвався на лайку, тоді питав, чому не дивилися. Вона слухала, й у грудях наростала втома. Після розмови сіла на стілець, накрила обличчя руками.
Бабусю, тихо сказала Устина, він не зник. Правду кажучи. Просто образився
Образився й пішов, глухо відповіла. Наче ми йому вороги.
День тягнувся нескінченно. Вони щось робили: Устина допомагала крутити варення, Микола Сергійович порпався у сараї. Та все давалося через силу. Телефон Устини уперто мовчав.
На вечір, коли сонце вже піднялося над верхівками яблунь, почувся шурхіт на ґанку. Ганна Іванівна, яка сиділа з філіжанкою, здригнулася. Ворота рипнули. На порозі зявився Назар.
Був у тій же футболці, джинси пилюкою умащені, рюкзак через плече. Обличчя втомлене, але живе.
Привіт, тихо.
Ганна Іванівна піднялася. Хотілося підбігти, обійняти, але щось зупинило. Тільки спитала:
Де був?
У місті, глянув униз. На фестивалі.
Сам?
З друзями. Ну майже. Вони з сусіднього села. Я їм написав.
На ґанок вийшов Микола Сергійович, витираючи руки.
Розумієш, що тут ми хвилювалися… почав, але голос урвався.
Я писав, швидко сказав Назар. Пропав звязок, а потім телефон розрядився. Зарядку залишив.
Устина вже стояла поряд, з телефоном у руках.
Я теж тобі писала. Постійно одна галочка.
Я не навмисне, по черзі подивився на кожного. Я знав: якщо попрошу, не відпустите. А я вже домовився. І…
Замявся.
І вирішив, що краще нічого не казати, закінчив за нього Микола Сергійович.
Знов тиша. Але тепер у ній не стільки злість, скільки втома.
Йди до хати, нарешті сказала Ганна Іванівна. Поїж.
Він покірно пройшов на кухню, сів. Вона поставила суп, хліб, налила узвар. Їв він жадібно, ніби весь день нічого не їв.
Там дорого, пробурмотів. Ті всі фудкорти
Слово «фудкорти» прозвучало дивно, але вона не стала чіплятися.
Коли поїв, усі вийшли на ґанок. Сонце дорожче присідало, вітерець став прохолодним.
Дивись, сказав Микола Сергійович, сідаючи на лавку. Ти хочеш свободи зрозуміли. Але ми за тебе відповідаємо. Поки у нас, не можемо не переживати, де ти.
Назар мовчав, упираючись підборами в землю.
Якщо хочеш кудись іти попереджай зарані. Не увечері напередодні, а хоча б за день. Сядемо, обговоримо. Перевіримо маршрут. Якщо зійшлися їдеш. Не зійшлися ні. Але просто зникати не годиться.
А якщо не дозволите? випалив Назар.
Значить, злишся, але залишаєшся, втрутилася Ганна Іванівна. А ми, може, сердимося, але беремо тебе з собою на базар.
Подивився на неї в очах щось змішане: образа, втома, трохи розгубленості.
Я не хотів, щоб ви хвилювалися, тихо. Я просто хотів сам вирішити.
Сам вирішувати добре, сказала вона. Але відповідати самому це не тільки про власні рішення, а й про тих, хто через тебе хвилюється.
Вона здивувалася цим словам: звучали не як моралізування, а як простий факт.
Він зітхнув:
Гаразд. Я зрозумів.
Ще одне: якщо телефон сідає шукай, де підзарядити. У кафе, на вокзалі де завгодно. І зразу напиши або подзвони нам. Навіть якщо ми сваритимемось.
Домовились.
Посиділи ще мовчки. За парканом заскавчав пес, у саду дрімав Барвик.
А фестиваль як? спитала Устина.
Та нічого, відказав. Музика так собі, їжа смачна.
Фотки покажеш?
Телефон сів.
Ну, от і фото нема, і контенту, зітхнула.
Він усміхнувся. Хоч слабко, але щиро.
Після того життя в хаті стало інакше. Правила лишилися, але стали мякіші, рухоміші. Ганна Іванівна з Миколою Сергійовичем увечері сіли й написали на аркуші: вставати не пізніше десятої, допомагати вдома мінімум дві години, попереджати про всі виходи й поїздки, телефони на столі не чіпати. Причепили лист на холодильник.
Як у таборі, хмикнув Назар.
Тільки табір сімейний, відповіла вона.
Устина запропонувала й свої правила:
Ви теж не дзвоніть мені кожних пять хвилин, якщо я на річці. І в кімнату без стуку не заходьте.
Та й так не заходимо, здивувалася Ганна Іванівна.
Все одно напишіть, втрутився Назар. Щоб по-чесному.
Додали ще дві позиції. Микола Сергійович поворчав, але підписав.
Поступово зявилися спільні справи, які вже не здавалися повинністю. Якось Устина витягла настільну гру, подаровану колись батьками.
Давайте ввечері зіграємо!
Я в дитинстві грав у це, ожив Назар.
Микола Сергійович спершу відмовлявся, мовляв, у гаражі є робота, та сів за стіл. Виявилося, він знає правила краще від усіх. Сміялися, сперечалися, підкладали один одному фішки. Телефони осторонь, забуті.
Іншою спільною справою стала кухня. Якось, втомившись від «що на вечерю?», Ганна Іванівна оголосила:
У суботу готуєте ви. Я тільки підкажу, де що лежить.
Ми? здивовані обличчя одразу.
Ви. Хоч макарони з ковбасою, аби їстівно.
Взялися за справу серйозно: Устина знайшла рецепт модної страви у телефоні, Назар нарізав овочі, сперечалися, як краще. На кухні пахло підсмаженою цибулею й спеціями, на столі купа немитого посуду а в повітрі майже свято.
Ви не ображайтесь, якщо після нас у черзі в туалет стоятимете, буркнув дід, та все зїв до останньої крихти.
У городі теж знайшли компроміс. Не змушуючи полоти щодня, Ганна Іванівна виділила «особисті грядки»:
Оця смуга твоя, показала Устині полуницю. А ця твоя, для Назара морква. Хочеш доглядай, хочеш ні. Але тоді сам не нарікай, якщо нічого не виросте.
Експеримент, зазначив Назар.
Контрольна й дослідна групи! підтримала Устина.
Зрештою, Устина щовечора бігала дивитися, як ростуть ягоди, фотографувала й викладала десь, підписуючи «мій сад». Назар двічі полив моркву і забув. Коли наприкінці літа збирали врожай, у сестри кошик повен, у брата дві заслабкі морквини.
Ну що, спитала Ганна Іванівна, висновки зроблено?
Так. Морква не моє.
Сміялись по-справжньому.
Кінець літа збіг під ледь відчутний ритм сімейного життя. Вранці разом снідали, день кожен за своїм, вечорами за столом. Іноді Назар зависав за телефоном, та опівночі вимикав світло сам, і Ганна Іванівна, минаючи двері його кімнати, чула лише спокійне сопіння. Устина могла піти з приятелькою до річки але завжди писала, де вона і коли буде.
Всі іноді сперечалися. Про музику, скільки класти солі в борщ, чи треба мити посуд одразу чи зранку. Але ці суперечки не здавалися війною поколінь скоріше, були схожі на те, як вживаються під одним дахом.
Останнього вечора перед відїздом Ганна Іванівна спекла яблучний пиріг. Дім просочився солодким запахом, на ґанку тягнуло легким вітерцем. Поруч складені рюкзаки й акуратно поскладані речі.
Давайте сфоткаємось! запропонувала Устина, коли пиріг був нарізаний.
Знову у ці ваші почав Микола Сергійович, але замовк.
Просто для нас, уточнила внучка. Нікуди не виставлятиму.
Вийшли в садок. Сонце вже торкалося верхів яблунь. Устина поставила телефон на перевернуте відро, увімкнула таймер, підбігла до них.
Бабуся в центрі, дід справа, Назар зліва.
Встали трохи ніяково, плече до плеча. Ганна Іванівна відчула, як Назар легенько торкнувся її ліктя. Микола Сергійович теж підсунувся ближче. Устина обійняла їх за талію.
Посміхаємося!
Клацнув затвор. Ще раз.
Є! Устина підбігла до телефону, глянула на екран, заусміхалася. Клас!
Покажи, попросила Ганна Іванівна.
На маленькому екрані вони виглядали кумедно: бабуся у фартуху, дід у старій сорочці, Назар скуйовджений, Устина в яскравій футболці. Але в тому, як вони стояли, було щось спільне і рідне.
Можна я цю фотку роздрукую? запитала вона.
Звісно, кивнула Устина. Я тобі пришлю.
Як мені роздрукувати, якщо воно в телефоні? розгубилася Ганна Іванівна.
Я допоможу, втрутився Назар. Приїдете в гості разом зробимо. Або восени привезу.
Вона кивнула. Всередині стало спокійно. Не тому, що вони одразу все зрозуміли. Ні. Ще будуть суперечки. Але зявилася стежка між їхніми правилами та їхньою свободою.
Пізньої ночі, коли діти заснули, вона вийшла на ґанок. Небо було темно-синє, зрідка мерехтіли зорі. В домі тихо. Вона присіла на сходинку, обійняла коліна.
Слідом вийшов Микола Сергійович, сів поруч.
Завтра поїдуть, сказав.
Поїдуть, погодилася.
Помовчали.
Слухай, додав, все вийшло.
Вийшло, повторила вона. І наче навіть навчилися чомусь новому.
Це ще хто в кого, усміхнувся він.
Вона посміхнулась у відповідь. У вікні Назарової кімнати було темно. У вікні Устини теж. Десь на столі біля його ліжка, мабуть, лежав телефон на зарядці, мовчки набираючи сили до нового ранку.
Ганна Іванівна підвелася, зачинила на засув двері та, проходячи повз холодильник, машинально подивилась на лист із правилами. Краєчки трохи загнулись, ручка поруч. Вела пальцем по підписах своїх, дитячих і подумала: наступного літа цей аркуш зміниться. Щось додадуть, щось приберуть. Але головне залишиться.
Вимкнула світло на кухні і пішла спати, відчуваючи, як дім дихає спокійно й міцно, прийнявши в себе все, чим було це літо, і залишаючи місце для чогось нового.
І я, переглядаючи весь цей безлад, навчився головному: можна бути гнучкішим навіть тоді, коли хочеш усталеної тиші, й головне цінувати зв’язок із рідними понад правила або свободу.
