Право вибирати
Наталія прокинулась за хвилину до будильника. У кімнаті ще було тьмяно, а за шторами проблискував січневий сірий світанок. Спина боліла після сну, пальці на руках були трохи набряклими, як завжди вранці. Вона посіла на краї ліжка, почекала, поки голова перестане крутитися, і лише тоді підвелася.
На кухні було тихо. Олександр уже вийшов на пробіжку, як це робив останні кілька років, з того часу, як здала аналізи і злякалася холестерин. Наталія ввімкнула чайник, діставала з шафки дві чашки, а потім одну сховала. Він завжди рановранці пє лише воду.
Поки вода кипіла, вона перевірила телефон. У сімейному чаті нічого нового, лише фото внука, надіслане ще ввечері. Хлопчик у дитсадку тримає в руках картонну ракету. Наталія автоматично усміхнулася і відчула, як всередині піднімається знайоме тепле відчуття: ось за кого вона терпає затори, звіти, безкінечні планерки.
Робота була її опорою вже двадцять вісім років. Відділ кадрів у районній поліклініці: спочатку молодший інспектор, потім провідний спеціаліст. Лики лікарів і медсестер мінялися, приходили й йшли головні лікарі, а вона залишалася. Вона знала, у кого які діти, хто в якому шлюбі, кому треба підказати, як оформити відпустку по догляду, а кого вчасно підштовхнути, щоб не забув принести довідку.
Останні роки стали важчими. Папери замінили електронними системами, звітів стало більше, зверху вимагали цифри і таблиці. Наталія бурмотіла, але вивчала програми, записувала паролі в блокнот, зберігала акуратно розкладені папки на робочому столі. Їй подобалось відчувати, що вона потрібна. Що без неї весь цей тихий хаос розвалиться назавжди.
Вона налила собі чай, кинула в нього скибочку лимона і сіла біля вікна. На подвірї дворник розвозив сніг до бордюру, рідкісні машини вилазили з двору. Наталія уявила, як через десятьпятнадцять років вона буде дивитись на той самий двір, тільки вже з балкону, закутана в теплий халат. Можливо, поруч сидітиме підлітоквнук, балтати ногами і запитувати, чому сніг такий сірий.
Ця картина давно жила у її голові. Влітку до неї додавалася дача з обшарпаним будиночком, грядки, на яких вона, незважаючи на сварку, висаджувала кріп, а ввечері сиділа біля мангалу і сперечалась з Олександром, скільки солі класти в шашлик. Старість здавалася чимось зрозумілим, хоч і не надто радісним. Своїм.
Двері передчини скрипнули, і по коридору проскрипали кросівки. Олександр зайшов на кухню, вдихнув запах.
Знову чай без цукру? спитав він, витираючи шию рушником.
Лікар сказав, менше солодкого, нагадала Наталія.
Він посміхнувся і налив собі воду з фільтра. У нього вже трохи посивші виски і вузьке лице, яке за останні роки стало ще сухішим. Колись її вабили його різкі скроні і впевнений погляд. Тепер вона частіше бачила втому і якенебудь приховане роздратування, яке він намагався не показувати.
Сьогодні затримаюсь, сказав він, глянувши у вікно. Ввечері не чекай вечері.
Знову нараду? запитала вона. Або твої курси англійської?
Він скривив обличчя.
Не курси, а заняття з викладачем.
Та ні, кивнула Наталія. З викладачем.
Він кинув на неї короткий погляд, але замовк. У Наталії в шлунку скрутило. Останнім часом у них було багато таких напівпропозицій, недоговорок. Слова, які не вимовляли, важілі в повітрі густіше, ніж будьякі розмови.
Вона одяглася, перевірила, чи вікно в спальні закрите, і вже в коридорі, як завжди, схопила звязку ключів. Метал приємно охолоджував долоню. Ці ключі були з нею стільки років, що вона вже ледь замислювалася, скільки разів перекладає їх з сумки в кишеню і назад. Дім, авто, дача, поштову скриньку. Її маленький набір впевненості.
У маршрутці було крихко. Люди мовчки дивилися в телефони, хтось зевнув, хтось тихо сварився через зупинки. Наталія притиснула сумку до себе і почала думати про день. В обід треба буде подзвонити мамі, запитати, як тиск. Мамі сімдесят три, вона живе в сусідньому районі і вперто відмовляється переїжджати до них або хоча б ближче до сина.
Я тут всіх знаю, повторювала вона. У аптеці, у магазині, у поліклініці. Куди я поїду?
Наталія кожного разу кивала і в глибині душі розуміла її. Звичні стіни, знайомі обличчя, маршрут до зупинки, який можна пройти з очі закритими. Від цього залежало відчуття, що ти ще на своєму місці.
У поліклініці пахло хлоркою й ліками. На вході охоронець кивнув їй. У коридорах вже гуркотіли пацієнти, хтось сперечався з регістрацією, хтось глянув на годинник. Наталія зайшла до свого кабінету, сняла пальто, увімкнула компютер і пішла за кипятком.
У відділі кадрів було крихко: три столи, шафа з особовими справами, старий принтер, який бурмотів і захоплював папір. Її колега, молода жінка близько тридцяти, розкладала по папках якісь документи.
Добрий ранок, кинула та. Чула новину?
Яку? Наталія поставила чашку на стіл і сіла.
Головний лікар збирає всіх керівників відділів о десятій. Кажуть, буде щось про оптимізацію.
Слово повисло в повітрі, як сквозняк. У Наталії всередині все стиснулося. Оптимізація останніми роками означала лише одне: людей скорочуватимуть.
Може, знову новий звіт, спробувала вона відмахнутись.
Може, невпевнено відповіла дівчина.
Робота закрутилася. Приходили лікарі, приносили заяви, питали про відпустки. Наталія механічно пояснювала, ставила підписи, вводила дані в систему. Думки все час повертались до слова, яке прозвучало вранці.
О десятій її викликали в актовий зал разом з начальником відділу кадрів. Там вже сиділи завідуючі підрозділами, старші медсестри. Головний лікар, чоловік близько шістдесяти, піднявся до трибуни, поправив краватку.
Він говорив про реформу, нові стандарти, про необхідність «підвищення ефективності». Наталія слухала, як крізь вату. Потім прозвучало, що штатне розписання будуть переглядати, що частину функцій обєднають, що десь є «надмірні одиниці».
Конкретні рішення будуть прийняті протягом місяця, сказав головний лікар. Керівники підрозділів отримають списки посад, які підлягають скороченню.
Слово «посад» прозвучало важко. Наталія впіймала погляд начальника відділу кадрів. Той швидко відвернув очі.
Після збору вона повернулася до кабінету і зажмурила двері. Колега вже знала все новини розліталися миттєво.
Думаєш, нас зачепить? спитала дівчина, нервово терла ручку.
Не знаю, відповіла Наталія. У нас і так не вистачає людей.
Але якщо обєднають з бухгалтерією чи ще з ким дівчина не дочерпала.
Наталія згадала, що минулого року в сусідній поліклініці скоротили одного кадріка, залишивши працювати на двох троє. «Впораються», сказали тоді.
Вона спробувала повернутись до справ, та цифри розмитувалися перед очима. Перш ніж обід, вона зайшла до начальника відділу кадрів.
Можна хвилинку? запитала, відчинивши двері.
Він кивнув, не підводячи погляду від монітора.
Ти чув? почала Наталія.
Чув, коротко відповів він.
Наш відділ вона запнувалася.
Він нарешті подивився на неї. Погляд був втомлений.
Наталіє, поки нічого конкретного не знаю. Чекаємо вказівок згори. Як тільки буде інформація, повідомлю.
Вона кивнула і вийшла. У коридорі стало спекотно, хоча на ній був лише тонкий светр. У голові спливла цифра її вік. Пятдесят. Не сорок, коли ще можна було щось нове спробувати. Не тридцять, коли можна було ризикувати. Пятдесят.
Дома вона опинилася пізніше, ніж зазвичай. У маршрутці застрягла в заторі, і весь час дивилась у вікно, не бачачи вулиць. Думки крутяться колом. Якщо її скоротять, яку роботу вона знайде? Хто візьме в кадри жінку її віку, хоч і з досвідом? У приватну лікарню? У якийсь коледж? І чи захоче вона все знову з нуля, вивчати нові програми, вливатися в чужі колективи?
Олександр прийшов близько девятої. На нього був костюм, який він одягав на важливі зустрічі. Він зняв піджак, акуратно повісив його, потім пройшов до кухні.
Ти вже вечеряла? спитав він.
Чекала тебе, відповіла Наталія. Розігріти суп?
Не треба, я вже поїв, сказав він і налив собі чай. У нас сьогодні було збірання.
У нас теж, сказала вона. Про скорочення.
Він підняв брови.
Тебе?
Поки не знаю. Сказали, штат переглядатимуть.
Він помовчав, потім сів навпроти.
У мене теж новини, сказав він. Запропонували контракт за кордоном.
Наталія не відразу зрозуміла.
Куди за кордоном?
У Німеччину. Філіал компанії запускає новий проєкт. Потрібна людина з досвідом. На дватри роки.
Вона дивилася на нього, ніби не бачила обличчя.
Ти погодився? спитала.
Я сказав, що подумаю, відповів він. Але, чесно, це серйозний шанс. І за гроші, і за досвід.
Слова про заробіток вразили її найсильніше. Гроші завжди були аргументом, який важко спростувати. Квартира, ремонт, допомога сину з іпотекою, ліки для мами. Усе це стояло за сухою фразою.
На дватри роки, повторила Наталія. І що я буду робити ці дватри роки?
Він відвів погляд.
Можна обговорити варіанти. Ти можеш їхати зі мною. Там теж потрібні фахівці з кадрів. Я дізнаюсь.
Вона уявила чуже місто, незрозумілу мову навкруги, спроби пояснюватися на мові, яку памятала лише зі школи. Уявила маму, яка залишиться одна, сина з родиною, внука. І себе, що стоїть у супермаркеті десь під Гамбургом, шукає сметану на полицях, де все написано чужими літерами.
Або можеш залишитися, продовжив він. Працювати тут, бути з внуком. Дватри роки пролетять.
Він говорив впевнено, та в голосі звучала невпевненість. Наталія помітила, як він стискає пальці на чашці.
А якщо не пролетять? тихо спитала вона. Якщо ти там залишишся?
Він зітхнув.
Я ж не збираюся емігрувати. Це робочий контракт.
Робочий контракт теж можна продовжити, сказала вона. Там нові можливості, нові звязки. А тут
Вона не доречила. «А тут» означало все те, що стало знайомим і важким. Черги в поліклНаталія глибоко вдихнула, підняла ключі й зрозуміла, що її новий шлях починається саме тут, у власному домі, з власними рішеннями.
