14 листопада 2025 року
Сьогодні знову памятаю, як я, ще молодий студент з Харкова, одружився з бідною дівчиноюЗорею. Родичі сміялися над нами, мов над «золотою чашкою», бо сімя моя ніколи не володіла ні будинком, ні новою “каробкою”.
Зорея має імя, яке в нашій країні рідко зустрічається, і я одразу зрозумів, що її мрії не про блискучі автомобілі чи дорогі квартири, а про просте життя. Я вимагав, щоб вона не вживала алкоголь я знаю, що «пянийне вогонь, а вода в криницях», і не хотів, щоб наші діти бачити батька, що часто буває в тумані.
Важливо було й те, щоб вона була працьовита, не лінива і чесна. Матеріальне для мене не було головним я не думав про «золото в кишені», а про те, чи зможе вона підтримати наш дім, чи ні. Моя мати та брат виховували мене в скромності, тому я не міг чекати того, чого не мав.
Ми жили разом рік, поки я не закінчив університет і вона не отримала посаду в Національному університеті Дніпра. Вона мешкала в будинку своїх батьків у Києві, разом з матірю та братом. На весіллі були лише найрідніші і кілька друзів так, як це роблять у нашій традиції, коли «дом без гостей не дім».
Після шести місяців спільного життя ми зрозуміли, що наші характери різні, та навчилися слухати один одного. Перший раз я побачив, як вона плаче, коли народила нашого сина, і це змінило мене. Тепер у нас є двоє дітей, а її зарплата в 45000 гривень, хоча вона працює в іншій галузі, дозволяє нам купити будинок під Львовом.
Іноді ми сперечаємося, проте розмовляємо, вирішуємо конфлікти і залишаємося здоровими і щасливими. Ми ще не мільйонери, проте головне здоровя, любов і спокій у родині.
Після всього я зрозумів: справжнє багатство це не кількість гривень у гаманці, а ті, хто поруч. Цей урок залишу собі назавжди.
