31 травня
Мені досі часом важко повірити в те, що насправді я виріс у прийомній родині. Здавалося, життя моє складене з безлічі тонких ниточок, але обговорити, що було й як, уже нема з ким. Мої прийомні батьки відійшли майже один за одним. Спершу тато швидко ослаб, захворів і не зміг піднятися з ліжка. За ним невдовзі й мама.
Я тоді сидів біля її ліжка, тримав кволу, тепер безсилу руку. Мамі зовсім бракувало сил. І ось я помітив, як вона ледь-ледь розплющила очі:
– Дмитрику, сину, ми з татом так і не змогли тобі це розказати. Не наважилися Але ж ми тебе знайшли. Так, в лісі знайшли, ти плакав, заблукав. Ми чекали, що за тобою прийдуть. До міліції зверталися. Але ніхто не шукав тебе. Може, щось трапилось, не знаю. І нам дозволили тебе всиновити.
Вдома у комоді, поруч з моїми документами Там папери різні листування Почитай, як захочеш Пробач нас, сину мама заплющила очі, знеможена.
Мамо, що ти, я не міг знайти слів, лише притиснув її руку до щоки. Мамо, я тебе люблю. Дуже хочу, щоб ти одужала.
Дива не сталося. За кілька днів мами не стало.
Краще б вона мені нічого не казала.
Дружині чи дітям я теж не розповів про ті останні слова. Сам ніби й забув, заховав ті маминої зізнання кудись в потаємний закуток душі.
Діти дуже любили бабусю й дідуся. Та й навіщо було всіх турбувати правдою, яка вже нікому не допоможе?
Та одного разу, відчувши неспокій, я таки вирішив заглянути у ту згадану мамою папку.
Витягаю вирізки з газет, запити, відповіді щось тягне переглядати все це знову. Рідні, улюблені мої батьки
Вони підібрали мене, мало не немовлям, у лісі. Самим їм уже було за сорок. Дітей не мали. І раптом серед дерев плачучий хлопчик тягнеться до них рученятами.
Дільничний у селі розводив руками ніхто не заявляв про зниклення дитини.
Вони всиновили мене. Мама водночас не припиняла пошуки моїх рідних.
Схоже, вже не для того, щоб знайти; радше, щоб переконатися: на їхнього сина ніхто не претендуватиме.
Я закрив папку й сховав аж під самісіньку полицю. Кому ця правда потрібна?
Через тиждень мене несподівано викликали у відділ кадрів.
Дмитре Павловичу, вами цікавляться з вашого попереднього місця роботи, промовила кадровичка.
Поряд із нею сиділа жінка десь мого віку:
Доброго дня, мене звати Оксана. Дуже хочу з вами поговорити, і вона глянула на кадровичку. Це стосується листування Зоряни Миколаївни. Ви ж її син?
А казали, що з роботи, захурчала кадровичка, особисті справи вирішуйте у позаробочий час!
Оксано, давайте вийдемо, поговоримо, запропонував я. І ми вийшли, відчуваючи осудливий погляд з-за спини.
Вибачте, історія дивна, але я обіцяла хвилюючись, почала Оксана. Три роки тому я зустріла свою першу вчительку. В Острівці, в початковій школі вчилася. Потім вона переїхала. Постаріла, самотня. Запросила мене на чай. І попросила допомоги у справі: каже, дочка загубилася, маленька зовсім. Вона переписувалася з вашою мамою.
Вибачте, Оксано, мама померла, я цим не займався, відповів я сухо і вже хотів піти.
Даруйте, Дмитре. Просто вона, Валентина Василівна, хворіє тяжко. Онкологія Лікар сказав, що їй лишилося небагато. Дуже хоче дізнатися про свою дочку, шукає все життя. Ось навіть мені дала пасмо волосся, щоб провести експертизу Уявляєте?
Я вже збирався йти, але щось змусило мене зробити паузу.
Ви кажете, вона вже на межі?
Оксана кивнула.
Я забрав у неї пакетик із волоссям домовились зідзвонитися.
За тиждень ми разом їхали у лікарню до Валентини Василівни.
Зайшли в палату, і Валентина Василівна несміливо всміхнулася, вдивляючись у наші обличчя:
Ой, Оксано, це ти? Дякую, люба і вдячно-допитливо подивилась на мене.
Валентино Василівно, я знайшла її. Ось Дмитро, він сам хотів приїхати, і Оксана простягла їй конверт.
Що це? Я навіть у окулярах навряд чи роздивлюся, погляд її був беззахисний, мов у дитини.
Це результати експертизи, Оксана дістала листок, тут підтверджено: ви рідні. Дмитро ваш син.
Обличчя Валентини Василівни змінилося, осяялося радістю. Вона не змогла стримати сліз щастя:
Діточки мої, дякую вам простягнула до мене руки. Рідненький мій, яке ж то щастя Знайшовся, живий, красивий На батька схожий. Рідненький мій, синку Я усе життя ночами прокидалася: казалось, ти плачеш, кличеш
Пробачення мені нема.
Живий жива! Тепер я спокійна
Згодом ми з Оксаною вийшли з палати. Вчителька вже заснула від втоми й полегшення.
Дякую, Дмитре. Ви зробили її щасливою. Ви бачите, вона зовсім слабка.
Минуло кілька днів Валентини Василівни не стало.
Я спалив усі папери з маминої скриньки. Не хочу, щоб хтось довідався про цю непотрібну правду.
Та чи є тут якась правда? Адже іншої мами, ніж Зоряна Миколаївна, у мене ніколи не було.
А Валентина Василівна? Це просто якась свята неправда. Чи правильно я зробив? Думаю так. Адже кожен відповідає перед Богом за свої вчинки.
Ось що я зрозумів: сімя це не кров, а любов. І вдячність за неї найважливіша.
