— Ми поживемо у тебе певний час, бо не маємо грошей на оренду квартири! — сказала мені моя подруга. Я — дуже активна жінка. Мені вже 65, але я й досі подорожую різними місцями України та знайомлюся з чудовими людьми. Зі щемом і радістю пригадую молодість: тоді можна було провести літо, де заманеться — чи на березі Чорного моря, чи на Дніпрі на човні, чи на карпатському кемпінгу з друзями. І все це було цілком доступно за невеликі гроші. Сьогодні все інакше… Я завжди любила відкривати для себе нових людей — знайомилася з кимось на пляжі, у театрі. Дружба з багатьма знайомими тривала роками. Одного дня я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана. Ми жили разом в одному гостьовому будинку на відпочинку в Карпатах і залишилися гарними подругами. Минуло декілька років, час від часу ми обмінювалися листами. Аж ось, одного вечора мені прийшов загадковий телеграма без підпису: «О третій ночі прибуває потяг. Зустрінь мене!». Я була збентежена і, звісно, нікуди не поїхала. Але о четвертій ранку у двері подзвонили. Я відкрила — і заніміла від здивування: на порозі стояла Оксана, дві підлітки, її мама і чоловік, та з собою мали гору речей. Ми з чоловіком розгубилися, але впустили непроханих гостей. Оксана сказала: — Чому ти не зустріла нас? Я ж написала телеграму! А це ж гроші! — Пробач, ми не знали, хто її надіслав! — Ти ж дала мені свою адресу. Ось ми тут. — Я думала, ми просто будемо листуватися… Потім Оксана повідомила, що одна з дівчаток закінчила школу і вступила до університету, а сім’я приїхала підтримати. — Ми поживемо у тебе, бо в нас зовсім немає коштів ні на оренду, ні на готель! Я була шокована — ми навіть не родичі! Чому я маю дозволяти їм жити з нами? Ми мали годувати їх тричі на день, вони привезли трохи їжі, але нічого самі не готували, а просто їли наше. Я мусила всіх обслуговувати. Я не витримала і через три дні попросила Оксану з родиною поїхати. Мені вже було байдуже, куди. Почалася сварка — Оксана розбила посуд і почала кричати. Я була просто вражена такою поведінкою. Врешті вони покинули квартиру, прихопивши мій халат, кілька рушників та, якось непомітно, навіть великий казан! Досі дивуюся, як їм це вдалося. Так завершилася моя дружба — і слава Богу! Я більше її не бачила і нічого не чула. Як можна бути такими безсоромними! Тепер я у знайомствах значно обережніша.

Ми зупинимося у тебе на якийсь час, бо не маємо гривень на оренду квартири! сказала мені моя приятелька.

Я активна українка, хоча й мені вже шістдесят пять років. Життя завжди тягнуло побачити нове, поспілкуватися з цікавими людьми. Часто згадую молодість і радісно, і трохи сумно. Тоді можна було безтурботно проводити літо: хочеш їдь на Чорне море у Одесу, хочеш вирушай з друзями до Карпат з наметами, або ж просто попливи по Дніпру. І все це за дурні гроші, які накопичити на відпочинок було не проблемою.

Сьогодні таке вже лишилося лише у спогадах. Я завжди цінувала знайомства з новими людьми, любила розмови з незнайомими на пляжі, зустрічі у театрі у Києві або Львові. З багатьма підтримувала звязок роками.

Ось так колись, у Яремчі, я познайомилася з жінкою на імя Оксана. Влітку ми мешкали в одному пансіонаті, стали подругами. Після розлуки листувалися, обмінювалися новинами.

Минуло кілька років. Якось надійшов мені телеграма ані прізвища, нічого, просто: «О 3-й ночі прибуває поїзд. Зустрінь мене!»

Я була здивована, не уявляла хто це. Звісно, ми з чоловіком не пішли зустрічати незрозумілого гостя. А о четвертій ночі дзвінок у двері. Коли відчинила мало не зомліла. На порозі стоїть Оксана, дві дівчинки років пятнадцяти, сивенька бабуся і чоловік. У них з собою були гори речей. Ми з чоловіком розгубилися, але таки пустили їх до квартири. Оксана одразу спитала:

Чому ти не зустріла нас? Адже ж телеграма була! Я витратила купу гривень на неї!
Пробач, я не знала від кого телеграма, нічого не зрозуміла…
Ти дала адресу то ось ми тут!
Я думала, що ми просто будемо писати листи, не більше…

Оксана розповіла, що старша дівчинка щойно закінчила школу і вступила до університету в Києві. Решта родини приїхала підтримати її.

Ми поживемо в тебе! У нас нема гривень на квартиру чи готель.

Я просто приголомшена. Ми навіть не родичі чому це вони вирішили оселитися у нас? Щодня довелося готувати їм їжу по три рази. Привезли трохи продуктів, але нічого не готували, лише їли наше. А я обслуговувала всіх.

Це стало справжнім випробуванням на третій день я попросила Оксану і її рідних поїхати геть. Мене не цікавило, куди саме.

Почалася сварка. Оксана почала грюкати посудом і кричати так, що будинок прокинувся.

Я була вражена її поведінкою. Поки збирали речі, вони зуміли непомітно забрати мій халат, кілька рушників і не знаю як! навіть великий казан з кухні. Казан просто зник!

Так завершилася наша «дружба». Дякую Богу, що більше її не бачила і нічого не чула. Як можна бути такими безсовісними?!

Тепер я набагато обережніше ставлюся до нових знайомств і завжди думаю двічі, перш ніж довіритися.