Життя налагоджується: — Ладо, я забороняю тобі спілкуватися з сестрою й її родиною! У них своє життя — у нас своє. Ти знову дзвонила Наталці? Скаржилась на мене? Я тебе попереджав. Не дивуйся, якщо що… — Богдан боляче схопив мене за плече. Як і завжди у таких випадках, я мовчки йшла на кухню. На очі навертались гіркі сльози. Ні, я ніколи не жалілася рідній сестрі на життя з чоловіком. Ми просто спілкувалися: у нас були літні батьки, були теми для розмов. Богдана це безмежно дратувало — він ненавидів мою сестру Наталю. У її родині панували спокій і достаток, чого не скажеш про наше життя з Богданом. Коли я виходила заміж за Богдана, щасливішої дівчини, мабуть, не було у всій Україні. Богдан закружляв мене у вирі пристрасті. Я не зважала на те, що він нижчий за мене на голову, і навіть не надто брала до уваги його маму, яка прийшла на весілля, ледве тримаючись на ногах. Згодом з’ясувалося: моя свекруха — запекла алкоголічка. Затьмарена любов’ю, я не помічала нічого поганого. Але проживши рік у шлюбі, я тяжко засумнівалась у своєму щасті. Богдан часто пив, повертався додому п’яніший за вино. Потім почалася низка зрад. Я працювала медсестрою у лікарні — зарплата була мізерною, а Богдан віддавав перевагу компанії друзів-собутильників… Забезпечувати дружину він не збирався. Якщо спочатку я мріяла про дітей, то тепер обмежилася доглядом за породистим котом. Я вже й не хотіла мати дітей від чоловіка-п’яниці. Та хоч як дивно, Богдана ще любила. — Лада, ти ж розумна, глянь, скільки навколо чоловіків — усі в захваті, а ти втупилася у свого “карлика”! Що ти в ньому знаходиш? Ходиш вічно побита… Біжи від нього поки не пізно, дурно жити з таким, — ось як мене намагалася навернути до тями подруга-колега. Богдан часто зривався на мені, піднімав руку. Якось так мене побив, що я не змогла вийти на зміну й він замкнув мене у квартирі… З того часу я почала його панічно боятись. Душа стискалася, серце шалено калатало, коли він заходив додому. Я думала: це кара, бо не змогла подарувати дитину, невдала дружина… Тому і не опиралася його силі, приниженням, образам. Чому я все ще його любила? Його мама, схожа на відьму, не раз казала: — Ладочко, слухайся чоловіка, люби його понад усе, забудь про родичів і подруг, вони до добра не доведуть. І я забувала про друзів, рідню, покірно підкорювалася Богдану, стала його тінню. Мені подобалося, коли муж, на колінах, просив вибачення, обсипав наше ліжко пелюстками троянд. Самі троянди, знаю, він завжди крав у двірі друга-пияка, дружина якого з любов’ю вирощувала ці квіти… Жінки прощали своїх “героїв” за ці “казкові” подарунки. Можливо, так би й далі я тягла це рабське існування, якби не випадок… — Відпусти свого Богдана, у мене від нього син. Ти ж безплідна, Ладо, — прямо запропонувала мені незнайомка відмовитися від чоловіка заради чужої дитини. — Не вірю! Йди геть по-доброму! — вигнала я непрохану гостю. Богдан відпирався як міг. — Поклянись, що це не твій син! — я знала, він не зможе відмовитись від рідної дитини. Богдан мовчав… Я все зрозуміла. — Ладо, невже у тебе проблеми? — якось спитав головний лікар нашої лікарні, Герман Олександрович (так всі звали чоловіка років сорока з хвостиком, непримітного на вигляд, в окулярах і з легкою лисиною, але надзвичайно харизматичного). — Все гаразд, — засоромилася я. — Це чудово, коли в людини все в порядку. Тоді й життя прекрасне, — загадково всміхнувся він. “У мене нічого не впорядковано”, — подумала я. Герман Олександрович, колись одружений, після зради дружини сам виховував доньку, жив сам, але від нього завжди пахло дорогим лосьйоном, а чарівності було хоч відбавляй. Його увагу важко було ігнорувати. …Я залишила Богдана й повернулася до мами й тата. — Ладочко, що сталося? Тебе з дому вигнали? — Ні, мамо, просто вирішила все змінити… Потім телефонував Богдан, погрожував, стежив за мною, але вже не мав влади. Я спокійно відповіла: — Богдане, не витрачай на мене свого життя, краще подумай про свого сина. Я повернулася до сестри Наталки, до батьків, почала вперше за довгі роки жити для себе. Подруга одразу помітила зміни: — Лада, ти ніби весілля чекаєш! Свіжа, щаслива, наче інша людина! А Герман Олександрович незабаром запропонував руку і серце: — Лада, хочеш бути моєю дружиною? Тільки давай, щоб у колективі ти звала мене за по-батькові, а вдома — просто Герман! — А ти мене любиш, Германе? — Ну звісно, чого ж не люблю! Але я роблю більше, ніж кажу… — посміхнувся і поцілував руку. — Я щаслива погодитись! — радість моя не мала меж… …Минуло десять років. Герман щодня доводить свою любов не словами, а вчинками. Він завжди піклується, підтримує, захищає. Дітей у нас не з’явилося (напевно, я таки “пустоцвіт”), але Герман ніколи не дорікав. — Ладо, ми просто повинні бути щасливі удвох. Мені більше нічого не треба. Його донька подарувала нам онуку Сашеньку, яка стала нашою найбільшою радістю. Богдан спився й пішов з життя, не доживши до п’ятдесяти. Його мати, як зустріне інколи на ринку, може нагородити злим поглядом, та мені байдуже. Її прокльони розчиняються у повітрі. А ми з Германом живемо у злагоді. Життя справді в порядку.

ЖИТТЯ В ГАРМОНІЇ

Лесю, я категорично забороняю тобі спілкуватися з сестрою й її родиною! Вони собі, ми собі. Ти знову телефонувала Катерині? Нарікала на мене? Я попереджав. Не дивуйся, якщо щось Остап стиснув моє плече так, що аж боляче.

Я, як завжди, у таких випадках мовчки йшла на кухню. В очах сльози гіркі, солоні. Ніколи я не скаржилася рідній сестрі на власну долю ми просто спілкувалися про наших літніх батьків, радилися як краще зробити. Але Остапа це нестримно дратувало. Він щиро недолюблював мою Катерину її сімю супроводжували затишок і достаток, а наші будні з Остапом були не такими.
Коли я виходила заміж за Остапа, кращої долі годі було й бажати. Любов затягла мене у вихор пристрастей. Не бентежило, що наречений нижчий на цілу голову, не дивилася на його матір, яка ледь рухалася на весіллі. А вже згодом відкрилося, що свекруха моя давня алкоголічка.

Засліплена почуттями, я не бачила очевидного зла. Але через рік шлюбу щастя моє почало танути. Остап пив нещадно, повз додому як буре вино, а незабаром почав і зраджувати. Працювала я медсестрою у міській лікарні. Зарплата мізерна. Остап цілі дні пропадав із приятелями по чарці.

Піклуватися про мене він не збирався. Якщо раніше мріяла про малюків, тепер мені залишалося лиш пестити кота породи. Я вже й не хотіла дітей від чоловіка-пяниці. Та почуття до Остапа ще жевріли.

Дурненька ти, Лесю! Навколо такі чоловіки заглядають у вічі, а ти все при своєму Остапові, причепурилась до нього немов засліплена! Що ти в ньому знайшла? Гуляєш з синцями й думаєш, ніхто не помічає? Кинь, доки не стало пізно, переконувала мене подруга й колега Мирослава.

І справді, Остап часто давав волю злій руці. Одного разу так мене побив, що я не могла вийти на зміну. Замкнув тоді мене в квартирі й забрав ключі.

З того часу я добряче його остерігалася: душа стискалася, серце шалено калатало щоразу, як Остап повертався додому. Здалося, що мститься мені за все: і за відсутність дитяти, і за те, що я погана дружина, і за що завгодно. Тож я не відстоювала себе ні при ганьбі, ні при образах, ні при побоях. Чому ж все ще любила?

Його мати, схожа на відьму, не раз нашіптувала:

Лесю, слухай чоловіка, покохай усім серцем, забудь про родичів і подруг з ними добра не чекай

І я забувала: про друзів, про сестру. Покірно служила Остапові, була повністю під його владою.

Найдивніше, що мені подобалися миті його покаяння коли просив пробачення, ставав на коліна, цілував ноги. Примирення були солодким, мов мед, чарами. Прикрашував ложе пелюстками троянд. Я ніби злітала до хмар у рай. Знала, що троянди він рвав у дворі в товариша-пянички, чию дружину ці квіти тішили більше за всі промови й оправдання. Жінки, отримавши троянди, пробачали своїх невірних чоловіків.

Напевно, я продовжувала б тягнути свою неволю, склеюючи уламки уявного щастя, якби не випадок

Відпусти Остапа, в мене від нього син. Ти ж безплідна. Порожня квітка, різко мовила якась незнайомка, пропонуючи відмовитися від чоловіка заради її дитини.

Не вірю! Йди звідси, гримнула я.

Остап відпирався, як міг

Клянись, що не твій це син! благала я, знаючи, що він не зрадить кровинці.

Остап мовчав красномовно. Все стало ясно.

Лесю, та ти завжди така похмура. Все гаразд? несподівано мовив головний лікар нашої лікарні, Ігор Ярославович. Його уважність здивувала мене.

Все добре, стишилася я під суворим поглядом керівника.

Коли у людини все в гармонії життя прекрасне, сказав загадково Ігор Ярославович.

Про нього в лікарні ходили чутки: колись мав дружину, виховував доньку, але покинув після її зради. Жив один, йому сорок два. Звичайної зовнішності, у окулярах, стрижка коротка, невисокий. Та варто було йому наблизитись мене охоплювала тривожна хвиля жіночого бажання. Від нього пахло лосьйоном з пянкою ноткою.

Устояти перед Ігорем Ярославовичем було неможливо. Я тікала від спокуси, але його слова про гармонію глибоко запали в душу. У мене ж суцільний безлад

Я пішла від Остапа до батьків. Мама дивувалася:

Лесечко, що трапилось? Виганяв Остап?

Ні, мамо. Згодом все поясню, стидно було розповідати про шлюб.

Після переїзду дзвонила свекруха лаяла, звинувачувала, проклинала. Але я вже розправила плечі, вдихнула повітря свободи, розцвіла. Дякую Ігорю Ярославовичу

Остап лютував, погрожував, стежив. Не знав, що втратив владу.

Остапе, не марнуй часу на мене твій син тебе чекає. Я перегорнула нашу сторінку. Прощавай, сказала я з цілковитим спокоєм.

Нарешті повернулася до Катерини, до батьків. Стала собою а не маріонеткою.

Подруга одразу відчула зміни:

Лесю, тебе не впізнати ти розквітла, радієш, мов наречена!

А Ігор Ярославович зробив пропозицію:

Лесю, виходь за мене! Обіцяю: не пошкодуєш. Лише називай мене на імя Ярославович залиш на роботу.

Ти мене любиш, Ігорю? не повірила я несподіванці.

Ох, забув, жінки люблять слова. Гаразд люблю. Але більше вірю вчинкам, і поцілував мені руку.

Я згодна, Ігорю. Я впевнена, що полюблю сильніше, щастю моєму не було меж.

Минули десять років.

Ігор щодня доводив свою любов. Не кидався словами, не стояв на колінах, як Остап. Турботливий, дбайливий, щиросердний. Часто дивував мужньою щедрістю. Дітей спільних нам не дано було, мабуть, і справді “порожня квітка”. Та Ігор це сприйняв з лагідною посмішкою, не докоряв, не ображав.

Лесю, мабуть, нам судилося бути удвох. Ти для мене всесвіт, казав, коли я сумувала за материнством.

Донька Ігоря подарувала нам онуку Софійку. Вона стала нашою найдорожчою дитиною.

Що ж до Остапа він остаточно спився і відійшов у засвіти, не доживши до пятдесяти. Його мати, коли зустрічає мене на базарі, спопеляє очима. Але її ненависть не досягає мене тане в повітрі. Її навіть шкода.

А у нас з Ігорем гармонія. Життя прекрасне.

Оцініть статтю
ZigZag
Життя налагоджується: — Ладо, я забороняю тобі спілкуватися з сестрою й її родиною! У них своє життя — у нас своє. Ти знову дзвонила Наталці? Скаржилась на мене? Я тебе попереджав. Не дивуйся, якщо що… — Богдан боляче схопив мене за плече. Як і завжди у таких випадках, я мовчки йшла на кухню. На очі навертались гіркі сльози. Ні, я ніколи не жалілася рідній сестрі на життя з чоловіком. Ми просто спілкувалися: у нас були літні батьки, були теми для розмов. Богдана це безмежно дратувало — він ненавидів мою сестру Наталю. У її родині панували спокій і достаток, чого не скажеш про наше життя з Богданом. Коли я виходила заміж за Богдана, щасливішої дівчини, мабуть, не було у всій Україні. Богдан закружляв мене у вирі пристрасті. Я не зважала на те, що він нижчий за мене на голову, і навіть не надто брала до уваги його маму, яка прийшла на весілля, ледве тримаючись на ногах. Згодом з’ясувалося: моя свекруха — запекла алкоголічка. Затьмарена любов’ю, я не помічала нічого поганого. Але проживши рік у шлюбі, я тяжко засумнівалась у своєму щасті. Богдан часто пив, повертався додому п’яніший за вино. Потім почалася низка зрад. Я працювала медсестрою у лікарні — зарплата була мізерною, а Богдан віддавав перевагу компанії друзів-собутильників… Забезпечувати дружину він не збирався. Якщо спочатку я мріяла про дітей, то тепер обмежилася доглядом за породистим котом. Я вже й не хотіла мати дітей від чоловіка-п’яниці. Та хоч як дивно, Богдана ще любила. — Лада, ти ж розумна, глянь, скільки навколо чоловіків — усі в захваті, а ти втупилася у свого “карлика”! Що ти в ньому знаходиш? Ходиш вічно побита… Біжи від нього поки не пізно, дурно жити з таким, — ось як мене намагалася навернути до тями подруга-колега. Богдан часто зривався на мені, піднімав руку. Якось так мене побив, що я не змогла вийти на зміну й він замкнув мене у квартирі… З того часу я почала його панічно боятись. Душа стискалася, серце шалено калатало, коли він заходив додому. Я думала: це кара, бо не змогла подарувати дитину, невдала дружина… Тому і не опиралася його силі, приниженням, образам. Чому я все ще його любила? Його мама, схожа на відьму, не раз казала: — Ладочко, слухайся чоловіка, люби його понад усе, забудь про родичів і подруг, вони до добра не доведуть. І я забувала про друзів, рідню, покірно підкорювалася Богдану, стала його тінню. Мені подобалося, коли муж, на колінах, просив вибачення, обсипав наше ліжко пелюстками троянд. Самі троянди, знаю, він завжди крав у двірі друга-пияка, дружина якого з любов’ю вирощувала ці квіти… Жінки прощали своїх “героїв” за ці “казкові” подарунки. Можливо, так би й далі я тягла це рабське існування, якби не випадок… — Відпусти свого Богдана, у мене від нього син. Ти ж безплідна, Ладо, — прямо запропонувала мені незнайомка відмовитися від чоловіка заради чужої дитини. — Не вірю! Йди геть по-доброму! — вигнала я непрохану гостю. Богдан відпирався як міг. — Поклянись, що це не твій син! — я знала, він не зможе відмовитись від рідної дитини. Богдан мовчав… Я все зрозуміла. — Ладо, невже у тебе проблеми? — якось спитав головний лікар нашої лікарні, Герман Олександрович (так всі звали чоловіка років сорока з хвостиком, непримітного на вигляд, в окулярах і з легкою лисиною, але надзвичайно харизматичного). — Все гаразд, — засоромилася я. — Це чудово, коли в людини все в порядку. Тоді й життя прекрасне, — загадково всміхнувся він. “У мене нічого не впорядковано”, — подумала я. Герман Олександрович, колись одружений, після зради дружини сам виховував доньку, жив сам, але від нього завжди пахло дорогим лосьйоном, а чарівності було хоч відбавляй. Його увагу важко було ігнорувати. …Я залишила Богдана й повернулася до мами й тата. — Ладочко, що сталося? Тебе з дому вигнали? — Ні, мамо, просто вирішила все змінити… Потім телефонував Богдан, погрожував, стежив за мною, але вже не мав влади. Я спокійно відповіла: — Богдане, не витрачай на мене свого життя, краще подумай про свого сина. Я повернулася до сестри Наталки, до батьків, почала вперше за довгі роки жити для себе. Подруга одразу помітила зміни: — Лада, ти ніби весілля чекаєш! Свіжа, щаслива, наче інша людина! А Герман Олександрович незабаром запропонував руку і серце: — Лада, хочеш бути моєю дружиною? Тільки давай, щоб у колективі ти звала мене за по-батькові, а вдома — просто Герман! — А ти мене любиш, Германе? — Ну звісно, чого ж не люблю! Але я роблю більше, ніж кажу… — посміхнувся і поцілував руку. — Я щаслива погодитись! — радість моя не мала меж… …Минуло десять років. Герман щодня доводить свою любов не словами, а вчинками. Він завжди піклується, підтримує, захищає. Дітей у нас не з’явилося (напевно, я таки “пустоцвіт”), але Герман ніколи не дорікав. — Ладо, ми просто повинні бути щасливі удвох. Мені більше нічого не треба. Його донька подарувала нам онуку Сашеньку, яка стала нашою найбільшою радістю. Богдан спився й пішов з життя, не доживши до п’ятдесяти. Його мати, як зустріне інколи на ринку, може нагородити злим поглядом, та мені байдуже. Її прокльони розчиняються у повітрі. А ми з Германом живемо у злагоді. Життя справді в порядку.