Правила на літо
Коли дизель-потяг уповільнив хід біля скромної платформи в Малій Бурімці, Ганна Олексіївна вже стояла на самому краю, міцно стискаючи в руках полотняну торбу. У торбі гойдалися яблука, баночка вишневого варення і пластиковий контейнер із пиріжками з картоплею. Все це, звісно, було не обов’язково онуки приїжджали нагодовані, з Києва, з рюкзаками та сумками, але руки все одно просилися щось приготувати.
Потяг зупинився смикано, двері грюкнули, і з вагона одразу випали троє: високий, незграбний Артемко, його молодша сестра Уляна та ще один важкий рюкзак, що жив, здавалося, окремо.
Бабусю! Уляна першою побачила її, махнула рукою так сильно, що пролунав передзвін її браслетиків.
По спині Ганни Олексіївни пробігла тепла хвиля. Вона акуратно поставила торбу на плиту платформи, щоб не упустити, й розкрила обійми.
Ой, які ж ви хотіла сказати виросли, але вчасно прикусила язика. І так зрозуміють.
Артем наблизився повільніше, обняв однією рукою, другою міцно тримаючи рюкзак.
Привіт, бабцю.
Він уже був мало не на голову вищий за неї. На підборідді пробивалася щетина, на худих запястях торчали навушники з-під вишиванки. Ганна Олексіївна шукала в ньому того хлопчака, що колись ганяв по городу в гумових чоботях, а натикалася на незнайомі, дорослі риси.
Дід вас вже внизу очікує, сказала вона. Ходімте, бо котлети застигнуть.
Зараз сфоткаю, Уляна вже витягнула смартфон, клацнула платформу, потяг, бабусину постать. Буде для сторіз.
Слово сторіз пролетіло повз свідомість, наче ластівка. Вона, здається, вже питала взимку у доньки, що то воно таке, та й призабула. Головне, що онука всміхається.
Вони спустилися бетонними сходами. Внизу, біля старенької Лади, вже чекав Іван Михайлович. Він піднявся назустріч, ляснув Артема по плечу, обняв Улянку, кивнув дружині. Усе в нього стримано, але Ганна знала він радіє не менше за неї.
Ну що, канікули? спитав.
Канікули ж, протягнув Артем, підкидаючи рюкзак у багажник.
По дорозі додому діти стихли. Повз вікна минали сільські хатини, сади, грядки, де-не-де бігали кози. Уляна раз-по-раз гортала щось у телефоні, Артем посміювався над екраном, і Ганна Олексіївна відловлювала себе на тому, що слідкує за їхніми руками, за пальцями, які постійно ковзають по чорних прямокутниках.
Нічого, втішала себе вона. Головне, щоб у нас по-нашому було. А далі хай вже як звикли.
Дім зустрів запахом смажених котлет і кропу. На веранді стояв старий деревяний стіл, застелений клейонкою з лимонами. На плиті шкварчала сковорідка, в духовці допікався пиріг із капустою та яйцем.
Оце так гостина! вигукнув Артем, зазираючи на кухню.
Яка гостина, обід звичайний, автоматично сказала Ганна Олексіївна й відразу зупинила себе. Проходьте, мийте руки, он там, біля умивальника.
Уляна встигла знову дістати телефон. Поки Ганна Олексіївна накривала на стіл салат, хліб, котлети, боковим зором бачила, як онука фотографує тарілки, вікно, кішку Марусю, що обачливо визирала з-під стільця.
За столом телефони не тримаємо, кидаючи нібито жартома, коли всі сіли.
Артем підняв голову.
Тобто?
Серйозно, втрутився Іван Михайлович. Поїли хоч день клацай.
Уляна на мить застигла, потім поклала телефон екраном донизу.
Я тільки сфотографувати…
Вже ж сфотографувала, мяко посміхнулась Ганна. Зараз поїмо, а тоді вже виставиш, куди треба.
Слово виставиш прозвучало невпевнено, але вона вирішила: так підійде.
Артем повагався й теж відклав телефон на край столу. Вираз обличчя в нього був такий, ніби його змусили зняти скафандр у відкритому космосі.
В нас тут за розкладом. Обід о першій, вечеря о сьомій. Вранці встаємо не пізніше девятої. А далі гуляйте скільки хочете.
До девятої… протягнув Артем. А якщо я вночі кіно дивлюсь?
Вночі сплять, не відриваючись від пирога, буркнув Іван Михайлович.
Ганна відчула, як між ними натягується тоненька ниточка напруги. Вона поспішила додати:
Це ж не казарма, звісно. Просто якщо до обіду проспати й день змарнується, всього й не побачите. В нас тут і річка, і ліс, і велосипеди.
Я хочу на річку! швидко сказала Уляна. І на веліку покататись. І фотосесію в саду зробити!
Слово фотосесія звучало вже звично.
Ось і добре, кивнула Ганна. Тільки спершу трохи допоможемо. Картоплю треба підгорнути, полуницю полити. Не на панські хороми приїхали.
Бабцю, ми ж на канікули почав Артем, але Іван Михайлович глянув суворо.
На канікули, а не у пансіонат.
Артем зітхнув, нічого не сказав. Уляна під столом штовхнула його підошвою, і він ледь всміхнувся.
Після обіду діти розносили речі по кімнатах. За пів години Ганна зайшла до них. Уляна вже розвішала футболки на спинці стільця, розклала косметику, зарядку, на підвіконні вишикувались флакончики. Артем сидів на ліжку, згорбившись у телефон.
Я вам випрала постільну білизну, мовила вона. Як щось не так, кажіть.
Все гуд, бабцю, не відриваючись, буркнув Артем.
Їй боляче чути те “гуд”. Але тільки кивнула.
Ввечері шашличок зробимо, сказала. А зараз відпочинете трохи допоможемо в городі. Годинку-другу.
Та, кинув Артем.
Вона вийшла, притулила двері. З кімнати долинав тихий сміх Уляни говорила з кимось відеозв’язком. Ганна відчула себе старою не тілом, а внутрішньо: ніби життя дітей іде невидимим, далеким шаром, до якого не дотягтись.
Та нічого, подумала вона. Головне не тиснути.
Увечері, коли сонце вже схилялося, вони втрьох вийшли в город. Земля була теплою, під ногами шаруділа суха трава. Іван Михайлович показував, де бурян, а де морква.
Оце зривай, а це лишай, пояснював він Уляні.
А якщо переплутаю? вона сіла навпочіпки, скривилась.
Не біда, втрутилась Ганна. У нас тут не колгосп, впораємось.
Артем стояв трохи осторонь із сапкою, поглядав на дім, де у його вікні блимав голубий світло монітора.
Телефон не згубив? запитав дід.
Лишив у кімнаті, буркнув Артем.
Це дрібне зізнання порадувало Ганну сильніше, ніж слід було.
Перші дні пройшли у своєму ритмі. Вранці Ганна будила легким стуком вони бурмотіли й крутились, але о пів на десяту вже виходили на кухню. Снідали, трохи допомагали по дому й розходились: Уляна влаштовувала фотосесії з Марусею і полуницею, щось викладала у свій смартфон, Артем читав, слухав музику в навушниках, ганяв на велосипеді.
Правила трималися на деталях. Телефони лежали окремо під час їжі. Вночі було тихо. Лише раз, на третю ніч, Ганна прокинулась за стіною легенько хихотіли. Глянула на годинник пів на першу.
Терпіти чи зайти? подумала вона у темряві.
Сміх повторився, далі знайомий звук голосового повідомлення. Вона зітхнула, накинула халат і постукала.
Артем, ти ще не спиш?
Сміх стих.
Зараз
Він відчинив двері, мружачись. Очі червоні, волосся стирчить, у руці телефон.
Чого ти не спиш? старалась говорити спокійно.
Та, дивлюся кіно.
Вночі?
Ми з друзями домовились дивитись разом і писати в чаті…
Вона уявила, як у Києві інші підлітки сидять у темряві і переписуються.
Дивись, давай так: не шкода тих фільмів, але як не спиш уночі з ранку не зженеш у город. Домовимось: до дванадцятої можна, далі спати.
Він зморщився:
Але ж друзі
Вони у Києві, а ти тут. Тут свої порядки. Я ж не кажу о девятій падати спати.
Він подряпав тімя.
Гаразд. До дванадцятої.
І двері закривай, і звук тихіше.
Лягаючи, вона сумнівалась: може, треба було суворіше. Але часи вже інші.
Загострення зявились із дрібниць. Одного спекотного дня Ганна попросила Артема допомогти Івану Михайловичу перекинути дошки до сараю.
Зараз, не відриваючись від екрана, відповів він.
Через десять хвилин той же ракурс. Дошки на місці.
Артеме, дід вже сам тягає! притиснула їй голос сталлю.
Зараз, я допишу, нервово кинув.
Що ти там манишся? Без тебе життя не зупиниться!
Він різко:
Це важливо! У нас турнір!
Який турнір?
У грі, командний. Якщо піду хлопці програють.
Вона хотіла сказати, що є справи важливіші всяких ігор, але втрималась:
Скільки ще?
Двадцять хвилин.
Добре. Двадцять хвилин і допомагати.
Він кивнув і дійсно через час обував кросівки.
Такі маленькі компроміси давали ілюзію керованості. Але одного дня все змінилось.
Було це в липні. З вечора планували їхати на базар по розсаду й продукти. Іван Михайлович казав: треба помічник, тяжко одразу тягнути.
Артеме, завтра з дідом їдеш, сказала Ганна ввечері. Я з Уляною лишусь, закручуватиму варення.
Я не можу.
Чому це?
Ми з друзями у місто збираємось. Там фестиваль, музика, стрітфуд Я ж казав.
Вона не памятала, щоб казав. Може, й казав пропустила серед купи розмов.
В яке місто? з насторогою дід.
В Прилуки. Дизелем, там недалеко.
Слово недалеко Івану Михайловичу явно не сподобалось.
Ти маршрут знаєш?
Там хлопці зустрінуть. Мені вже шістнадцять.
Це шістнадцять звучало як ворота проти всіх застережень.
З батьком домовились сам нікуди не тиняєшся, нагадав дід.
Я з друзями ж!
Та тим гірше.
Ганна відчула, як напруга росте, ніби стіни стискають кухню. Уляна обережно відсунула тарілку.
Може, сьогодні на базар, завтра його відпустити? спробувала примирливо Ганна.
Базар завтра, відрізав Іван Михайлович. Мені помічник потрібен.
Я можу! неочікувано запропонувала Уляна.
Ти з бабцею, сказав автоматично дід.
Я й сама впораюсь, обізвалась Ганна. Варення почекає. Уляна з дідом хай їде.
Іван Михайлович подивився на неї подяка, здивування й впертість змішались в очах.
А цей що, у нас король? кивнув на Артема.
Я… хотів щось сказати Артем.
Тут не Київ, різко дід. Усе по-іншому. Ми ж за тебе відповідальні.
За мене всі життя відповідають! вирвалось у Артема. Можна хоч раз самому за себе?
Мовчанка впала. Ганна відчула гострий біль усередині. Вона хотіла сказати, що розуміє, але почула свій голос, сухий і чужий:
Живеш у нас живеш за нашими правилами.
Він різко відсунув стілець.
Тоді не їду, кинув.
Вийшов, стукнув дверима. Зверху грюкнув то чи рюкзак, чи сам упав на ліжко.
Вечір тягнувся важко. Уляна жартувала про якихось блогерів, але сміх фальшивий. Дід мовчав. Ганна мила посуд і згадувала слова наші правила. Вони дзвеніли в голові, як ложка об чашку.
Ніч минула дивно спокійно. Не скрипіли дошки, не чулись авто з траси. Надто тихо. Ганна прислухалась: з кімнати Артема жодної смужки світла.
Може, хоч виспиться, здихнула вона.
Зранку годинник показував без пятнадцяти девять. Уляна вже за столом, зітхає. Дід читає Голос України.
А Артем де? питає.
Спить, напевно, Уляна.
Ганна піднялась нагору, постукала:
Артеме, підйом!
Мовчання. Відкрила ліжко застелене, його немає. На стільці худі, на столі зарядка. Телефон зник.
Всередині все обірвалось.
Нема його, спустилася.
Як це? Іван Михайлович схопився.
Кулька порожня. Телефон взяв.
Може, у двір вийшов, запропонувала Уляна.
Перевірили все. У сараї, у городі, біля річки порожньо. Велосипед стоїть.
Дизель о восьмій сорок, прошепотів дід.
Ганна відчула крижану порожнечу у долонях.
Може, до хлопців у двір?
Яких тут хлопців? Він тут нікого не знає!
Уляна дістала мобільний.
Я напишу.
Мчали пальці по екрану. Через хвилину похмуре:
Не читає. Одне відмічення.
Слова одне відмічення нічого не сказали Ганні, але по очах онуки було видно погано.
Що робити? спитала у діда.
Він подумав.
Поїду на станцію. Запитаю.
Може, не треба несміливо вона.
Він пішов, не сказавши. То вже не дрібниці.
Швидко вдягнувся, взяв ключі.
Ти тут. Може, зявиться. Уляна, якщо прилетить смс одразу кажи.
Коли машина виїхала за ворота, Ганна сіла на веранді з ганчіркою в долонях. Перед очима миготіли картини: Артем стоїть на платформі, сідає в потяг, втрачає мобільний Вона прогнала дурні думки.
Спокійно. Він не маленький. Він не дурний.
Минув час. Потім ще. Уляна раз по раз поглядала на екран мобільного.
Нічого, казала. Навіть у мережі нема.
Близько одинадцятої повернувся Іван Михайлович, вимучений.
Ніхто не бачив. І до вокзалу поїздив, замовк.
Може, таки поїхав у місто на той фестиваль?
Без грошей, без нічого?
Карта у нього є, втрутилась Уляна. І в телефоні.
Вони переглянулись. Для них гроші у гаманці, для дітей десь у діджитал.
Дзвонити батькові? обережно Ганна.
Дзвони, зітхнув дід. Все рівно дізнається.
Розмова важка. Син спершу мовчав, потім лаявся. Чому не догледіли? Ганна відчула безсилля й виснаження. Після дзвінка присіла на табуретку, сховавши обличчя в долоні.
Бабцю лагідно сказала Уляна, він не зник Правда. Образився.
Образився і пішов. Наче ми вороги тихо відповіла вона.
День тягнувся, як гума. Працювали через силу. Телефон мовчав.
Ввечері, коли сонце ковзнуло верхівками саду, на веранді зашурхотіло. Ганна здригнулась. Скрипнули ворота у проході стояв Артем.
У тій самій футболці, джинси пильні, рюкзак на плечах, обличчя втомлене.
Привіт, ледве чутно.
Ганна встала. На мить хотілось кинутися в обійми, але стрималась.
Де ти був?
У місті. На фестивалі.
Сам?
З хлопцями. З сусіднього села. Я з ними домовився.
Іван Михайлович вийшов із тряпкою в руках.
Ти хоч розумієш почав, але голос зірвався.
Я писав. Пропала мережа. Потім сів телефон зарядку забув.
Уляна стисла телефон:
Я теж писала. Все одне відмічення.
Я не навмисне. Я просто Думав, попроси не пустите. А я вже домовився
Запнувся.
То вирішив не казати нічого? закінчив за нього дід.
Зависла тиша. В ній уже не лише образа, а й виснаження.
Заходь у хату, сказала Ганна. Поїж.
Він без суперечок пішов на кухню. Поставила суп, хліб, компот. Їв мовчки й жадібно.
Там дорого, пробурмотів. Ці ваші фудкорти
Слово ваші вона проігнорувала.
Вечоріло. Вийшли на веранду, де вже тягнуло прохолодою.
Дивись, сказав Іван Михайлович, сідаючи на лавку, ти хочеш свободи. Ми це зрозуміли. Але ми відповідальні за тебе. Поки тут змушені знати, де ти.
Артем мовчав.
Якщо хочеш кудись поїхати кажеш заздалегідь. Не за вечір, а мінімум за день. Сідаємо обговорюємо. Як поїхати, як повернутись, хто зустріне. Домовились їдеш. Ні не їдеш. Але просто зникати так не піде.
А якщо не відпустите?
Тоді залишаєшся злий, втрутилась Ганна, а ми беремо з собою на базар.
Він подивився і в очах була образа, втома, розгубленість.
Я не хотів, щоб хвилювались Просто хотів сам вирішити.
Сам вирішувати добре, сказала Ганна. А відповідати це й про тих, що за тебе хвилюються.
Він видихнув.
Добре. Зрозумів.
І ще: якщо сів телефон шукаєш, де підзарядити. Перше пишеш чи дзвониш. Навіть якщо сваритись будемо.
Гаразд, погодився Артем.
Вони мовчки посиділи ще трохи. За огорожею гавкнула собака. Маруся мякнула з-під фруктової гілки.
А фестиваль як? з інтересом спитала Уляна.
Музика так собі, а їжа смачна.
Фото покажеш?
Там сів телефон.
О, усміхнулась вона. Ані доказів, ані контенту.
Артем всміхнувся теж хоч і змучено.
Після цього дня життя в хаті стало ніби простішим. Правила не розчинились, але стали гнучкіші. Ганна з Іваном сіли і написали на листку: підійматись до десятої, по дві години допомоги по господарству, про будь-які плани розповісти, телефони на столі не тримати. Повісили листок на холодильник.
Як у таборі, озвався Артем.
Табір сімейний, посміхнулась Ганна.
Уляна додала свої правила:
Ви мені теж не дзвоніть кожні п’ять хвилин, якщо я пішла на річку, і в кімнату без стуку не заходити.
Ми й так не заходимо! здивувалась Ганна.
Все одно напишіть, вставив Артем. Для справедливості.
Додали ще рядка. Дід поворчав, але підписав.
Поступово зявилися спільні справи, що не тисли обовязком. Уляна витягла з веранди настільну гру, колись подаровану батьками.
Давайте ввечері зіграємо!
Я в це в дитинстві грав, підхопив Артем.
Дід віднікувався, та сів. Виявилось памятає правила краще від усіх. Сміялись, сперечались, телефони лежали далеко.
Іще одна спільна справа готування. Якось Ганна, втомившись від що на вечерю, сказала:
В суботу готують діти, я тільки підкажу що де.
Ми?! здивувались хором.
Ви. Хоч макарони, хоч омлет, аби зїсти можна.
Підійшли творчо: Уляна знайшла в телефоні модний рецепт, Артем нарізав овочі, сперечаючись. По хаті пахло смаженою цибулею й зеленню. Брудного посуду гора, але душа майже святкова.
Не ображайтесь, як потім черга в туалет, буркнув дід, але зїв усе.
В огороді так само знаходили компроміс: Ганна винесла їм особисті ділянки ось твоя гряда, ось твоя. Бачите, що виходить.
Це експеримент, радісно Артем.
Контрольна і дослідна група, підтримала Уляна.
Потім Уляна кожен вечір милувалась ягодами та викладала мій сад, Артем двічі полив моркву і забув. Восени в Уляни повна корзина, у Артема дві корінці.
Які висновки? спитала Ганна.
Морква не моє покликання, серйозно мовив Артем.
Всі засміялися.
До кінця літа дім дихав своїм ритмом. Снідали разом, по справах кожен своєю стежкою, ввечері знову разом. Артем іноді засиджувався, але у дванадцять гасив світло. Ганна, проходячи повз двері, чула лише рівне дихання. Уляна могла піти з подругою на річку, але писала де й коли буде.
Часом сперечалися про музику, суп, посуд. Але сварки вже не ламали стосунків, а лише стирали незручності.
В останній вечір Ганна спекла яблучний пиріг. Дім наповнився ласим ароматом. На веранді лежали зібрані наплічники.
Давайте сфотографуємось, запропонувала Уляна.
Ото в ці ваші…
Просто для себе, уточнила. Не викладати.
Вийшли в сад. Сонце сідало за городами, золотило яблуні. Уляна поставила телефон, таймер, підбігла.
Бабця в центр, дід справа, Артем зліва!
Стали поруч, трохи незграбно, плечем до плеча. Артем легенько торкнувся її ліктя, дід теж посунувся ближче, Уляна обняла всіх.
Усміхаємось!
Клац іще раз.
Все! схопила телефон, подивилась вдала.
Покажи, попросила Ганна.
На малому екрані вони трохи кумедні: Ганна з фартухом, дід у старій синій сорочці, Артем скуйовджений, Уляна у різнобарвній. Але були у кадрі однією сімєю.
Можна мені це фото надрукувати?
Звісно, кивнула Уляна. Перешлю.
А як же я його надрукую, якщо воно в телефоні? розгубилась Ганна.
Я допоможу, вставив Артем. Приїжджайте до нас, разом зробимо. Або восени привезу.
Вона кивнула. В душі стало спокійно. Не тому, що всі порозумілися, ні. Далі сперечатися їм ще довго. Але між правилами і свободою зявилась стежка, якою можна ходити туди й назад.
Пізно ввечері, коли діти вже спали, вона вийшла на веранду. Над дахами мерехтіли зорі, тиша простяглась по двору. Вона сіла на східці, обнявши коліна.
Іван Михайлович вийшов слідом, сів поруч.
Завтра поїдуть, сказав.
Поїдуть, погодилась.
Помовчали.
Знаєш, все гаразд. Обійшлось.
Обійшлось, погодилась. І здається, навчились чогось.
Хто кого ще питання, посміхнувся.
Вона усміхнулась. У кімнаті Артема темно, як і в Уляни. Десь на тумбочці мовчки заряджається телефон готується до нового дня.
Ганна замкнула двері, глянувши на листок із правилами на холодильнику. Краї вже позагортались, поруч лежала синя ручка. Вона провела пальцем по підписах і подумала, що може наступного літа вони перепишуть цей листок. Щось додадуть, щось заберуть. Але головне залишиться.
Згасивши світло, вона лягла спати, знаючи: цей дім дихає рівно й спокійно, вбираючи все, що сталося за це літо, і зберігаючи місце для нового.
