Мій чоловік прирівняв мене до дружини свого друга за святковим столом і отримав салат на коліна
О, знову цей сервіз дістала? Я ж казав постав той, з золотою облямівкою, що мама подарувала нам на річницю. Він виглядає пристойніше, сердито пробурчав Віктор, розглядаючи тарілку, яку Галина щойно поставила на білосніжну скатертину.
Галина на мить завмерла із пучком петрушки в руці. Дуже хотіла сказати щось гостре, мовляв, сервіз із золотою облямівкою не можна мити в посудомийці, а стояти біля раковини о першій ночі, коли гості вже розійшлись, вона не має ані сил, ані бажання. Та стрималась: у Віктора сьогодні день народження пятдесят років, ювілей, і псувати йому настрій з початку вечора не хотілося.
Вітю, той сервіз на дванадцять персон, а нас усього четверо. До того ж ці тарілки глибші, для печені зручніше, лагідно відповіла вона, продовжуючи прикрашати холодець гілочками кропу. Перевір краще, чи охолола горілка. Ось-ось Маркіян із Лесею прийдуть.
Віктор буркнув щось, і поплентався до холодильника. Галина глянула на його спину і тяжко зітхнула. Останній тиждень вона весь час поспішала на роботі кінець кварталу, звіти, а тут ще й підготовка до ювілею. Віктор категорично не хотів святкувати в ресторані: “Та хто краще тебе, Галино, приготує? І навіщо зайві гроші витрачати краще вдома”.
Приємно, коли чоловік хвалить твою кухню, але за цими словами завжди ховалась економія не хотів бачити рахунок у меню. У результаті три вечори поспіль Галина після роботи маринувала мясо, варила овочі, пекла коржі для “Наполеона” і крутила рулетики з баклажанів улюблена закуска іменинника. Дуже боліла спина, ноги нили, на манікюр часу зовсім не вистачило просто покрила нігті прозорим лаком.
Дзвінок у двері застав її зненацька.
Йду! гучно крикнув Віктор, миттєво змінившись на обличчі: понурість зникла, з’явилась привітна посмішка господаря.
У коридор увійшла Леся. Саме увійшла інакше не скажеш. Дружина Маркіяна, Вікторового найкращого друга, завжди виглядала так, наче щойно зявилася зі сторінок глянцю. Струнка, доглянута, у модній бежевій сукні, яка прекрасно пасувала їй. У руках маленький пакунок із дорогого магазину. Маркіян ішов слідом, навантажений пакунками з подарунками і пляшками.
Галю, люба! Леся чмокнула господиню в щоку, щедро ароматизувавши кімнату дорогими парфумами. Як пахне! Ти, як завжди, героїня на кухні. Я б ніколи так не змогла. Я ось Маркіянові сказала відразу: хочеш свято веди мене в ресторан, я до плити не підійду, манікюр берегти треба.
Галина мимоволі сховала руки за спину.
Ну, комусь же треба і затишок домашній створювати, посміхнулась, приймаючи пальто гості. Проходьте, усе вже на столі.
Застілля почалося по-нашому. Тости за здоровя ювіляра, обговорення подарунків (Маркіян подарував нову вудочку, про яку Віктор мріяв кілька місяців), жарти та сміх. Галина носилась між кухнею і залом, міняла тарілки, поповнювала закуски, стежила, щоб у всіх були повні чарки. Сама встигла зїсти тільки ложку олівє і шматочок сиру.
Віктор, підхмелений першою чаркою, розслабився. Відкинувся на спинку стільця і глянув із захопленням на Лесю, яка акуратно відламувала виделкою шматочок оселедця.
Лесю, ти, як завжди, неперевершена, голосно сказав він. Дивлюсь і думаю: ти ж, мабуть, чарівниця. Їси й не товстієш. А плаття просто казка! Одразу видно жінка себе шанує.
Леся кокетливо поправила локон.
Ой, Вітю, ти вже й не перебільшуй. Просто дисципліна. Я в спортзал три рази на тиждень, і після шостої вечора жодних пиріжків. Ну й догляд. У мене новий крем для обличчя диво, а не крем!
О! Віктор затиснув пальцем у повітрі, немов почув життєву мудрість. Дисципліна! Чуєш, Галю? Дисципліна! А ти все: “Втомилась, ніколи”. Ось Леся теж працює, а виглядає, як дівчинка.
Галина, яка саме ставила на стіл величезну тарілку з печеною шинкою, заклякла. Вона працювала головною бухгалтеркою у великій компанії, вела дім, копалась на городі, допомагала з домашніми завданнями онукам, коли їх привозили. Леся ж працювала адміністраторкою у салоні краси позмінно, дітей у них з Маркіяном не було.
Вітю, ну не треба порівнювати, лагідно сказала Галина, не бажаючи сварки перед гостями. У кожного свій ритм. Скуштуй шинку новий рецепт із чорносливом.
Та Віктора понесло далі. Алкоголь розвязав язика, і стара образа, чи радше чоловічий гонор, вилізла назовні.
Та що там шинка! махнув рукою, накладаючи собі солідний шматок. Їжа це їжа. А ось естетика… Маркіяну пощастило. Приходиш додому а там не кухарка в халаті, а фея. Приємно глянути. А у нас що? Вічно каструлі, запах смаженої цибулі. Я тобі казав, Галя: сходи в спортзал, займися фітнесом. А ти: “Спина болить, тиск”. Усе це відмовки. Лінь-матінка.
Маркіян відчув напругу і спробував змінити тему:
Вітю, та ти чого? Галя ж золота господиня. Таке мясо пальці оближеш! Моя Леся так приготувати не може ми усе більше на напівфабрикатах чи замовленням перебиваємось.
Ото ж! підхопила Леся, намагаючись помякшити ситуацію, але тільки гірше стало. Я готувати не люблю це правда. Зате у мене завжди час на себе. Чоловік має любити очима, правда ж, Вітю?
Віктор розплився в задоволеній посмішці, дивлячись на дружину друга.
Золоті слова! Любити очима! А тут зиркнеш… він зневажливо кивнув у бік Галини, яка сіла навпроти і склала натруджені руки на колінах. Галя, ти й плаття одягла, і волосся зробила, а все одно якийсь… стомлений вигляд. Тетчин! Он у Лесі очі горять, життя вирує. А в тебе замість іскор з очей тільки цінники з “Сільпо”.
Тиша повисла важка. Маркіян уткнувся у свою тарілку, Леся занервувала, крутячи серветку. Галина відчула, ніби отримала ляпас. Пригадала, як учора Віктор скаржився, що чистих сорочок немає, і вона прасувала йому ту саму блакитну сорочку посеред ночі, саме в ній він зараз сидів і ганьбив її на очах друзів. Пригадала, як економила на косметологу, щоб додати грошей до подарунка тієї омріяної вудочки.
Вітя, досить, мяко, але рішуче сказала вона. Ти перебрав.
Я не перебрав! роздратовано вигукнув він. Я просто чесно кажу! Друг пізнається у біді, а дружина у порівнянні. Порівняв не в твою користь. Чому Маркіян може гордитися своєю дружиною, а мені соромно? Ти себе в дзеркалі бачила? Розпливлася, зморшки… А ж ви однолітки!
Ми не однолітки, Вітя, холодно виправила Галина. Лесі тридцять вісім, мені сорок вісім. І Леся не тягає торби з картоплею на пятий поверх, коли ліфт не працює, а ти на дивані лежиш.
О, почалося! Віктор театрально закотив очі. Я працюю! Я гроші в домі заробляю! Маю право вимагати статусу. А ти курка насідка. Одне й можеш салати нарізати. Он, до речі, салат! вказав він виделкою на “оселедець під шубою”. Навіть його нормально зробити не можеш. У Лесі на Новий рік повітряний, легенький. А у тебе суцільна каша з майонезом… Як і ти сама.
Це була остання крапля. Всередині Галини щось обірвалось. Те нескінченне терпіння, на чому тримався їхній шлюб понад двадцять пять років, висохло, залишивши порожнечу і холодну рішучість.
Вона повільно підвелася. Віктор, не помітивши змін у її обличчі, продовжував розповідати Маркіянові:
Скажи, Маркіяне, я не правий? Жінка мусить надихати! А тут… халат, капці, борщ смертельна нудьга…
Галина взяла зі столу велике глибоке блюдо з “Оселедцем під шубою”. Салат ще свіжий, соковитий, щедро промазаний майонезом і щедро посипаний буряком. Кілограм з лишком.
Вона обійшла стіл і зупинилася біля чоловіка. Віктор нарешті замовк і підняв на неї очі.
Що встала? запитав із викликом. Чи солі мало? Майонезу?
Ні, Вітя, спокійно сказала Галина. Голос не тремтів. Все достатньо. Подумала, що ти маєш рацію: тільки й умію, що салати нарізати. Раз тобі так бракує естетики й легкої їжі, мабуть, цей салат тобі найпотрібніший.
З цими словами вона перевернула блюдо.
Час наче застиг. Маркіян роззявив рота у беззвучному крику, Леся ахнула, закривши рот долонею. А червоно-рожева маса, багатошарова і жирна, повільно зїжджала просто Віктору на коліна на його нові, світло-сірі штани, куплені спеціально на ювілей.
*Чвак.*
Звук був соковитим, вологим. Майонез потік по штанах, буряк одразу ж вївся у дорогу тканину, шматочки оселедця прикрасили ширінку.
На кілька секунд у кімнаті зависла гробова тиша. Віктор дивився на свої коліна не міг повірити в те, що відбулося. Буряковий сік розтікався, світлі штани нагадували картину божевільного митця.
Ти… що ти наробила?! загорлав він, підхопившись. Салат звалився на підлогу, килим, черевики. Ти здуріла?! Це ж нові штани! Ненормальна!
Галина обережно поставила порожню тарілку на стіл.
Зате смачно, Вітя. І ситно, і, зауваж, все натуральне. Ніякої хімії все руками.
Я тобі!.. Віктор заніс руку, але Маркіян, отямившись, схопив його.
Вітю, тихіше! Успокойся! Сам довів!
Я?! Я?! репетував Віктор, трясучи брудними штанами. Я правду сказав! А вона мені їжу на штани! Прибирай! Терміново прибирай! Лізь і прибирай!
Леся, бліда як крейда, втиснулась у стілець. Вечір перестав бути неспішним.
Галина глянула на розлюченого чоловіка з огидою, ніби побачила таргана.
Сам прибиратимеш, чітко відказала. Або викликай клінінг. Ти ж “статусний”, заробляєш. А я піду. Мені треба зайнятись собою. Як ти там казав? Надихатися.
Вона розвернулась і вийшла із зали. В коридорі спокійно одягла плащ, взяла сумочку. Із кімнати долинали крики Віктора і приглушені умовляння Маркіяна.
Галя, куди ти? Леся вибігла у коридор, лякаючи накресленими віями. Галя, не йди, він же п’яний, не зі зла…
Зі зла, Лесю, глянула на суперницю, але злості не було тільки жаль. Він так і думає завжди, тільки тверезий мовчить. Дякую, що прийшла. Ти мені очі відкрила.
Галина вийшла у прохолодний осінній вечір. Йти було нікуди, але й залишатися вже не могла. Сіла на лавку біля підїзду, дістала телефон і викликала таксі. “До мами”, подумала. Мами не стало вже два роки, та квартира стояла не наважувалась здавати. Ось тепер знадобилась.
Віктор телефонував разів двадцять за вечір: спершу, мабуть, щоб накричати, а потім коли протверезів. Галина не брала слухавку. Взяла у нічному магазині пляшечку вина і шоколадку, приїхала в мамину квартиру, де пахло старими книгами, і вперше за багато років просто прилягла на диван не думаючи про прання чи завтрашній сніданок.
Наступні два тижні стали для Віктора справжнім пеклом.
Галина не поверталася ні на наступний день, ні через день. Жила у мами, ходила на роботу, ввечері записалась на масаж. Той самий, на який шкодувала грошей три роки.
Віктор лишився наодинці. Зясувалося, що їжа не зявляється у холодильнику сама собою, шкарпетки не стрибають у пральну машину, а звідти чистими і складеними в шухляду.
Перші три дні геройствував: харчувався пельменями, носив джинси (штани після салату так і не вдалося відчистити хімчистка не гарантувала успіху). Розказував Маркіяну телефоном, яка ж Галина стерва й істеричка.
Нічого, приповзе, вихвалявся. Куди вона дінеться? Кому потрібна у пятдесят? Побіситься і вернеться. А я ще подумаю, чи все пробачити.
Та на четвертий день закінчилися чисті сорочки. Гладити Віктор не вмів, ненавидів. На пятий з животом біда, від магазинних пельменів. На шостий у туалеті закінчився папір, а купити забув.
Квартира заростала брудом. Пляма від салату на килимі, яку затирав ганчіркою, почала смердіти майонезом і рибою. Затишок, який здавався звичним фоном, розсипався.
А Галина Галина розцвіла. Не тягала важкі сумки готувала тільки для себе, а їсть мало. Почала висипатися. Колеги помітили зміни.
Галино Іванівно, закохались? Очі світяться, жартували в бухгалтерії.
Закохалась, дівчата, усміхалась. В себе. Нарешті в себе.
За два тижні Віктор підстеріг її біля роботи. Виглядав жалюгідно: помята сорочка, щетина, сумні очі побитої собаки, в руках букет із трьох гвоздик у целофані.
Галю почав, переминаючись.
Галина зупинилась, дивлячись строго й рівно.
Що, Вітю?
Галю, уже вистачить. Досить жартувати. Пора додому. Там ці і кіт сумує.
Кота в них не було.
Я не повернуся, Вітю, сказала просто. Подала на розлучення. Заява вже у суді.
У Віктора відвисла щелепа.
Яке розлучення?! З глузду зїхала? Через якийсь салат? Через слова? Ми ж двадцять пять років разом!
Ось саме. Двадцять пять років була для тебе функцією: кухаркою, пралькою, прибиральницею. Людиною не стала. Хотів фею? Шукай іншу. Можеш Лесю хоча ні, Маркіян тобі влаштує. Знайди таку, що пархатиме, пахнутиме парфумами і нічого не робитиме. Тільки май на увазі: феї не миють унітази і не варять борщ.
Галю, пробач! благав він, хапаючи її за рукав. Люди стали озиратися. Ну дурний я, не подумав! Диявол поплутав! Хочеш, куплю тобі шубу? Або абонемент у фітнес, як бажала?
Галина розсміялась гірко, але щиро.
Фітнес? Щоб схожою на Лесю була і тобі не соромно виходити зі своєю жінкою? Ні, Вітю. Я вже ходжу. Для себе. А шубу я і сама собі куплю, якщо захочу. Моя зарплата, коли не витрачати на твої нові вудочки й делікатеси для друзів, на багато вистачає.
А я що? розгублено питав він. Я ж пропаду. Я навіть пральну машину вмикати не можу там стільки кнопок!
В інтернеті є інструкція, Вітю. Або найми домогосподарку. Я я втомилась. Звільняюсь з посади твоєї дружини. Без “вихідного” пособія.
Витягла рукав із його пальців і пішла до метро. Спина рівна, крок легкий.
Віктор ще довго стояв на тротуарі, стискаючи гвоздики, що вянули в руці. Згадав той вечір, смачну шинку, мяке світло лампи і той момент, коли салат ковзав по нозі.
Дурна прошепотів, але це звучало невпевнено. Яка ж дурна
А повернувшись до порожньої, смердючої квартири, де посуд у раковині нагромадився з залишками їжі, дурнем відчув себе він. Набрав Маркіяна.
Маркіяне, можна я до тебе зайду? Домашнього поїсти…
Вибач, друже, голос Маркіяна був напружений. Ми з Лесею посварилися. Я їй сказав, що й вона могла б разок пельмені зварити таку сцену закотила, мовляв, кухарка я їй. Каже: “Он у Віті Галина готувала і чим закінчилось? Салат на штанах. Я не хочу так”. Я сам тепер на “Мівіні”.
Віктор поклав слухавку й глянув на пляму на килимі. За формою вона нагадувала серце. Розбите, брудне, бурякове серце.
Минуло півроку.
Галина і Віктор розлучилися тихо. Діти, уже дорослі, спершу пробували мирити, та, побачивши щасливу матір і постійно дратованого батька, стали на бік Галини.
Віктор так і не навчився толком готувати. Схуд, змарнів, почав носити сорочки, які йому гладили у пральні дорого, але нічого не зробиш. На жінок дивився підозріло: одна не вміє котлети смажити, інша ресторан щодня вимагає, третя одразу про розмір зарплати питає і кривиться.
А Галина святкувала сорок девятий день народження у затишному маленькому кафе з подругами. В новій сукні, з новою зачіскою.
Гальчино, шкодуєш? запитала подруга. Стільки ж років разом
Галина помішала ложечкою каву і всміхнулася.
Шкодую, чесно сказала вона. Шкодую, що не вилила йому той салат на голову ще років десять тому. Скільки часу змарнувала, намагаючись бути ідеальною для того, хто цього й не цінував.
Вона глянула у вікно. Там, весняною вулицею, йшли пари. Щасливі й не дуже. Але вона знала напевно: її щастя більше не залежить від товщини нарізаної ковбаси чи компліментів для чужої дружини. Її щастя у її руках. А ці руки більше не пахнуть цибулею. Вони пахнуть свободою і дорогим кремом.
А салат… Тепер вона купує його у крамниці. Трохи лише коли сама захоче.
