Соломійко, ти що, оглухла? Кажу тобі: вже взяли квитки, потяг прибуває о шостій ранку в суботу. Дивись, не засни зустрінь нас, бо валіз купа, а ще Ліля з дітьми! Сам розумієш, таксі он зараз космічних грошей коштує, а в тебе ж “Таврія”, вся родина влізе, голос тітки Галини в телефоні гулив так гучно, що перекрив навіть шум води у Соломіїній ванні.
Соломія завмерла, пригорнувши телефон до плеча. Вона стояла босоніж посеред свіжомальованої передпокою своєї нової квартири. Ключі від неї Соломія отримала всього місяць тому. Іпотека на двадцять років, три роки суворої економії коли навіть філіжанку кави собі не дозволяла. Шість місяців ремонту, під час якого навчилася шпаклювати стіни й знати про ламінат більше, ніж будівельник Степан. Це була її фортеця біла, обережно вистраждана. Тут усе стояло ідеально, пилу ні порошинки. Тут Соломія мріяла вперше у житті зустріти вихідні в цілковитій тиші, віддавшись спокою та панорамному краєвиду з вікна.
Почекай, тітко Галино, нарешті озвалась вона, закрутила воду і зайшла на кухню, де на столі стояла недопита півшафа липового чаю. Які квитки? Про який потяг говориш? Я нікого не кликала.
В трубці зависла тиша, така густа, що її можна було місити долонями. Потому тітка затягнула повітря повні груди; Соломія аж уявила, як той вдих штормив по кімнаті.
У смислі “не кликала”? Ти що, здуріла? У нас же привід! Вуйкові Михайлові сімдесят, він тепер у вашому місті забула? Вся родина зїжджається. Знаєш, що ми вирішили: навіщо платити злоті гривні за готель, коли в нас кровинка живе в апартаментах. Мама твоя казала: купила “трійку”, ремонт все як годиться. То ми приїдемо: я, вуйко Коля, Ліля з чоловіком і близнюки. Нас усього шість! Нам вистачить, на підлозі поспимо, хоч на килимку, ми не гонорові.
Соломія вгрузла у високий барний стілець, притисла скроню рукою. Шість людей. Тітка Галина, котра вночі хропе й любить порядок чужими руками. Вуйко Коля випє й на балконі запалить (а в Соломії балкон приєднаний до зали, де стоїть новое крісло з льняною оббивкою). Ліля двоюрідна сестра, у якої близнюки, що можуть і стіну розмальовувати, і по всіх меблях стрибати. Її чоловік завжди злий Андрій, котрий знищує будь-які харчі.
Тітко Галино, впевнено сказала Соломія, погладжуючи бездоганний фасад кухні, не можу вас прийняти. Ремонт недавно скінчився, й меблів бракує, місць для сну немає. Я працюю в суботу та неділю доробляю звіт.
Нічого не вигадуй! обурилось у трубці. Який звіт, в суботу-неділю! А про меблі й мови немає ковдри свої привеземо, не панські ми люди!
І кожного разу цей аргумент про подаровану ляльку. Хоч тоді лялька була стара, без ноги з секонд-хенду, але у родинних байках стала коштовністю.
Тітко, я справді не можу. Квартира нова. Гості ні. Вуйко Михайло живе на іншому краю міста від мене до нього півтори години маршруткою. Вам краще зняти квартиру поруч. Можу допомогти скину оголошення.
Бач, яка! визвірилась тітка. Оголошення вона скине! Пані вийшла! Квартиру купила з ніс догори! Родичів забула?! Та якби не ми, ти…
Галино, перебила її Соломія, гаснучи всередині холодною рішучістю. Не треба. Я вас не прийму. Це моя воля. Не купуйте квитків я двері не відкрию.
Не чекаючи чергової лайки, вона натисла “відбій”. Руки трусились. Соломія знала то тільки початок. Запрацює “важка артилерія”.
Й справді за десять хвилин набрала мама.
Соломія, ти що, з розуму зїхала?! без жодного “привіт”. Галя вже дзвонила тиск 200, валеріану пє. Каже, ти їх прогнала?
Мамо, я нікуди не проганяла я відмовила ночівлі шести людей. У мене нова квартира, стіни світлі, паркет, ти знаєш дітей Лілі? Минулого разу вони кота у бабусі зеленкою вимазали й телевізор гепнули. А Ліля посміхалася: “Ой, пізнають світ”. Я не хочу, щоб “пізнавали світ” в моїй оселі.
Та то ж рідня! мама говорила, як учителька малятам. А ти потерпи два дні зате обличчя не втратиш! Галя всі розкаже, яка ти черства. Мені соромно буде людям у вічі дивитись!
Мамо, мені не буде. Чому я маю жертвувати собою і майном, щоб тітка Галина зекономила пару тисяч гривень? Їдуть на ювілей на подарунки й дорогу мають, то й ночівлю знайдуть.
Егоїстка, зітхнула мама. Вся в тата. Той теж все дбав про спокій. Побачиш залишишся сама з білими стінами, й ніхто склянки води не подасть.
Ліпше сама собі набриндзю, ніж відмивати потім квартиру від “родинної любові”, пробурмотіла Соломія й вимкнула телефон.
Наступні дні вона ходила, як по жаринах. Родина замовкла. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Соломія навіть сподівалася, що голос розуму переміг: знімуть житло самі або й взагалі передумають їхати. Вона собі твердила: “Ні” це “ні”.
Субота у Соломії почалась ідеально. Виспалася, зварила каву, вдягнула улюблений шовковий халат. У вітальні було залите сонцем, а тиша марила в повітрі. Весь день вона мріяла читати замовити роли, навіть ванну з піною прийняти…
О девятій ранку продзвонив домофон різко, наполегливо.
Кава мало не полилась на килим. Серце впало десь у пяти. Підійшла до екрану, хоча знала, хто там. На моніторі юрмилися всі: великі баули, багряне обличчя тітки Галини, Коля у кепці, діти натисли вже всі кнопки.
Соломіє, відчиняй! Сюрприз! гукнула тітка прямісінько у камеру. Ми з вокзалу, парою всі! Пусти води попити!
Соломія сперлась до стіни спиною. Вони приїхали таки. І просто в двері. Класика родинної маніпуляції: поставили перед фактом.
Вдихнула, порахувала до пяти.
Добрий день. Я просила вас до мене не приходити.
Та годі з отої гордості! махнула рукою тітка. Побурчала й досить. Ми ж не чужі, а в Лілі діти в туалет вже рвуться. Не скотиняки ж ми стояти біля дверей.
В сусідньому дворі є кавярня, туалет безплатний, спокійно відповіла Соломія. Я не відкрию.
Що-о? обличчя тітки аж розплющилося в обєктиві. Ти серйозно? Ми ж з баулами! Мамо твоя знає, що ми тут! Відчиняй, бо весь дім збудоражу!
Збудоражте, відповіла Соломія. Я попереджала. Контакти квартир на добу скидала смс. На все добре.
Вимкнула домофон.
За хвилину задзвонили в двері. Хтось із сусідів відмикав підїзд, і родина вже була під дверима.
Дзвінок не стихав. Потім гамселили кулаками.
Соломія! Відчиняй, совісті немає! кричала Ліля. У мене діти змучились! Ти що, з глузду зїхала?
Відчиняй, паразитко! рикнув Коля. Ми тобі сало й огірки везли!
Соломія стояла в коридорі, обіймаючи себе руками. Їй було лячно, соромно й боляче водночас. Хотілося таки відкрити, аби закінчився сором перед сусідами. Але… поглянула на світлу підлогу. Уявила, як шість пар брудного взуття топче коридор, як баули царапають стіни, як чужий дух просочується в межі дому. Відчула її територію щойно вторгнуться.
Ні.
Підійшла до дверей, голосно оголосила:
Викликаю поліцію. Якщо не підете, подаю заяву про хуліганство і спробу проникнення.
За дверима замовкли.
Ти маму в труну зведеш! завила Галина. На тітку поліцію! Хай язик у тебе відсохне!
Я рахую до трьох, сказала Соломія, беручи смартфон. Раз.
Мамо, вона справжнє диво, підемо, долинув голос Лілі, нервовий. Вона ж викличе патруль!
Два.
Та пішла ти! заревів Коля й гепнув у двері. Задушися в своїй квартирі!
Три.
Бряжчання сумок, дитячий плач, тітчині прокльони, і кроки вдалину сходами. Соломія нарешті почула тишу. Її тіпало. Та вона вистояла. Вона врятувала свою територію.
Телефон вибрикував дзвонили мама, Галина, ще якісь номери. Вимкнула його геть.
Налила води. З вікна видно було: унизу родина пакується в таксі, розмахують руками, тичуть пальцями на поверх.
Згадалося, як пять років тому, студенткою, приїхала в те саме місто, де жила Галина. Просила, щоб пустили на тиждень а у відповідь відмова: мовляв, у них ремонт, Ліля з хлопцем “незручно”. Довелося троє діб ночувати на вокзалі на лавці, доки не знайшла стареньку, яка здавала кімнату за допомогу по господарству.
Тоді “рідна кров” у тітки не заграла. А тепер, коли у Соломії “апартаменти”, нагадала.
Ні вже, всміхнулася крізь сльози.
Вона увімкнула спокійне радіо, зварила ще кави, навіть сіла почитати. День був зіпсований але дім цілісний.
Ввечері, включивши телефон, побачила шквал повідомлень.
“Ти нам більше не донька, не сестра, не кровинка!” тітка Галина.
“Серце у мами, як ти могла!” Ліля.
“Соромно, що тебе народила”, від мами, це боліло найдужче.
Вона дивилася довго. Хотіла виправдатись, нагадати про вокзал, про тодішню байдужість, право на свій простір Але зрозуміла: це марно. Вони бачать у ній лише ресурс, що розперезався.
Мамі написала одне: “Я люблю тебе, мамо. Та я доросла, живу тут за своїми правилами. Якщо захочеш приїхати сама, попередь зустріну з радістю. Але шантажувати родиною не варто. Тітка Галина колись вигнала мене на вулицю в чужому місті. Я просто повернула борг”.
Відповіді не надійшло.
Проминула тиждень. Соломія жила у своїй ідеальній оселі. Сусіди, зустрічаючись у ліфті, поглядали пильно, але мовчки. Одна сусідка з мопсом якось підморгнула: “З новосіллям! Двері в тебе що треба!”
Минув місяць. Мама зателефонувала. Голос сухий, але спокійний: чи вчасно платить за квартиру, як на роботі. Про тітку ані словом. І Соломія теж.
Від родини тиша. На свята не кликали, з родинних чатів видалили. Але Соломія й не шкодувала: ані непотрібних подарунків дітям, ані бестактних порад, ані вимог “коли ж ти вийдеш заміж”.
Під новий рік у двері подзвонили. Заглянула в вічко. Там Ліля без дітей, без чоловіка, із заплаканим обличчям.
Відчинила.
Привіт, шепнула Ліля. Можна зайти?
Соломія вагається, але ступає вбік.
Заходь. Взуйся, будь ласка.
На кухні Ліля ледве всілася.
Я від Андрія пішла, хлипає вона. Він пє, руку здійняв… Дітей до мами, а сама… Мені нема куди йти. Мама кричить, тітка “Терпи, діти без батька не можуть”. Я не можу…
Поглянула у вічі сльози.
Соломіє, впусти на ніч? На кілька днів. Роботу шукаю, знімлю кімнату й піду. Тихо, на підлозі.
В памяті спливло те обличчя Ліли у вічко домофона “Сором тобі!”. Але перед нею була просто нещасна жінка, не хамка. Заручниця.
На підлозі не треба, зітхнула Соломія. Розкладу крісло у залі.
Ти… після усього? не вірячи, Ліля.
Так. Але з умовами. Соломія налила чай. Перше: без дітей. Оселя не для них. Друге: тиждень максимум, я допоможу з житлом. Третє: ані слів про мене й тітку Галині одразу підеш.
Дякую, шепоче Ліля. Ми всі дурні були. Заздрили, що ти зуміла вирватися, квартиру купила
Заздрість руйнує, кивнула Соломія. Пий чай, я постелю.
Ліля прожила пять днів. Посуд мила, на килим ступала беззвучно. На шостий знайшла житло і пішла.
Цей період усе змінив. Ліля подала на розлучення, влаштувалась на роботу, рідше дзвонила матері й тітці. З Соломією тепер могли зустрітися на каву чи в кіно.
Тітка Галина не вибачила. Але Соломія не журилася. Сиділа собі на дивані з книгою, дивилась крізь великі вікна на ліхтарі нічного міста й думала: “Моя оселя моя фортеця”. А щоб тут було затишно, варто вчасно не опускати міст. Навіть якщо на тому березі стоїть родина твого роду.
