Щоденник.
Я живу з Лесею вже понад десять років. Ми мешкаємо у двокімнатній квартирі в Києві, все ще сплачуємо іпотеку. Про дітей ще не думаємо треба ж на ноги стати, бо життя у столиці непросте, гривні треба берегти. У мене є брат Остап. Він також одружений на Мотрі. Їхнє сімейне життя не таке спокійне: вже троє дітлахів, четверта дитина на підході, і, здається, вони ще й пяту планують.
Живуть вони у маленькій однокімнатній квартирі на Оболоні, яку зняли в кредит. Остап працює на двох роботах, підробляє крутиться, як може. Мотря вдома: народжує дітей, мов ті гриби після дощу. Вони ще й встигли набрати кредитів на побутову техніку. Ми з Лесею часто їм допомагаємо то грошима, то продуктами. Проте інколи Мотря забуває про совість не просить, а вимагає.
Часом мене це обурює, і тоді я змушений ставити все на місце й відмовляти. Звісно, і брат з дружиною ображаються. Минуть тижні-другі повертаються вже з новим проханням.
Тиждень тому Мотря сказала мені просто в лоба:
Раз у вас з Лесею немає дітей, а в нас вже четверо, віддайте нам вашу квартиру.
Я аж розгубився від такої нахабності:
А ви куди? У вашу однокімнатку на Оболоні? не втримався я.
Ні, ви там не поміститесь. Просто здасте її в оренду і житимете на квартирі, спокійно відповіла вона. Коли ви виїжджаєте?
Я вже ледь не втратив самовладання:
Знаєш що, йди у лікарню, треба перевіритися. Більше в нашій квартирі тобі не місце.
Мотря встала:
Скину дитину, а ти винен будеш, крикнула і грюкнула дверима.
А через кілька днів так і сталося. Все у таємниці третій місяць вагітності.
О другій ночі прийшов Остап. Влаштував мені скандал, кричав. Леся ледве втримала його, я розповів усе як було. Врешті-решт, я змочив йому лице холодною водою, вигнав з квартири. Відтоді для мене брата не існує.
Зараз я розумію: допомагати це добре, але дозволяти себе використовувати ні. Іноді любов до рідних має обмеження, бо треба мати повагу, передусім до себе.
