Батьківське серце. Оповідь Щиро дякую за підтримку, за вподобайки, відгуки та небайдужість до моїх оповідань, підписку і ВЕЛИЧЕЗНЕ спасибі всім, хто підтримує донатами — від мене і моїх п’яти котиків. Діліться у соцмережах, якщо сподобалися мої історії — мені дуже приємно! – Чому ти зранку така похмура? Посміхнись, ходімо снідати. Чоловік зайшов на кухню, протираючи очі — вихідний! Нарешті. На плиті шкварчала яєчня з беконом, а дружина вже налила чай. Вона переклала йому на тарілку більшість яєчні й дала хліб: — Їж на здоров’я! – Я щось не так зробив, Наталю? — м’яко спитав Аркадій. – Зробили. Оба з тобою. Не так дітей виховали, — Наталя Львівна сіла поруч і почала їсти, апетиту там було мало… – Донька й син виросли, ми собі у всьому відмовляли, коли їх ростили — часи непрості були. Підтримували їх, а хто нас підтримає, хоч словом? В них постійно якісь проблеми — то їм сумно, то грошей не вистачає. У Світлани й у Діми — вічне ниття. – Звідки ти це взяла? Аркадій Іванович уже доїв яєчню, з насолодою мастив масло на свіжий хліб, зверху — варення. – Тобі добре, вони все це пишуть мені — матері. Діма вчора із сім’єю хотів у боулінг піти, грошей питав до зарплати, я розсердилась і не дала. Образився. А перед тім Світлана дзвонила — у неї з кар’єрою співачки не складається, настрій жахливий. Звісно, співати подобається — співай для душі, але й працювати треба! А вона хоче себе співом годувати, а не виходить. Не всім дано — давно пора зрозуміти й на нормальну роботу піти! І взагалі, в дитинстві зі своїм Дімкою дружили, а тепер зовсім не спілкуються! Наталя Львівна відсунула від себе холодну яєчню й почала пити чай. – Не переймайся ти так, минеться, ми теж молодими були — згадай хоча б! — заспокоював Аркадій, але Наталя Львівна тільки більше розпалилась: – Що ти кажеш, Аркаше, це ти згадай! Ми жили скромно, усьому раділи. Коли з’явився Діма — радість! Візочок і ліжечко подруга віддала, сестра — пелюшки та повзунки від старшого сина. Все ношене, як нове — діти ж швидко ростуть. Ми були щасливі! А як “Жигулі-шістку” купили — гордості не було меж! В дворі в “черепашці” машину ставили — вже багаті! А нашим, якщо не були за кордоном — життя не вдалося. Це ми їх так виховували? – Просто часи змінилися, Наталю, спокус багато, а вони молоді, побачиш — зрозуміють. – Як би не пізно, поки не розтринькали все заради багатства, а життя мчить, Аркаше… Я в дзеркало гляну — вже бабуся. І ти вже дід… Дзвінок. Дзвонив син, Діма. – Знову щось… — Наталя взяла слухавку, і її очі раптом округлились, вона підскочила: – Аркадію, збирайся! Діма в лікарні, сусід дзвонив! – Що трапилось?! — Аркадій вже метушився. – Точно не зрозуміла — болгарка руку порізала, диск розлетівся, кисть пришивають. Лиш би не втратити руку! Їдемо! Вдвох похапцем одяглися — ще не старі, але вже й не молоді батьки з тривожною душею… Поки бігли, зателефонувала Світлана: — Мамо, я зайду вдень, гаразд? — Заходь, доню, ми, може, вже повернемося! — запихкуючись, крикнула Наталя і побігла за Аркадієм до автобусної зупинки… У лікарні їх заспокоїли — руку вдалось врятувати, сина поки не пускали. — Поки не пустять — нікуди не йду! — вперто сіла Наталя у холі, Аркадій поряд. Раптом у лікарню вбігла Світлана, кинулась до них: — Мамо! Ви чого такі засмучені? Все минулося: Діма підробляв, комусь машину ремонтував, щось не знялось, різав болти — і поранився. Зашили, пальці рухаються. Мамо, у вас вид стурбований жах — вже все добре! — Звідки ти це знаєш? — здивувалася Наталя Львівна. — Ми з Дімою постійно спілкуємось, і з його дружиною теж. Один одному допомагаємо! А що? — Нам з татом здавалося, що ви зовсім не дружите, — пояснив Аркадій. — Тату, ви ж такі сильні, мудрі, все вмієте, тому ми вас зайвий раз не засмучуємо, — посміхнулась Світлана. — І взагалі, виглядаєте молодо, тож ми не втручаємось — щоб ви собі нарешті пожили. — А я думала, вам байдуже до нас… — теж засміялася Наталя Львівна. — Та ні, мамо, ви покоління незламних! Ми хочемо бути схожими на вас, хоча не завжди виходить. Але намагаємось! Батьки посміхнулись — вже не з тривогою. — Мамо, тату, хотіла сказати — знайшла роботу, а ще мене тепер часто кличуть співати — і в дитсадок, і в будинок для літніх людей… Там одна бабуся заплакала — у неї донька співачка, але завжди в роз’їздах, от і здала маму, жах… Світлана міцно обняла батьків: — Ми з братом вас дуже любимо, не думайте інакше… В цей момент медсестра дозволила зайти до сина. Наталя мало не розплакалась, а Діма спокійно каже: — Мамо, заспокойся, все вже позаду! Тату, пам’ятаєш — у тій “черепашці”, де стояла машина, осине гніздо було? Як тебе покусали, теж ледь не помер… Усе буває. Вийду з лікарні — приходьте до нас на Новий рік, а то бачимося рідко. Свєта ще свого хлопця хоче показати, ще не встигла сказати! Додому Наталя Львівна й Аркадій Іванович ішли пішки, гуляли… Вже не зовсім молоді, але ще й не старі батьки… Оце вже батьківське серце — завжди болить за дітей. Завжди здається, що десь чужі діти кращі, і дуже хочеться, щоб свої були чемними, щасливими, слухняними… Але в кожного свій шлях. І наші діти — найкращі, бо вони наші…

Батьківське серце. Оповідання

Дякую всім за підтримку за вподобайки, коментарі, підписки і особливо за донати від мене та моїх п’яти кицьок. Діліться, будь ласка, улюбленими історіями в соцмережах авторові це дуже приємно!

Чого ти така зранку похмура, навіть не посміхаєшся? Ходімо снідати.

Чоловік, Степан Олегович, позіхнувши, зайшов до кухні. Нарешті настала субота вихідний.

На плиті шкварчала яєчня з підчеревиною, а дружина наливала чай. Вона щедро поклала йому на тарілку майже всю яєчню, подала свіжий хліб. Їж, бери виделкою!

Я щось не так зробив, Марина? м’яко перепитав Степан.

Зробили не так, ми обидва. Ми не так дітей виховали, Марина Миколаївна сіла поряд, почала повільно їсти, не маючи справжнього апетиту.

Дочка й син вже дорослі, скільки собі у всьому відмовляли, щоб дітям усе було. Підтримували їх, а нас хто підтримає? Хоча б просто слово добре сказали. Вічно в них проблеми: то сумно їм, то грошей бракує. І в Квітки, і в Богдана суцільне скиглення!

Чого ти це взяла?

Степан уже доїв яєчню й з задоволенням мастив вершкове масло на хліб, зверху ще й варення.

Тобі добре, вони ж усе мені, матері, пишуть! Богдан учора хотів із сімєю в боулінг піти, просив грошей у борг до зарплати, я розізлилася і не дала. Сердився страшенно. Перед цим Квітка дзвонила каже, з роботою співачки не складається, настрій нікудишній. Ну співати любиш співай для душі, та треба й працювати десь, а не тільки мріяти! Не всім же доля дає сцену, давно пора це зрозуміти! Дітьми вони дружили, а тепер майже не спілкуються

Марина Миколаївна відсунула від себе захололу яєчню й потягнула ковток чаю.

Та не бери ти так близько, все налагодиться, памятаєш, ми ж теж молоді були, Степан хотів підбадьорити дружину, а вона лише ще більше хвилювалась:

Ти згадуй! Ми жили на те, що було, усьому раділи! Богдан народився радість. Коляску й ліжечко подруга віддала, сорочечки ще від сестри дістались, пелюшки, штанці старшого племінника усе ношене, але діти швидко ростуть! І ми були щасливі, памятаю, коли купили «Жигулі» шестірку, гордості скільки ж було! Гараж біля дому збудували як заможні почувались. А нашим дітям, якщо закордон не бачили значить, життя не вдалося. Де ми такому їх учили?..

Інші часи, Маринко, спокус повно стало, а вони молоді Скоро зрозуміють.

Аби не пізно дійшло, не профукали в гонитві за багатством усе Ось озирнусь у дзеркало вже й не віриться, що це я, вже й бабуся. А ти дід

І тут задзвонив телефон Богдан.

Ось знов Марина Миколаївна взяла телефон, спохватилась і вмить стала білою, підскочила з місця.

Степане, вдягайся скоріше, Богдан в лікарню потрапив! Сусід по палаті зі Львова дзвонив!

Що сталося?! Степан теж скочив і почав лихоманково збиратись.

Толком не зрозуміла Болгаркою по руці, диск розлетівся, порізав. Кажуть, намагаються руку зберегти, Боже, аби все добре минулося, аби тільки не без кисті лишився! Поїхали швидше.

Вони поспіхом вдяглись ще не старі, але вже й не молоді батьки з тривожними очима.

Їм не було до себе діла бігли на зупинку громадського транспорту, до лікарні.

Поки бігли, дзвонила Квітка:
Мамо, я заскочу до вас на обід, добре?

Заходь, доню, може вже повернемось до того часу, задихано відповіла Марина Миколаївна і, не дослухавши, побігла за Степаном.

У лікарні їх швидко заспокоїли: руку вдалося врятувати, але до сина поки не пускали.

Не покличете не піду, сидітиму тут, відрізала Марина Миколаївна, сівши на лавочку. Поруч притих Степан.

І тут у лікарню вбігла Квітка кинулася до них:

Мамо, ну що ви такі стривожені? Все вже добре! Богдан учора підробляв, щось комусь з автівкою допомагав. Не знімалося там, різав болти, от і зачепив руку Все зашили, пальцями вже ворушить. Мамо, у вас вигляд наче кінець світу. Вже позаду все погане!

А ти звідки знаєш? тільки й спромоглася видихнути Марина Миколаївна.

Та ми з Богданом переписуємось часто, з Оленою, його дружиною, теж. Підтримуємо один одного

А ми думали, ви вже зовсім не спілкуєтесь, пояснив Степан Олегович.

Татусю, так ви ж завжди сильні, умієте все здолати. Ми просто бережемо вас, без зайвих тривог! усміхнулась Квітка. І виглядаєте ви молодо, ми й не втручаємось, аби ви хоч трохи для себе пожили.

От вигадали А я вже думала, що ви про нас і не згадуєте, відповіла вже з усмішкою Марина Миколаївна.

Та що ви, мамо. Ваше покоління справжні витривалі люди. Ми намагаємось бути схожими, та не завжди виходить, але дуже стараємось, чесно!

Батьки полегшено посміхнулись тривога змінилась ніжністю.

Мамо, тату, а я влаштувалась на роботу. А ще співати запрошують то в дитсадок, то в будинок для літніх. Уявіть, вчора співала, а одна бабуся заплакала її донька теж співачка, але завжди в роз’їздах, от і лишила маму саму Життя таке…

Квітка раптом щиро обійняла батьків:
Ми з Богданом вас дуже любимо, не думайте

Тут медсестра дозволила ненадовго до сина.

Марина Миколаївна мало не розплакалась, але Богдан спокійно сказав:

Мамо, заспокойся, вже все добре. Пап, ти ж сам розповідав, як вас у гаражі, де “Жигулі” стояла, оси покусали мало не помер, ледь з лікарні витягли! Всяке трапляється. Ось видужаю приходьте до нас зустрічати Новий рік, бо зовсім мало спілкуємось. Квітка хоче вас зі своїм хлопцем познайомити, не встигла ще розказати.

Додому Марина Миколаївна й Степан Олегович вирішили повернутись пішки прогулятись.

Не старі вже, але ще й не зовсім літні батьки.

Ох вже це батьківське серце Воно завжди болить за дітей. Все здається: у інших діти мов діти, а свої хочеться, щоб були кращими, щоб жили правильно, слухались поради.

Але в них завжди свій шлях. Яким би він не був… І наші діти найкращі, бо ж наші.

Оцініть статтю
ZigZag
Батьківське серце. Оповідь Щиро дякую за підтримку, за вподобайки, відгуки та небайдужість до моїх оповідань, підписку і ВЕЛИЧЕЗНЕ спасибі всім, хто підтримує донатами — від мене і моїх п’яти котиків. Діліться у соцмережах, якщо сподобалися мої історії — мені дуже приємно! – Чому ти зранку така похмура? Посміхнись, ходімо снідати. Чоловік зайшов на кухню, протираючи очі — вихідний! Нарешті. На плиті шкварчала яєчня з беконом, а дружина вже налила чай. Вона переклала йому на тарілку більшість яєчні й дала хліб: — Їж на здоров’я! – Я щось не так зробив, Наталю? — м’яко спитав Аркадій. – Зробили. Оба з тобою. Не так дітей виховали, — Наталя Львівна сіла поруч і почала їсти, апетиту там було мало… – Донька й син виросли, ми собі у всьому відмовляли, коли їх ростили — часи непрості були. Підтримували їх, а хто нас підтримає, хоч словом? В них постійно якісь проблеми — то їм сумно, то грошей не вистачає. У Світлани й у Діми — вічне ниття. – Звідки ти це взяла? Аркадій Іванович уже доїв яєчню, з насолодою мастив масло на свіжий хліб, зверху — варення. – Тобі добре, вони все це пишуть мені — матері. Діма вчора із сім’єю хотів у боулінг піти, грошей питав до зарплати, я розсердилась і не дала. Образився. А перед тім Світлана дзвонила — у неї з кар’єрою співачки не складається, настрій жахливий. Звісно, співати подобається — співай для душі, але й працювати треба! А вона хоче себе співом годувати, а не виходить. Не всім дано — давно пора зрозуміти й на нормальну роботу піти! І взагалі, в дитинстві зі своїм Дімкою дружили, а тепер зовсім не спілкуються! Наталя Львівна відсунула від себе холодну яєчню й почала пити чай. – Не переймайся ти так, минеться, ми теж молодими були — згадай хоча б! — заспокоював Аркадій, але Наталя Львівна тільки більше розпалилась: – Що ти кажеш, Аркаше, це ти згадай! Ми жили скромно, усьому раділи. Коли з’явився Діма — радість! Візочок і ліжечко подруга віддала, сестра — пелюшки та повзунки від старшого сина. Все ношене, як нове — діти ж швидко ростуть. Ми були щасливі! А як “Жигулі-шістку” купили — гордості не було меж! В дворі в “черепашці” машину ставили — вже багаті! А нашим, якщо не були за кордоном — життя не вдалося. Це ми їх так виховували? – Просто часи змінилися, Наталю, спокус багато, а вони молоді, побачиш — зрозуміють. – Як би не пізно, поки не розтринькали все заради багатства, а життя мчить, Аркаше… Я в дзеркало гляну — вже бабуся. І ти вже дід… Дзвінок. Дзвонив син, Діма. – Знову щось… — Наталя взяла слухавку, і її очі раптом округлились, вона підскочила: – Аркадію, збирайся! Діма в лікарні, сусід дзвонив! – Що трапилось?! — Аркадій вже метушився. – Точно не зрозуміла — болгарка руку порізала, диск розлетівся, кисть пришивають. Лиш би не втратити руку! Їдемо! Вдвох похапцем одяглися — ще не старі, але вже й не молоді батьки з тривожною душею… Поки бігли, зателефонувала Світлана: — Мамо, я зайду вдень, гаразд? — Заходь, доню, ми, може, вже повернемося! — запихкуючись, крикнула Наталя і побігла за Аркадієм до автобусної зупинки… У лікарні їх заспокоїли — руку вдалось врятувати, сина поки не пускали. — Поки не пустять — нікуди не йду! — вперто сіла Наталя у холі, Аркадій поряд. Раптом у лікарню вбігла Світлана, кинулась до них: — Мамо! Ви чого такі засмучені? Все минулося: Діма підробляв, комусь машину ремонтував, щось не знялось, різав болти — і поранився. Зашили, пальці рухаються. Мамо, у вас вид стурбований жах — вже все добре! — Звідки ти це знаєш? — здивувалася Наталя Львівна. — Ми з Дімою постійно спілкуємось, і з його дружиною теж. Один одному допомагаємо! А що? — Нам з татом здавалося, що ви зовсім не дружите, — пояснив Аркадій. — Тату, ви ж такі сильні, мудрі, все вмієте, тому ми вас зайвий раз не засмучуємо, — посміхнулась Світлана. — І взагалі, виглядаєте молодо, тож ми не втручаємось — щоб ви собі нарешті пожили. — А я думала, вам байдуже до нас… — теж засміялася Наталя Львівна. — Та ні, мамо, ви покоління незламних! Ми хочемо бути схожими на вас, хоча не завжди виходить. Але намагаємось! Батьки посміхнулись — вже не з тривогою. — Мамо, тату, хотіла сказати — знайшла роботу, а ще мене тепер часто кличуть співати — і в дитсадок, і в будинок для літніх людей… Там одна бабуся заплакала — у неї донька співачка, але завжди в роз’їздах, от і здала маму, жах… Світлана міцно обняла батьків: — Ми з братом вас дуже любимо, не думайте інакше… В цей момент медсестра дозволила зайти до сина. Наталя мало не розплакалась, а Діма спокійно каже: — Мамо, заспокойся, все вже позаду! Тату, пам’ятаєш — у тій “черепашці”, де стояла машина, осине гніздо було? Як тебе покусали, теж ледь не помер… Усе буває. Вийду з лікарні — приходьте до нас на Новий рік, а то бачимося рідко. Свєта ще свого хлопця хоче показати, ще не встигла сказати! Додому Наталя Львівна й Аркадій Іванович ішли пішки, гуляли… Вже не зовсім молоді, але ще й не старі батьки… Оце вже батьківське серце — завжди болить за дітей. Завжди здається, що десь чужі діти кращі, і дуже хочеться, щоб свої були чемними, щасливими, слухняними… Але в кожного свій шлях. І наші діти — найкращі, бо вони наші…